В той же час «Новий курс» не можна розцінювати як загрозу засадам капіталістичного суспільства, оскільки приватна власність залишалася непорушною, не було націоналізовано жодного підприємства або банку.
У «Новому курсі» Рузвельта втілилися риси варіанту ліберально-реформіського регульованого капіталізму. Найважливішим інструментом урядових заходів став державний бюджет, за рахунок засобів якого здійснювалося фінансування розширеного відтворення і соціальних програм. У 1935 р. Рузвельт відкрито заявив, що «бюджет залишатиметься незбалансованим до тих пір, доки існує армія тих, що мають потребу».
Заходи, проведені протягом «Нового курсу», не дивлячись ні на що, зробили його однією з найпрогресивніших сторінок історії США.
У свою чергу Німеччина після першої світової війни переживала господарський хаос, що продовжувався до 1924 р. У період з 1919 по 1924 р. спостерігалося різке падіння загального економічного рівня, викликане втратою ряду промислових районів, зношеним і застарілим устаткуванням, втратою зовнішніх ринків і скороченням внутрішнього ринку, а також зубожінням народу.
Уряд Веймарськой республіки намагався зняти економічні і соціальні суперечності. Проте великих успіхів не добився. У 1919 – 1924 рр. в економіці країни посилився вплив великого капіталу. Якщо у довоєнній Німеччині налічувалося 500-600 картелів, то у 1922 р. їх кількість досягла 1000. Міцною залишалася позиція юнкерства. Поміщицькі землі, а це 1,5% всіх господарств, займали майже 34% земельної площі країни, тоді як 57,3% дрібних селян мали всього 4% землі.
Післявоєнна криза вразила сільське господарство. Через нестачу добрив впала врожайність. Загальний збір основних сільськогосподарських культур у 1923 р. склав приблизно 70% довоєнного рівня. Істотно знизилися обсяги зовнішньої торгівлі. У порівнянні з довоєнним періодом імпорт зменшився на 38%, а експорт – на 33%.
Не маючи внутрішніх накопичень, уряд пустив у хід друкарський верстат. Випуск паперових грошей набув небачених масштабів. Інфляція стала справжнім лихом, посиливши спад виробництва. Валютна криза викликала кредитну кризу.
Від економічних потрясінь у першу чергу страждали наймані робітники. У кінці 1923 р. 25% німецьких робочих не мали роботи. Заробітна плата у 1920 – 1922 рр. покривала вартість життя лише на 50 – 60%. Купівельна спроможність у середньому за 1923 р. складала тільки 30 – 40%, у вересні – 25%, а у жовтні-листопаді тільки 1/6 довоєнного рівня.
Важке соціальне положення робочого класу вело до загострення політичної ситуації у країні. У 1919 р. на території Баварії виникла Радянська республіка. Весною 1923 р. були створені робочі уряди у Саксонії та Тюрінгії. 23 жовтня у Гамбурзі почалося повстання, приборкане регулярними військами.
Ситуація в Німеччині ставала критичною. Країна йшла до повторення російського досвіду. Подібне положення стурбувало країни-переможниці, що вирішили піти на поступки. Головним з них став новий репараційний план, названий за іменем голови міжнародної ради експертів американського банкіра Ч. Дауеса. План Дауеса передбачав зниження розмірів щорічних репарацій, припинення окупації Францією Рурського вугільного басейну, надання Німеччині кредитів. Формально кредити надавалися для забезпечення репараційних виплат, фактично ж вони йшли на відновлення військово-промислового потенціалу Німеччини. У 1924 – 1929 рр. іноземні інвестиції досягли майже 21 млрд. золотих марок, тоді як репараційні виплати – лише 10,2 млрд. Переважна частина коштів – близько 70% була надана завдяки США. План був достатньо ефективний. Під цим «золотим дощем» почалося відновлення і зростання німецької промисловості.
У 1923 р. була проведена грошова реформа, у результаті якої курс марки стабілізувався. У 1924 р. було відмінено військове положення.
У 1923 – 1929 рр. в економіці Німеччини відбулися істотні зрушення. До кінця 20-х років обсяги промислового виробництва на 13% перевищили довоєнний рівень, більш ніж на 1/3 зріс видобуток кам'яного вугілля, на 43% – виплавка чавуну, на 30% – виплавка стали. Розширення виробництва здійснювалося на новій технічній основі - у виробництві активно увійшов процес електрифікації. Значних успіхів добилося машинобудування. Було освоєно виробництво синтетичного бензину, штучного шовку. Німецькі промислові вироби почали повертатися на світовий ринок. Підсумкова вартість німецького експорту у 1929 р. перевищила довоєнну майже на 3 млрд марок, а позитивне сальдо торгового балансу склало 34 млрд.
Разом з тим зростання виробництва стримувалося вузькістю внутрішнього ринку. Його слідством стала недозагрузка виробничих потужностей і безробіття. На цей час налічувалися 4 млн. безробітних.
Промисловий підйом підсилив концентрацію і централізацію капіталу. Домінуючу роль стали відігравати концерни і трести. У 1926 р., наприклад, був створений «Сталевий трест», що був «державою у державі». У нього входили шахти, електростанції, металургійні, машинобудівні і суднобудівельні заводи – всього майже 300 підприємств. На них працювало близько 200 тис. робочих. Незабаром «Сталевий трест» захопив контроль над 43% випуску чавуну і 40% виробництва стали і заліза.
9.2. Світова економічна криза і її наслідки
Пожвавлення економіки перервала світова економічна криза, що мала для Німеччини особливо руйнівні наслідки. У 1932 р. промислове виробництво у порівнянні з 1928 р. скоротилося на 40,2%. Особливо сильно постраждала важка промисловість. У 1932 р. потужності машинобудування не перевищували 27% докризового рівня, автомобілебудування – 25%. Різко зросла кількість безробітних; у 1932 р. їх чисельність перевищила 7,5 млн. чоловік. Повністю безробітні складали 44,4% осіб (наймані працівники), працівники на неповний робочий тиждень – 22,6%. Допомогу з безробіття отримували лише 15 – 20% зареєстрованих безробітних. Причому розмір допомоги кілька разів зменшувався. Реальна заробітна плата впала на 25 – 40%. Антикризові заходи, що приймалися урядом, не приносили бажаного результату.
Промислова криза перепліталася з аграрною. Прибутковість сільського господарства знизилася на 30%. Заборгованість сільського господарства склала у 1931 р. колосальну цифру – 11,8 млрд марок. Надані кредити не могли зупинити масового зубожіння селянства. За 1928 – 1932 рр. з торгів було продано 560 тис. гектарів селянської землі.
Не краще йшли справи у середнього класу. З 1928 по 1532 р. оборот ремісничого виробництва скоротився з 20 млрд марок до 10,9 млрд, обороти дрібної торгівлі – з 36,3 млрд до 23 млрд марок.
У країні складалася революційна ситуація. Побоюючись повторення 1923 р., США, Франція, Англія у серпні 1929 р. і січні 1930 р. провели репараційні конференції. Вирішено було дати нові пільги Німеччини. Був прийнятий План Юнга, що передбачав дострокове припинення окупації Рейнської області, скорочення загальної суми репарацій до 113,9 млрд марок, відміну контролю над німецькою економікою, зменшення щорічних платежів. у рахунок репарацій Німеччина виплатила близько 20 млрд марок, велика частина яких припала на перші післявоєнні роки.
Економічна криза викликала крах політичної системи Веймарськой республіки. У країні спостерігалася поляризація політичних сил. На одному полюсі набирали силу ліві партії – соціал-демократи і комуністи, на іншому – нацисти (фашисти).
30 січня 1933 р. президент Гінденбург передав владу Гітлеру, призначивши останнього рейхсканцлером. У Германії встановився режим фашистської диктатури.
Головним змістом економічної політики фашизму стала загальна мілітаризація. Вона проводилася прискореними темпами і розглядалася нацистами як головний засіб виходу з кризи. Перебудова економіки здійснювалася за п'ятьома основними лініями: підготовка військово-сировинної бази; форсований розвиток військової промисловості; здійснення після ліквідації безробіття заходів щодо забезпечення військової промисловості робочою силою; підготовка продовольчої бази; вдосконалення органів регулювання і мілітаризації країни.
У вересні 1936 р. був затверджений другий чотирилітній план, основним завданням якого було забезпечення економічної незалежності Німеччини від імпорту, прискорений розвиток галузей, що складали основу військової промисловості, мобілізація економічних ресурсів, накопичення дефіцитних матеріалів. У 1940 р. був прийнятий третій чотирилітній план, згідно якого основним економічним завданням був розвиток військового виробництва і військово-промислового потенціалу.
Вживалися спеціальні заходи для закупівлі за кордоном руд, кольорових металів, була розширена розробка власних залізорудних родовищ. Стимулювалися виробництво алюмінію, видобуток кам'яного вугілля. Різко зросло виготовлення синтетичних нафтопродуктів. З цією метою були надані значні кредити хімічним компаніям.
Переважний розвиток отримали галузі важкої і військової промисловості. Сюди прямували 3/4 всіх інвестиції. Підприємства, зараховані до розряду «важливих у військовому відношенні», у першу чергу забезпечувалися кредитами, робочою силою, сировиною. У результаті до 1939 р. важка промисловість на 50% перевищила рівень 1934 р. Військове виробництво з 1932 по 1938 р. збільшилося у 10 разів. На стільки ж виросли військові витрати; у 1938 – 1939 рр. вони складали 58% державного бюджету. У травні 1939 г, керівник військово-економічного управління генерал Томас докладав: «Історія знає тільки декілька прикладів, коли країна навіть у мирний час направляє всі свої економічні ресурси на задоволення потреб війни так цілеспрямовано і систематично». Проте військове виробництво розвивалося за рахунок невійськових галузей. Виробництво споживчих товарів до 1939 р. не досягло навіть рівня 1928 р.
У цілому ж мілітаризація економіки сприяла виходу країни з кризи і значному зростанню обсягів виробництва. З метою мілітаризації економіки широко використовувався іноземний капітал. Німецькі борги за кордоном у вересні 1940 р. дорівнювали 14,8 млрд марок. Щедро фінансували фашистську Німеччину американські монополії. Корпорації США передали німцям технічні секрети виробництва каучуку, радіоустановок, устаткування для дизель-моторів і т.д.