Першим суспільством нерівності, де існувала експлуатація, був рабовласницький лад. Зміна первіснообщинного устрою рабовласницьким почалася на Сході в IV тисячолітті до н.е.
3.1. Економічний розвиток країн Стародавнього Сходу
Перші держави з'явилися на землях зі спекотним кліматом, в долинах річок з родючими наносними ґрунтами: Нила, Тигра і Євфрату, Інду і Гангу, Хуанхе і Янцзи приблизно у IV – III тисячоліттях до н.е. Зазвичай їх називають державами Стародавнього Сходу. Це Шумер, Вавилон, Ассирія, Старокитайське царство, Стародавня Індія. Особливе місце серед них займає Давній Єгипет, історія якого налічує більше шістьох тисячоліть. Теплий клімат у поєднанні з родючими, легко оброблюваними ґрунтами, можливість їх зрошування дозволяли мати значні врожаї навіть при низькому агрокультурному і технічному рівні землеробства. Формування нового суспільства почалося тут до початку «залізної революції» на основі палеолітичної техніки і знарядь праці. Родина єгипетського селянина, наприклад, отримувала втричі більше продовольства, ніж було необхідно для задоволення її потреб. А саме додатковий продукт був головною умовою народження цивілізації.
Економіка Давнього Єгипту. Стародавній Єгипет був найбільш типовим суспільством азіатського типу. Найдавніші поселення скотарів і землеробів виникли у долині Нила в VI – IV тисячоліттях до н.е. Поливне землеробство тут досягло великих успіхів. У цей час була винайдена дерев'яна соха. Мисливський промисел був витиснений скотарством. Єгиптяни навчилися відливати з міді сокири, ножі, кинджали, посуд, наконечники для стріл. Але, головне, в цей час почала розвиватися басейнова система зрошування, яку могли створити лише крупні земельні общини. З середовища общинників виділилася племінна знать. Виконуючи роль організатора робіт і розпорядника земель, вона з часом захопила владу.
Виділення громадської верхівки, посилювання диференціації сільського населення сприяли появі перших держав, які в Єгипті називалися по-грецьки номами. На рубежі IV – III тисячоліть до н.е. з Верхньо- і Ніжнєєгипетського царств, що до того часу ворогували, була створене єдина держава – Давній Єгипет.
Єгипет займав вигідне географічне положення. Середземне море з’єднувало його з Передньою Азією, Кіпром, островами Егейського моря і материковою Грецією. Нил був важливою судноплавною артерією. Єгипет мав в своєму розпорядженні корисні копалини.
Господарську основу Єгипту складало поливне (іригаційне) землеробство, що було поєднанням іригаційних споруд та поливних робіт з примітивною технікою обробки землі. Землю обробляли мотикою і примітивним плугом. Сіяли ячмінь, пшеницю, льон. Сільське господарство носило спеціалізований характер. Верхній Єгипет став центром землеробства, а Ніжній – скотарства, садівництва і виноградарства. Ще в глибокій давнині в Єгипті склалася іригаційна система, що ділила поля на «верхні» і «нижні». «Нижніми» називалися поля, затоплювані під час розливу Нила, на них будували земляні запруди (греблі) для збереження води. На верхні поля, куди під час розливу вода не доходила, її доводилося піднімати за допомогою примітивних водяних підйомників (шадуфів) і водяних коліс. Ремонт гребель, очищення каналів, регулювання послідовності багатократного поливу полів, польові роботи, пов'язані з режимом зрошування, – все це могло існувати лише при жорсткому дотриманні графіка та постійному контролі і управлінні з єдиного центру, здійснюваного державою. Таким чином, причиною виникнення Давньоєгипетської держави була необхідність об'єднання сил землеробів-общинників для будівництва зрошувальних систем.
Відмінною рисою східного типу господарства була державна власність на землю і іригаційні споруди. Фараони, общинна знать (номархи) займали пануюче економічне становище. У царських, храмових і приватних господарствах працювали раби і залежні общинники. В період голоду храми відкривали для землеробів свої зерносховища, а общинники за це повинні були працювати на «полях бога».
Царське господарство, що поставляло все необхідне для «будинку фараона», було достатньо розвиненим. Фараони контролювали храмові господарства, конфісковували громадські пустирі. Розширення державного господарства супроводжувалося роздачею земель сановникам. З'явилися господарства вельмож. Їх землі обробляли «робочі загони», яким виділялася тяглова худоба, насіння для посіву.
Держава, що об'єднала людей, зберегла колишній громадський обов'язок – вести загальне господарство. Це перетворило його на державну трудову повинність. За допомогою суспільних робіт східні правителі підпорядкували собі вільних общинників. У цих умовах праця рабів грала другорядну роль – вона носила «домашній характер». Раби виконували в основному обов'язки слуг. Лише у останній період історії Давнього Єгипту – у XVI, ХII ст. до н.е. – рабів почали використовувати як ткачів, гончарів і т.д. У «азіатських» общинах не було необхідності у додатковій робочій силі. Навпаки, там існував надлишок трудових ресурсів. У період припинення сільськогосподарських робіт, пов'язаних з розливом річок, населення треба було чимось зайняти. Тому, не випадково, майже всі давньосхідні держави вели будівництво грандіозних культових і світських споруд – пірамід в Єгипті, башт-зіккуратів та висячих садів в Месопотамії. В умовах надмірності трудових ресурсів застосування праці рабів у сільськогосподарському виробництві було безглуздим.
Землероби-общинники – це дармова робоча сила, яку не потрібно купувати, годувати, одягати. Працю цих людей можна було витрачати дуже марнотратно. На відміну від рабів античних держав, які знаходилися у власності окремих рабовласників і використовувалися у приватних інтересах, ця величезна трудова армія застосовувалася централізовано для державних (суспільних) робіт: при будівництві зрошувальних систем, дорогих культових споруд. Управління цими роботами вимагало могутнього державного апарату. У Давньому Єгипті регулярно проводилися переписи населення і господарства, в основному для розподілу трудової повинності.
Кожен селянин повинен був певну частину року відпрацювати на державних роботах – на полях фараона або у храмах, на будівництві зрошувальних систем та пірамід. Трудові повинності на користь фараона мали величезне значення для економіки Давнього Єгипту. Існувало навіть «відомство постачальника людей» з в'язницею для тих, що ухилялися від повинностей. Державні повинності розповсюджувалися на все населення. Збереглися записи про організацію людей в «п'ятірки» та «десятки» на чолі з «керівником робіт». Виконання робіт контролювалося особливими чиновниками – «лічильниками людей». Крім того, існувало розгалужене відомство по збору податків. Особлива роль держави з величезним апаратом управління зумовила особливий тип бюрократії. Макс Вебер відзначав, що в Єгипті бюрократична централізація ніколи не могла б досягти того ступеня досконалості, якого вона досягла, за умов природного розливу Нила.
Для Єгипту, як і для інших «східних суспільств», характерний високий ступінь централізації економіки: централізовано розподілялася основна маса виробленого продукту; чиновники враховували врожай і кількість худоби; общинники, що працювали на іригаційних і будівельних об'єктах, отримували інструмент і провіант з державних сховищ.
Управління іригаційною системою у східних країнах носило надцентралізований і деспотичний характер. Більш того, верховні правителі вважалися живими богами на землі. Цим пояснюється надзвичайна економічна роль, яку виконували храми, жерці, що зберігали і інтерпретували інформацію з управління іригаційними системами.
Всі ці особливості «азіатського способу виробництва» зберігалися на Сході дуже довго. Східні суспільства – це суспільства з жорсткою ієрархією. Власність і влада в Давньому Єгипті злилися воєдино. У верхівці піраміди знаходився фараон. Його абсолютна, деспотична влада освячувалася релігією.
Всі чиновники цілком залежали від фараона, отримуючи від нього платню грошима або товарами. Нерідко платня була єдиним джерелом їх доходу. Частина чиновників та воєначальників володіла земельними ділянками, палацами, слугами, але лише до тих пір, поки перебувала на службі. Фараон міг позбавити їх цих благ, якщо вони ставали йому неугодними. Соціальне положення, багатство залежали не від природних якостей, професіоналізму, завзяття, діловитості людини, а від близькості до верхівки піраміди – чим ближче до неї, тим більшими кількостями благ, можливостями, зокрема економічними, вона володіла.
Державним характером господарства визначалося і положення землероба. Він жив у власному будинку з сім'єю і вів господарство, але навіть зерно для посіву, робочу худобу для обробки землі він отримував на деякий час від держави. Урожай фактично знаходився у розпорядженні держави: землеробові залишали рівно стільки, скільки було необхідно для того, щоб прожити його сім'ї. Велика частина віддавалася на державні склади.
Ремесло носило централізований характер. Потрібно відзначити, що в ремеслі протягом довгого часу метал не витісняв камінь. Єгиптяни знали бронзу, але вона була матеріалом для прикрас і зброї, а не для виготовлення знарядь праці. В кінці історії Давнього Єгипту з'явилося залізо, що вважалося дорогоцінним металом. Окрім ремісника, що працював у будинку або у власній майстерні, існували крупні державні підприємства з детальним розподілом праці. Крім скляних, текстильних, гончарних майстерень були двори «мельників борошна», хлібопекарні, «суспільні кухні», що випускали готову їжу, якою, наприклад, годували будівельників пірамід.