В середовищі технократично налаштованої інтелігенції популярності набули ідеї академіка В. Глушкова, який з 1962 р. розвивав програму тотальної інформатизації економічних процесів, що повинна була засновуватися на базі Єдиної Державної Мережі обчислювальних центрів. Вважалося, що кінцевим результатом реалізації програми могло стати створення велетенської економіко-математичної моделі, яка б регулярно оновлювалась шляхом введення найрізноманітніших первинних даних, отриманих обчислювальними центрами від підприємств та організацій. В ідеалі така модель стала б майже точною копією реальності і дозволила б не тільки ефективніше балансувати планові показники для кожного господарюючого суб’єкта, але і проводити економічні експерименти, не піддаючи ризику реальну економіку.
Та не технократичні ідеї стали основою для нової реформи. Вперше її концепцію було надруковано у статті професора Харківського державного університету Є. Лібермана “План, прибуток, премія” в газеті “Правда”. Стаття започаткувала загальносоюзну економічну дискусію в пресі та серію економічних експериментів, які підтвердили ефективність запропонованих заходів. Реформа включала п’ять груп заходів:
1. Ліквідувалися органи територіального господарського управління та планування – раднаргоспи, створені у 1957 р., підприємства стали основною господарською одиницею. Відновлювалась система галузевого управління промисловістю, загальносоюзні, союзно-республіканські та республіканські міністерства та відомства.
2. Скорочувалася кількість директивних планових показників (з 30 до 9). Залишались показники по загальному обсягу випуску продукції в гуртових цінах, найважливішої продукції в натуральному вираженні, загальному фонду заробітної плати, загальній сумі прибутку, загальному обсягу капітальних вкладень та деякі інші.
3. Розширювалася господарська самостійність підприємств. Підприємства повинні були самостійно визначати детальну номенклатуру і асортимент продукції, за рахунок власних коштів здійснювати інвестиції у виробництво, встановлювати довгострокові господарські зв’язки, визначати чисельність персоналу, формувати фонд матеріального стимулювання. За невиконання договірних зобов’язань підприємства піддавалися фінансовим санкціям, посилювалася роль арбітражу.
4. Ключове значення надавалося інтегральним показникам економічної ефективності виробництва – прибутку та рентабельності основного та оборотного капіталу. За рахунок прибутку підприємства отримали можливість формувати фонди розвитку виробництва, матеріального стимулювання (для виплати премій), соціально-культурного призначення, житлового будівництва тощо. Використовувати кошти цих фондів підприємства мали права на власний розсуд (звісно, в межах законодавства).
5. Змінювалося ціноутворення: відпускні ціни встановлювалася так, щоб забезпечити підприємству заплановану рентабельність основного та оборотного капіталу.
Не обійшли увагою і сільське господарство. Закупівельні ціни на зерно, м'ясо та овочі збільшились у 1,5 – 2 рази при одночасному зменшенні цін на сільгосптехніку та запчастини до неї. Селяни отримали паспорти, а разом з ними і право виїжджати з сільської місцевості до міст. З пережитками кріпацтва було покінчено.
Реалізація реформи прийшлася на період VIII п’ятирічки (1965 – 1970 рр.), яка отримала назву “золотої”, оскільки дала колосальний приріст обсягів національного виробництва та доходу, що видно з таблиці 12.2.. Темпи зростання національного доходу в СРСР в цей період були майже такими ж високими, як в Японії, вдвічі вищими, ніж в США та Німеччині, і втричі перевершували аналогічний показник для Великої Британії. Реформа значно покращила ритмічність поставок та платежів, прискоривши обіг грошової маси, покращила використання основних фондів, що призвело до підвищення продуктивності праці.
Таблиця 12.2.
Зростання показників національного виробництва в СРСР у 1960-х – 1970-х рр.
| Середньорічні темпи приросту, % | ||
| Роки | Валовий суспільний продукт | Національний доход |
| 1961—1965 | 6,5 | 6,5 |
| 1966—1970 | 7,4 | 7,7 |
| 1971—1975 | 6,4 | 5,7 |
| 1975—1979 | 4,4 | 4,4 |
В ході “косигінської” реформи чітко окреслилася тенденція до збільшення рівня відповідальності і ініціативності керівників середньої і нижчої ланки, спеціалістів і робітників. Цьому сприяло не тільки надання підприємству широких повноважень стосовно оплати праці, а й зменшення кількості ієрархічних рівнів управління. Від чотирьох-п’ятирівневої системи перейшли до трьох-, а то й до дворівневої. Трикратне скорочення кількості контрольних показників дозволило міністерствам напряму керувати підприємствами, або з єдиною проміжною ланкою – виробничим об’єднанням. Чисельність управлінського апарату скоротилася, а значення партійно-господарчої номенклатури різко впало. Звісно, це викликало бурхливий спротив реформі з боку цієї частки суспільства.
У другій половині 1960-х – 1970-ті рр. реформа була піддана жорсткій критиці з боку групи вчених, авторів так званої СОФЕ – системи оптимального функціонування економіки (М. Федоренко, В. Новожилов, С. Шаталін та інші). Автори СОФЕ в якості альтернативи ліберальній за своєю суттю реформі запропонували створити “конструктивну” економіко-математичну модель соціалістичної економіки. Як альтернатива “описовій” політичній економії СОФЕ повинна була повністю витіснити товарне виробництво, замінивши його системою економіко-кібернетичних операцій. Концепція СОФЕ знайшла підтримку в апараті ЦК КПРС, Інституті США та Канади, Центральному економіко-математичному інституті. В той же час Рада міністрів СРСР, Держплан та провідні економісти Інституту економіки Академії наук (Я. Кронрод, М. Цаголов) виступали категорично проти. В результаті дискусії, що розгорнулася на рубежі 1960-х – 70-х рр. нежиттєздатність СОФЕ була доведена, але і ліберальна реформа почала згортатися. Значною мірою цьому сприяли не тільки автори СОФЕ, а й найвищі партійні функціонери, члени ЦК КПРС. Політизуючи дискусію навколо реформи, вони закидали А. Косигіну та його однодумцям відхід від соціалістичних ідей, загравання із Заходом і т.п. в результаті реформа в першій половині 1970-х рр. була згорнута, а підприємства знову втратили велику частку самостійності.
Хоча сьогодні домінує думка про невдачу “косигінської” реформи, але вона все ж мала велике значення для подальшого розвитку багатьох країн:
1. Реформа сприяла зростанню капіталовкладень у виробництво і вивела підприємства СРСР (і, зокрема, України) на досить високий для свого часу технологічний рівень, який більшість з них не змогла перевершити навіть у 2000-х рр.
2. Реформа окреслила можливості і напрямки трансформації адміністративно-командної економіки у більш ефективну модель змішаної економіки шляхом поступових перетворень. Ідеї реформи широко використовувалися у градуалістських моделях ринкових перетворень, наприклад, в Китаї.
Але в СРСР, нажаль, можливість ефективних і відносно безболісних перетворень була втрачена. Реставрація диктату партійної номенклатури означала консервацію еволюції суспільних відносин. Почалася епоха так званого “застою”, яка була перервана лише “горбачовськими” реформами середини 1980-х рр.
12.3. Криза адміністративно-командної системи господарювання. “Перебудова”
Аналізуючи епоху застою (середина 1970-х – середина 1980-х рр.) слід зазначити, що рівень добробуту пересічного жителя України підвищився (в основному, як результат реалізації досягнень попередніх років), але негативні тенденції назрівали. Найбільш руйнівними елементами були:
1. Зрівнялівка. Визначення параметрів оплати праці для кожного робочого місця “з самого верху” неминуче призводила до укрупнення та вирівнювання заробітної плати у працівників, які, фактично працювали з різним ступенем напруженості. Особливою проблемою стала оплата творчої, винахідницької праці, яка давала продукт, що був незнайомий органам планування та не міг бути запланований заздалегідь.
2. Орієнтація на ресурсномісткі виробництва. Відносний надлишок природних ресурсів СРСР давав можливості збільшення випуску за рахунок екстенсивного зростання. Цей найпростіший шлях активно використовувався для отримання хороших звітних показників.
3. Пасивність в запровадженні передових досягнень науки і техніки у виробництво. Будь-яка інновація – це ризик. В соціалістичній економіці тотального планування цей ризик винагороджувався дуже мало, зате покарання у разі невдачі могли бути дуже серйозними. Тому більшість керівників та службовців залишалася відносно негативно налаштованою по відношенню до інновацій.
4. Корумпованість. Її підґрунтям, з одного боку, слугувала відносно невисока заробітна плата посадових осіб, а з іншого – значний обсяг їх повноважень в умовах одержавленої економіки.
Для забезпечення постійного економічного зростання часто використовувався принцип планування “від досягнутого”. Це означало, що кожного року підприємство повинно було випускати продукції трохи більше, ніж попереднього. Принцип був покликаний створити для керівників стимул для інноваційної діяльності. Але не завжди таке підвищення ефективності можливе. Тож боротьба за виконання плану часто починалася ще на фазі його формування. Отримати якомога менший план виробництва, а у разі його невиконання не отримати догану – ці і подібні речі підштовхували адміністраторів різних рангів до давання хабарів. Приймати ж хабарі було вигідно з двох міркувань – для покращення власного добробуту, а також для того, щоб давати хабарі тим, хто знаходився на більш високому адміністративному щаблі. Існувало лише два обмежувачі на поширення корупції: