Стародавній Китай. Одним з ранніх центрів світової культури став у давнину басейн ріки Хуанхе, де виникла цивілізація Китаю. Основна течія давньокитайської економічної думки – конфуціанство (VI-III ст. до н.е.), засновником якого вважають Кун-цзи, або Конфуція (551 – 479 рр. до н.е.). З його збірки “Лунь юй” (“Бесіди та судження”), записаної його учнями, ми довідуємося про те, що:
1. Конфуцій висуває ідею “природного права”. В основу суспільного устрою покладено божественне начало. Поділ суспільства на “благородних” та “простолюдинів” вважався природним.
2. Вчення Конфуція спрямоване на посилення авторитету держави. Він виступав за посилення влади верховного правителя Китаю.
3. Достаток народу залежить від якісного господарювання, зокрема від правителя. Правитель мав дотримуватися економії у витратах та дбати про людей. У зв’язку з цим Конфуцій висунув цілу соціальну програму:
- необхідно розподіляти багатство більш рівномірно;
- полегшити тягар податків;
- залучати населення до виконання суспільних робіт, враховуючи цикл сільськогосподарських робіт.
Іншим визначним представником стародавнього конфуціанства був Мен-цзи (372 – 289 рр. до н.е.). Його постулати: Нерівність – це воля небесна. Цим він виправдовує протиріччя між багатим чиновництвом і аристократією з одного боку, і бідним селянством – з іншого.
Виступав проти збільшення рабовласницького гноблення. Мен-цзи пропонував відродити колишні общинні форми виробництва та ввести систему „криничних полів” (від назви ієрогліфу „криниця”) – розмежовування громадської землі на дев’ять однакових ділянок таким чином, щоб вісім із них оброблялися окремими родинами, а дев’ята – усіма цими родинами спільно. Урожай з цієї ділянки було призначено для держави.
Наполягав на помірності податків та виступав за надання селянинові часу, необхідного для обробітку власного поля, за розвиток товарного обміну між землеробами та ремісниками.
З критикою конфуціанства виступили Мо-цзи (479 – 400 до н.е.) і його послідовники (моїсти). Вони:
1. Наполягали на природній рівності людей, відкидали розшарування населення на верстви та привілеї знаті. Засуджували розкіш і паразитизм панівних верств, гноблення ними землеробів і ремісників.
2. Обґрунтовували необхідність всебічного розвитку виробництва для задоволення потреб усього населення.
3. Виступали за розвиток вільної ініціативи дрібних виробників.
4. Вбачали шлях до вдосконалення громадського життя в утвердженні у відносинах між людьми принципів „загальної любові” та „взаємної вигоди”. Моїсти розглядали „загальну любов” як рівноправні стосунки між людьми, а „взаємну вигоду” – як суму індивідуальних інтересів.
Ще одним визначним діячем і філософом Стародавнього Китаю був Лао-цзи (VI – V ст. до н.е.). Його твір „Дао де цзин” поклав початок даосизму. Основою цього вчення є закономірність руху і мінливості усього сутнього. Даосизм спрямовувався проти соціальної нерівності людей, гноблення народу, накопичення вельможами багатств. У ньому міститься ідея пасивного протесту – „недіяння”, тому що люди здатні лише збагнути навколишній свят, але не можуть нічого змінити в ньому.
У VI–III ст. до н.е. в Китаї виникла школа легістів. Ідеологія цієї течі відбивала нові тенденції господарського розвитку Стародавнього Китаю, пов`язані з посиленням економічної ролі держави і формуванням імператорсько-бюрократичної системи управління. Легісти виступали за управління країною за допомогою законів, були прихильниками політичної централізації і об`єднання країни. Діяльність школи легістів пов`язана з визначним політичним діячем того періоду Лі Куєм (424 – 386 до н.е.) – першим міністром правителя царства Вей. Він склав „Зведення” усіх наявних до нього законів, котре стало основою законодавства у період ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. Лі Куй створив вчення про найповніше використання сил землі, утіливши в ньому ідеї державного регулювання хлібного ринку. Держава мусить регулювати ціни на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і продаючи за твердими цінами з державних комор у роки стихійних лих та голоду.
Також визначним представником школи легістів був Шан Ян (390 – 338 рр. до н.е.). З його слів учні написали твір „Книга правителя області Шан”, який описує шлях досягнення заможного життя країни. Держава може поліпшати життя своїх громадян за допомогою землеробства та війн. Для цього необхідно:
1. Активно проводити політику „повернення селян до землі”.
2. Здійснити загальний подвірний перепис селян, насильно залучати до землеробства ледарів, бродяг.
3. Законодавчо встановити єдиний податок із будь-якої кількості зібраного зерна, значно підвищити мито на заставах та ринках, щоб запобігти придбанню зерна за низькими цінами та подальшої спекуляції ним у неврожайні роки.
Трактат «Гуань-цзи» займає особливе місце в історії суспільної думки Китаю. У IV ст. правитель царства Ци започаткував академію “Палац наук коло західних воріт”, де працювало понад 2 000 вчених. Науковці академії написали більш ніж 500 творів, які були об`єднані одною спільною назвою “Гуань-цзи”. У збірнику підкреслювалось таке:
1. Найважливішою умовою стабілізації економіки є “посилення землеробства”, а також створення державою постійних хлібосховищ.
2. Слід рівномірніше розподіляти посівні ділянки, більш гнучкою повинна бути податкова система. Рівень оподаткування пов’язувався з родючістю землі. У трактаті є ідея побудови державних фінансів без прямих податків. Для цього слід замінити податкові надходження у скарбницю прибутком від експлуатації природних ресурсів.
3. Висунуто “принцип врівноваження господарства”. ”Розумний правитель пускає в обіг те, в чому народ відчуває нестачу і тримає у себе те, чого у народу надлишок”.
3.3. Економічний розвиток античних держав
На відміну від країн Сходу держави на півдні Європи сформувалися пізніше – в кінці II тисячоліття до н.е., хоча території Стародавньої Греції і Стародавнього Риму були заселені вже в епоху палеоліту. На півдні Балканського півострова в VII тисячолітті до н.е. існувало землеробство і скотарство. В кінці IV тисячоліття до н.е. розповсюдилися мідні знаряддя праці, а з початку III тисячоліття до н.е. – бронзові. В кінці II тисячоліття до н.е. в грецькій економіці широко використовувалися залізо та гончарний круг, отримало розвиток мореплавання, виникли перші міста.
Найдавнішими жителями Апеннінського півострова були лігури, які були творцями неолітичної культури, італіки, іллірійці. У IX – VIII ст. до н.е. широко використовувалося залізо. У VIII – VI ст. до н.е. найбільшого значення набула культура етрусків.
Економіка Стародавньої Греції і Стародавнього Риму ґрунтувалася на праці рабів, що були головними виробниками матеріальних благ. Основними джерелами поповнення армії рабів були: 1) військовополонені і захоплені в полон мирні жителі; 2) одноплеменці, що продавалися правлячою аристократією варварських народів; 3) народжені рабинями діти; 4) люди, захоплені піратами та викрадачами.
Економічний розвиток Стародавньої Греції. Перший період історії Стародавньої Греції – з XII по VIII в. до н.е. – називається гомерівським, оскільки до цього часу відноситься створення Гомером «Іліади» і «Одіссеї». Але в цей період у греків ще не існувало держави. Цей час був перехідним періодом від первіснообщинного до класового суспільства, який називають ладом військової демократії. Демократією цей лад називається тому, що верховним органом було народне зібрання, а військовою тому, що народне зібрання вибирало військового керівника – вождя. В умовах військових зіткнень, що посилювалися, у житті племені все більшу роль почала грати військова верхівка на чолі з вождем.
VIII-III ст. до н.е. – це період існування полісів, або самостійних міст-держав. Цей період був класичним рабовласницьким періодом історії Стародавньої Греції, яка не була єдиної державою, а складалася з безлічі невеликих держав. У основі існування поліса лежала антична форма власності, що об’єднувала у собі державну і приватну власність. Поліс як колектив громадян володів правом верховної власності на землю. Власниками землі могли бути тільки громадяни поліса. Основним економічним принципом поліса була ідея автаркії (самозабезпеченості).
Додатковий продукт в умовах поліса можна було забезпечити, тільки примусивши безоплатно трудитися захоплених на війні рабів. Антична система господарства ґрунтувалася перш за все на військовій організації, що забезпечувала господарство новими рабами. Армія, по суті, була ополченням. Кожен громадянин поліса незалежно від походження зобов'язаний був відбувати військову повинність. Залежно від розміру майна він служив або у сухопутних військах або у флоті.
В Стародавній Греції існували два варіанти політичного і економічного устрою – афінський і спартанський. Перший – це торгово-ремісничі держави з розвиненими товарно-грошовими відносинами, широким використанням праці рабів у виробництві, демократичним устроєм. Прикладом таких полісів були Афіни, Корінф, Мегари, Мілет, Родос і ряд інших, як правило розташованих на морському узбережжі, таких, що мали невелику сільськогосподарську територію, але володіли численним населенням. Поліси цього типу задавали тон економічному розвитку. Вони були провідними господарськими центрами Греції. Другий – аграрний, з абсолютною перевагою сільського господарства, слабким розвитком торгівлі, ремесла і товарно-грошових відносин, великим числом залежних працівників, як правило, олігархічним устроєм. Це – Спарта, Аркадія, Беотія, Фессалія.