Сільське господарство. Основною формою господарської діяльності греків було землеробство. Вони вирощували ячмінь і пшеницю, але врожаї були невисокими. Горбистий рельєф Греції з кам'янистим ґрунтом, важким для оранки і обробки, мало придатної для зернових, виявився зручним для вирощування виноградної лози, олійних і плодових дерев, різноманітних овочів. Це не приводило до незначного рівня розвитку хліборобства у грецьких полісах, перехід від зернового господарства до інтенсивного виноградарства і садівництва. Розвиток цих галузей вимагав вкладень грошей, великих людських витрат, значних витрат часу. Ці культури могли успішно освоюватися тільки за наявності додаткової робочої сили. Розвиток цих видів сільськогосподарського виробництва був тісно пов'язаний з впровадженням рабської праці. Додаткове залучення засобів праці і робочої сили створювало можливості для отримання надлишків. В результаті греки мали досить високі врожаї винограду і маслин, які не тільки забезпечували потреби місцевого населення, але і продавалися.
Основними осередками сільськогосподарського виробництва були дрібні господарства і крупні маєтки родової знаті. Часто земля здавалася аристократами в оренду збіднілим одноплемінникам, які віддавали землевласникам у якості орендної плати до половини врожаю. Аграрні відносини в Греції характеризувалися зміцненням крупного землеволодіння і розоренням основної маси населення, що сприяло зростанню майнового розшарування та посиленню соціальної напруженості у грецьких полісах.
В результаті ряду реформ у грецьких полісах головним виробничим осередком стала невелика земельна ділянка (3 – 5 га), власником якої був громадянин цього поліса. Земля оброблялася членами сім'ї. Їм допомагали 1 – 2 раби. У крупніших маєтках використовувалася праця 15 – 25 рабів. Господарства носили, як правило, багатогалузевий характер.
Скотарство не займало визначного місця у сільськогосподарському виробництві. М'ясо і молоко не були основними продуктами харчування стародавніх греків. Коней було мало. Вони практично не застосовувалися як тяглова сила, а грецька кіннота була допоміжним родом військ. Зате розводили овець, робочу і тяглову худобу.
В цілому сільське господарство Греції мало наступні особливості: багатогалузевий характер, товарну спрямованість, використання праці рабів.
Ремесло і торгівля займали велике місце в економічній структурі полісів. Їх розвиток стимулювався перш за все зростанням міст як торгово-ремісничих центрів. Розвиток міського життя був неможливий без підйому ремесел і торгівлі, які не могли розвиватися без залучення додаткової робочої сили – праці рабів.
Широкий розвиток отримали видобуток корисних копалин та ковальство. Найважливішими галузями ремесла були керамічне, будівельне виробництва, суднобудування, ткання. Основним осередком ремісничого виробництва були ергастерії – різні по величині майстерні, у яких широко застосовувалася праця рабів. Так, знаменитий афінський оратор Демосфен мав дві майстерні з 20 рабами в одній і 32 – в іншій. Проте великих майстерень було мало, в основному існували дрібні і середині виробництва.
Для грецького ремесла характерний тісний зв'язок з ринком, де ремісник продавав свою продукцію, купував сировину, знаряддя праці, рабів, продовольство для їх прожитку. Підйом ділової активності в торгово-ремісничих центрах, успіхи в технології, спеціалізація ергастеріїв при стійких джерелах поповнення рабів робили заняття ремеслом вигідною справою. Середній дохід від експлуатації одного раба, зайнятого в ремеслі, досягав 6 –120 драхм на рік, тоді як утримування сім'ї вільного громадянина на рік, наприклад, в Афінах у V ст. до н.е., коштувало 180 драхм; інакше кажучи, дохід від 2 – 3 рабів був достатній для утримування однієї афінської сім'ї, що складалася з 3 – 4 чоловік. Ремісниче виробництво могло існувати за наявності постійної сировинної бази. У невеликих грецьких полісах місцевої сировини було небагато. Отримати сировину можна було тільки шляхом обміну, за придбану – платили грошима, ремісничими або сільськогосподарськими товарами.
Багатолюдне населення торгово-ремісничих полісів з різноманітними потребами, що все більш зростали з ускладненням міського життя, нестача зерна і різних видів сировини для ремесел, з одного боку, надлишки вина і масла, запаси різних ремісничих виробів – з іншого, створювали сприятливі умови для грецької торгівлі у цілому.
На ринках реалізовувалися продукти харчування, сировина для ремесел, вироби ремісництва. Товаром виступали не тільки предмети розкоші, як на Сході, а і значна частина виробленої продукції. У товарні операції були втягнуті майже всі верстви населення. Для більшої зручності у проведенні торгових операцій торговці-оптовики, особливо пов'язані з дальньою заморською торгівлею, створювали купецькі об'єднання – фіаси, основним завданням яких були взаємна страховка і виручка позиками, обмін інформацією, контроль за цінами.
Природні умови, недосконалість і дорожнеча сухопутного транспорту не сприяли розвитку сухопутних перевезень. Але велика кількість островів сприяли розвитку суднобудування і морської торгівлі. У кожному приморському місті споруджується морська гавань, будується порт із зручними стоянками для судів, причалами, складськими приміщеннями, доками для ремонту. Так, в Афінах по особливому архітектурному плану був побудований порт Пірей – справжнє місто, що по рівню свого впорядкування перевершував Афіни і з’єднувався з ними широким проїздом, захищеним з обох боків високим кам’яним муром.
Освоєння морських шляхів відкривало перед грецькими купцями найширші можливості для торгових операцій у всьому Середземномор'ї, включаючи басейн Чорного моря. Привезені на кораблях товари потрапляли до рук роздрібних торговців і продавалися дрібними партіями на міському ринку. Для полегшення торгівлі влаштовувалися ринкові приміщення, лавки, але найчастіше торгівля велася на відкритому повітрі.
Впровадження товарного виробництва, великий обсяг торгівлі вимагали вдосконалення розрахункових операцій. Засобом розрахунку стала монета із певною вагою, що мала гарантії держави, яка її випускала. Перші монети з'явилися в Греції ще в VII в. до н.е. У класичну епоху кожне місто чеканило велику кількість монет. Поступово виділилися монети провідних економічних центрів, таких, як Афіни і Корінф. Срібні статери Корінфу вагою в 8,7 г були найбільш популярною валютою в Західній Греції, Південній Італії та Сицилії. Афінські тетрадрахми вагою 17,5 г і драхми вагою 4,4 г охоче приймалися в містах басейну Егейського моря. Монети Корінфу та Афін стали свого роду міжнародною валютою Греції у V– IV ст. до н.е. Активне господарське життя грецьких міст привело до появи в IV ст. до н.е. мідної розмінної монети: оболів, халків і лепт. 1 срібна драхма ділилася на 6 мідних оболів, 1 обол – на 8 халків, 1 халх – на 2 лепти.
Великий розмах торгової діяльності у грецькому світі привів до появи зачатків банківських операцій та елементів безвалютних розрахунків. Ці операції здійснювалися особливими людьми – міняйлами, яких називали трапедзітамі, що існували в кожному торговому місті. Міняйли стежили за курсом численних монетних серій, проводили обмін одних монет на інші, розмін крупних монет, приймали гроші на зберігання, давали позики під відсотки, проводили розрахунки між оптовими торговцями.
Процес соціально-економічного, політичного і культурного розвитку грецького суспільства VIII – VI ст. до н.е. породив таке явище в старогрецькій історії як Велика колонізація, тобто виселення греків з міст Егейського басейну у численні колонії, розташовані по побережжю Середземного і Чорного морів. Всього було утворено декілька сотень колоній загальною чисельністю 1,5 – 2 млн. чоловік.
Причин колонізації були декілька. Інтенсифікація грецької економіки, розвиток ремесел і торгівлі вимагали розширення поля діяльності: потрібні були нові землі для тих громадян, що втрачали свої наділи, потрібні були джерела сировини, ринки збуту для продукції ремісничих майстерень. Інша причина полягала в політичній і соціальній боротьбі, що розвернулася в грецьких полісах. У колонії були вислані незадоволені, небезпечні для знаті політичні супротивники. У той же час правлячим кругам міст-метрополій було вигідно мати колонії, з якими встановлювалися взаємовигідні зв'язки, звідки отримували цінну сировину, куди можна було збувати сільськогосподарську і ремісничу продукцію. Важливою причиною колонізації стала своєрідна демографічна криза, викликана бурхливим розвитком грецької економіки, що створювала надлишки продукції та вимагала збуту, достатньої кількості сировини, робочої сили, що забезпечувала певний матеріальний достаток.
Велика грецька колонізація VIII-VI ст. до н.е., що викликана глибинними суспільними процесами, стала могутнім чинником соціально-економічного та культурного розвитку не тільки грецького світу, але і всього Середземномор'я.
Таким чином, в Греції склався новий тип економіки, відмінний від економічної структури провідних давньосхідних країн: інтенсивний, товарний, при збереженні натуральної основи. Він вимагав значних вкладень, високого рівня організації господарства, застосування праці рабів та створював сприятливі умови для самого існування грецького суспільства, розвитку грецької культури.
3.4. Економічні вчення античної Греції
Вчені вважають, що найпершими мислителями, які започаткували наукове дослідження економіки, були Ксенофонт, Платон та Аристотель.
Ксенофонт (430 – 355 рр. до н. е.) – афінський аристократ і політичний діяч, землевласник. До основних творів відносять такі твори як “Домострой” та “Кіропедія”. В роботах Ксенофонт об’єднує коло питань, які стосуються проблем раціонального господарювання, в особливу галузь знань – “ойкономію” (від грец. “ойкос” – господарство, “номос” – закон) і вважає, що остання має зосередитись на вивченні законів ведення домашнього господарства. До основних економічних ідей філософа можна віднести: