Нові художні ідеї найвідчутніше почали проявлятися у фрескових малюнках. На рубежі XIII–XIV ст. заявив про себе і Данте Аліґ’єрі – цей останній поет середньовіччя і водночас перший співець нової епохи. Вчені вважають, що на творчості Данте відчутно позначилася французька поезія трубадурів, так само, як вона справила значний вплив і на Петрарку, який здобув освіту у Франції і кілька років провів при неаполітанському королівському дворі, захопленому французькою Анжуйською династією. Не меншою мірою позначилася поезія трубадурів і на творчості Боккаччо.
Найбільш відомими майстрами останнього періоду проторенесансу були Джотто і Дуччо. Джотто, безсумнівно, визнається найзначнішою фігурою, що відійшла від середньовічної нерухомості і воскресила просторове сприйняття елліністичного мистецтва. Нова його концепція будується на двох головних художніх принципах – перспективній передачі тримірного простору та на об'ємному трактуванні пластичної фігури. Джотто вперше створив живописну систему, що ґрунтується на взаємодії частин у творі (це спонукає до «живописного» мислення), він дав сучасникам дивовижно ясну і чітку монументальну форму, пластичність якої створюється кольором.
Мистецтво раннього Відродження представлене кількома художніми школами. Підґрунтям основної тенденції розвитку перспективи і тримірного, рельєфного зображення людського тіла було те, що живопис, скульптура й архітектура стали самостійними мистецтвами, відділившись від архітектури, з якою раніше становили єдине ціле. Появу станкового, тобто самостійного живопису пов'язують з поширенням традиції мати вдома алтар-складень.
Високий Ренесанс значно поглибив і психологізував відображення людини. Досягти цього художникам вдавалося за рахунок освоєння перспективи, світотіні і багатств колориту. Великого значення майстри надавали вивченню анатомії людини, без знання якої вважалося неможливим досягти успіху в живописі чи скульптурі. І головне, самі художники, а також сучасники, що їх оточували, були значними і творчими особистостями.
Доба Відродження не вичерпується відродженням античних традицій, найвищими досягненнями мистецтва особи. З нею прийшов загальний суспільний переворот, а у сфері художньої діяльності – справжня революція. Художники рішуче розірвали зв'язки з ремісничими цехами, де здобували професію, і період ознаменувався остаточним відокремленням мистецтва від ремесла.
Активізація художньої практики, а отже, і її супроводжувача-теорії покликала до життя принципово нове явище в мистецтві – появу професійної художньо-теоретичної освіти: в 1585 р. живописці брати Каррачі організували першу Академію мистецтв в Болоньї.
Отже, епоха Відродження принципово змінила становище мистецтва і художника в суспільстві. Мистецтво наблизилось до науки, політики, соціальної філософії. Всезростаюча роль надбудови, передусім її світських форм, сприяла єдності духовного життя суспільства. Мистецтво стало справжнім рушієм процесу творення певного суспільного ідеалу, який, у свою чергу, суттєво впливав на всю систему формотворчих елементів мистецтва.
Бароко – художній напрям, що склався в Італії у 80–90-і роки XVI ст. Чим відрізняється стилістика бароко від ренесансної? Передусім наростанням драматизму і навіть трагізму світосприймання. Для бароко характерна особлива композиція, де деталізація й орнаментація підпорядковані ансамблеві. Ускладнена драматургія художнього задуму рівною мірою властива й архітектурі (Дж. Л. Берніні), музиці (А. Вівальді), літературі (П. Кальдерон), декоративному мистецтву. Бароко – внутрішньо суперечлива течія, яку вже на початку XVII ст. репрезентували два варіанти: офіційний і опозиційний. Перший пов'язувався з католицькою церквою і загальним процесом Контрреформації в Європі. Що ж до іншого, можна сказати опозиційного, напряму бароко, то його вірніше було б назвати народним або навіть плебейсько-народним, оскільки представники його орієнтувалися на «низьку натуру», прагнули створювати народні типи, відображати народні думки і почуття, вдосконалювати життєве тлумачення релігійної тематики. Цей напрям набув поволі широкої демократичності, увібрав національні риси, відіграв особливу роль у справі уособлення європейських національних культур.
Рококо, з точки зору еволюції форми (динаміка, ритм, співвідношення цілого і часток), генетично пов'язаний з бароко. Проте могутню просторову динаміку, вражаючі контрасти і пластичну гру форм, що властиві бароко, змінив стиль, який начебто переводить криволінійні побудови бароко в новий регістр. Лишаючи без уваги фасади, рококо розігрує на стінах і стелях інтер'єрів орнаментальні симфонії, плете мереживні візерунки, досягаючи у цьому вершин віртуозності, витонченості і блиску, однак остаточно втрачає характерні для бароко монументальність, силу і статечність.
Класицизм – художня течія, що виникла у Франції на початку XVII ст. як національно-державний напрям у мистецтві. Класицистичні традиції закладалися ще у XVI ст. в Італії серед гуманістів, які прагнули виявити й осмислити основні закономірності та художні завдання мистецтва античності і Відродження, створити теорію мистецтв, національну літературну основу і новий драматичний театр. Він відображав інтереси буржуазно-аристократичної олігархії, що склалася у Франції на початку XVII ст. Францією у XVII ст. правив король Людовик XIV. Він мав добру підтримку городян у боротьбі з феодальною знаттю, яка неодноразово намагалася ослабити королівську владу.
У цілому класицизмові властиві раціоналізм, нормативність творчості, тяжіння до завершених гармонійних форм, до монументальності, ясності і благородної простоти стилю, врівноваженості композиції. Водночас йому властиві й елементи схематизації і формалізації, а також ідеологізації.
Головним набутком мистецтва ХVIII ст. було народження основ художньої культури наступних століть. хоч, щоправда, у маскарадних костюмах витончених театральних форм.
Романтизм – складний, внутрішньо-суперечливий духовний рух, що виник в останній чверті XVIII ст. Найяскравіше розкриття романтизм дістав у філософії та мистецтві.
Романтизм у мистецтві – це звернення до внутрішнього духовного світу людини, оскільки реальність не відповідає ідеалові. У зв'язку з тим, що романтики ще не усвідомлювали важливості конкретно-історичного аналізу соціальної дійсності, їм нічого не лишалося, як критикувати реалії життя з точки зору абстрактних вічних ідеалів.
Незважаючи на те, що романтизм як художня течія проіснував недовго, його ідеї, принципи художнього методу так чи інакше присутні в процесах розвитку художньої культури всіх наступних етапів.
Реалізм як художній метод сформувався у 20– 30-х роках XIX ст. На цей час вперше в історії людства створилася світова система економічних зв'язків, відбувалися значні демократичні процеси, сфера суспільного виробництва охопила всі аспекти дійсності, втягуючи дедалі ширші соціальні верстви населення. Відповідно розширювався і предмет дослідження мистецтва: в нього включалися і набували суспільної значущості й естетичної цінності як широкі суспільні процеси, так і тонкі нюанси людської психології, побут людей, природа, світ речей. Відбувалися глибокі зміни з головним об'єктом мистецького дослідження – людиною, а суспільні зв'язки здобули всесвітній характер. У людському духовному світі не лишилося жодного куточка, який не мав би суспільної значущості і не являв інтересу для мистецтва. Усі ці зміни покликали до життя новий тип художньої концепції світу – реалізм. Явища дійсності, як і сама людина, постали в мистецтві реалізму у всій складності і повноті, в усьому багатстві своїх естетичних властивостей, збагачених суспільною практикою.
В основі реалізму лежить принцип історизму, конкретно-історичне розуміння і зображення людських характерів. Для реалізму характерна типізація як засіб виявлення сутнісних соціальних якостей людини та обставин її формування і діяльності.
Друга половина XIX ст. ознаменувалась наростанням кризи капіталістичного суспільства і визріванням бунтівного духу пролетаріату. Тому тенденції розгортання художнього процесу характеризуються наступним розвитком мистецтва, пов'язаного як з демократичними і революційними силами, так і декадентськими, модерністськими течіями, які змінювали одна одну дуже часто. Ці процеси далися взнаки наприкінці XIX ст. лише як тенденції. Та вже на початку XX ст. художнє життя стало надзвичайно різноманітним і вкрай суперечливим, що й. власне, підтверджується складністю соціально-історичної доби, в яку ми живемо.
Соціалістичний реалізм – творчий метод, що склався на початку XX ст. як відображення процесів розвитку художньої культури в добу соціалістичних революцій, як вираження відповідно усвідомленої концепції світу і людини.
Історична практика створила у 1920-і токи в Росії нові умови, невідомі до цього конфлікти, драматичні колізії, а відтак і нового героя та нову аудиторію. Виникла потреба не тільки у політичному, філософському, а й художньому осмисленні процесу перемоги революції в Росії і шляхів побудови соціалістичного суспільства.
З позицій 90-х років XX ст., коли після розпаду СРСР утворилися самостійні держави, що почали виробляти свої власні концепції розвитку національної культури, необхідно осмислити художній досвід кількох десятиліть спільної для Росії, України та інших держав мистецької практики, що проходила в межах вимог методу соціалістичного реалізму