У ситуації конфлікту людина вбачає своє завдання в тому, щоб зробити правильний та достойний вибір. При цьому досить , часто приймається рішення, яке не лежить у рамках однозначного протистояння добра та зла. Вибирається між більшим та меншим добром, або більшим та меншим злом. Вибір меншого зла особливо важка та трагічна для людини ситуація, оскільки в результаті ми все ж таки маємо зло. В такому виборі надто потрібна практична мудрість.
Між добром та злом знаходяться об'єкти, котрі є морально нейтральними. Моральність не схвалює і не засуджує певні дії, тому що вони лежать поза сферою її регуляції. Це або дії, що зовсім не мають соціального значення, не зачіпають нічиїх інтересів і не змінюють внутрішнього світу суб'єкта; або значущі поведінкові акти, що здійснюються суб'єктами, котрі за своєю природою або в силу якихось особливих обставин не здатні до діалогу, не можуть діяти як духовні істоти. Поняття добра та зла стосуються лише істот, що мають свідомість і волю, і лише таких їх дій, котрі значимо змінюють зовнішній світ або внутрішній світ людини. Морально нейтральним вважається будь-який простий рух, наприклад, мруження очей. Морально не осудною є і поведінка тварин, новонароджених дітей, психічно хворих людей, до яких би драматичних наслідків вона не призводила.
Точка зору етичного ригоризму (від лат. rigor — жорстокість, строгість) дещо інша. Представники даного напряму (німецькі пієтисти, І. Кант, І. Г. Фіхте) стверджували, що між добрими й дурними вчинками та характерами взагалі не повинно бути нічого середнього, що морально байдужих дій як таких не існує. Певні резони в такій позиції є. Моральність, котра з'явилась для регуляції відносин між людьми, стала поширюватися у суспільстві на дедалі більші області. Жорстоке поводження з тваринами, катування їх заради власного спотвореного задоволення, безглузде винищення диких звірів і нівечення рослин, варварське ставлення до неживої природи не можуть бути морально нейтральними діями навіть у тому разі, якщо той, хто їх здійснює, в силу особливостей свого інтелектуального розвитку, не повністю розуміє їх руйнівне значення. Культурний прогрес невпинно веде до поширеного та поглибленого усвідомлення природних та суспільних зв'язків. Але одночасно з цим відбувається й інше: дедалі точніше розрізнення суттєвих та несуттєвих зв'язків, зворотних та незворотних змін.
Ригористична позиція неявно передбачає, що для людини все важливо рівною мірою, проте це не зовсім так. Добро та зло володіють кількісними характеристиками, вони можуть бути більшими чи меншими, і саме з цієї причини існують межі, за якими зменшення добра та зла певним чином зрівнює їх.
Таким чином,
- добро та зло характеризують умисні дії, реалізовані через вільний вибір, тобто вчинки;
- добро та зло позначають не просто вільні вчинки, але дії, свідомо співвіднесені з певним стандартом — врешті, з вищим благом, з ідеалом.
Моральний обов'язок та совість
Обов'язок та совість є особистісними категоріями моральної свідомості.
Моральний обов'язок — це перетворення вимог суспільної моралі на особистісний імператив конкретної особи та добровільне його виконання. Обов'язок визначають як прийняту особою необхідність підкорятися суспільній волі.
Однією із найважливіших властивостей обов'язку є його добровільність. Обов'язок лише тоді стає власне моральним феноменом, коли слідування його вимогам є добровільним. Моральний обов'язок — це наше свідоме та вільне підкорення моральному повелінню. Слідуючи обов'язку, ми всією душею визнаємо пріоритет більш високого начала, аніж наші власні потреби, бажання та плани. Проте залежно від ступеня усвідомлення необхідності, справедливості, важливості обов'язку, і, відповідно, ставлення до нього, вимоги обов'язку можуть здійснюватися на різних рівнях добровільності: від виконання за примусом або через боязнь громадської думки, до слідування обов'язку за внутрішньою потребою. Звичайно, багато що залежить від ситуації, але справді моральний обов'язок — це вільне слідування суспільно необхідним вимогам або особистим зобов'язанням, незалежно від будь-яких зовнішніх та внутрішніх примусів.
Виконання обов'язку є самоцінним. Це означає, що моральна дія може не дати практичного ефекту, але від цього поведінка морального суб'єкта не стає менш значимою.
Моральний обов'язок спонукає людину до активної позиції, розвиває в ній почуття особистої співпричетності всьому, що відбувається у світі та виражається в прагненні робити посильний внесок у спільну справу.
Невиконання обов'язку призводить до відчуття провини і переживається через докори та муки сумління.
Моральні цінності є імперативними, тобто обов'язковими. І не просто імперативними, а імперативними безумовно. Це означає, що їм необхідно слідувати не за яких-небудь умов, а завжди. Ними потрібно керуватися у відносинах зі всіма людьми, а не лише з обмеженим колом родичів, друзів, колег, співвітчизників. Моральні імперативи, як і моральні цінності, що ними стверджуються, мають надситуативний та безособистісний, тобто універсальний, характер. Історично зміст морального обов'язку змінювався. Від підпорядкування відносин у докласовому суспільстві «таліонному праву» (яке проголошувало: «око за око, зуб за зуб»); у ранньокласовому суспільстві «золотому правилу моральності» («не чини іншому того, чого не бажаєш собі» або «чини по відношенню до іншого так, як би ти хотів, щоб чинили по відношенню до тебе»), яке обов'язок людини вбачає в утриманні від завдавання збитку іншому, до сформульованого у XVIII ст. І. Кантом «категоричного імперативу», котрий розвинув ідеї «золотого правила моральності». Основні визначення категоричного імперативу звучать так:
- чини тільки відповідно до такої максими (настанови волі), керуючись якою ти будь-коли можеш побажати, щоб вона стала загальним законом.
- чини так, щоб ти завжди ставився до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого іншого також: як до мети й ніколи не ставився б до нього як до засобу;
- воля людини має бути не просто підкореною законові, а підкореною йому таким чином, щоб вона розглядалася також як така, що дає закони самій собі.
У формулюваннях категоричного імперативу моральний обов'язок виражається в безкорисній доброзичливості по відношенню до будь-якої людини. Категоричний імператив саме тому й категоричний, що він повинен діяти за будь-яких умов, для нього не існує «якщо», він ґрунтується на чистій волі, не зачепленій почуттями. Він не може базуватися на любові (а раптом вона завтра пройде), він є вираженням вищого морального закону, котрому людина одночасно і зобов'язана, і здатна неухильно підкорятися. Обов'язок є суворим, він не терпить потурань і потребує від людини спокійного та послідовного служіння.
Настанови категоричного імперативу не втрачають своєї етичної актуальності й сьогодні. Проте докорінні зміни в поглядах на людину та світ на зламі століть, глобальні проблеми та загрози, що постають перед людством, потребують пошуку нових засад універсалізації морального обов'язку. Скажімо, відомий сучасний філософ Г. Йонас у своїй праці «Принцип відповідальності» формулює оновлений категоричний імператив так: «Чини так, щоб результати твоєї дії не були руйнівними для можливостей життя в майбутньому, або просто не чини шкоди умовам подальшого існування людства на Землі».
Обов'язок розглядається як глибоке усвідомлення необхідності виконання справедливого діяння, інструмент для затвердження справедливості. Обов'язок стає обмежувальним регулятивом незалежно від форми (негативної чи позитивної) його вираження. На думку О. Г. Дробницького, моральний обов'язок змушує людину суб'єктивно підпорядковуватися моральнісному зобов'язуванню виходячи із моральних, а не сторонніх мотивів.
Проте в історії сучасних етичних вчень існують інші підходи до витлумачення поняття «обов'язку».
Як зазначає Т. Е. Василевська, між вимогами обов'язку та вчинками людини постійно існує розрив. У цьому виявляється абстрактність, відірваність обов'язку від життя, його догматизм. Очевидно, що зведення особистої свободи до виконання обов'язку та розгляд обов'язку як основи людських вчинків обмежує творчий потенціал суб'єкта, орієнтує його на виконавчу сумлінність, ігнорує індивідуальність .
Зпогляду правового трактування обов'язку, всі підпадають під його регламентуючу силу. По суті, обов'язок нівелює своєрідність, неповторність персони. Він диктує звід законів, який повинен бути виконаним, незалежно від особистого ставлення до нього; змушує індивіда відректися від себе справжнього в ім'я абстрактного, загального встановлення. Поведінка орієнтується на виконання норм, заборон, обмежень. При цьому закони розглядаються як дещо безумовне, абсолютно достовірне.
На шляху обов'язку іноді достатньо складно прийти до відповідального вчинку. Тому що, як точно зауважує Д. Бонхьоффер, людина, обмежена рамками обов'язку, ніколи не наважиться вчинити на власний страх і ризик, а тільки такий вчинок здатен вразити зло в саме серце та подолати його.
Абсолютизація обов'язку веде до того, що домінантою людської поведінки стають зобов'язання, дотримання норм. Обов'язок перетворюється на виправдання насадження різноманітних форм насильства над автономним індивідом. Персона, що бачить покликання в сліпому слідуванні обов'язку, може стати його покірним рабом. Адже, абсолютизуючи особисту залежність від обов'язку, вона іноді екстраполює його на інших і вбачає «зобов'язання» як втілення почуття обов'язку у маси, тобто нав'язує власні принципи, погляди оточуючим. Таким чином, обов'язок іноді виявляється не таким вже ефективним обмеженням, як це здається на перший погляд. Етика обов'язку конституює людину абстрактну, позбавлену індивідуальних характеристик, безумовно підпорядковану встановленням.