Смекни!
smekni.com

Етика та естетика (стр. 2 из 4)

Моральні ідеали, принципи і норми виникли з представлень людей про справедливість, гуманність, добро, суспільному благу і т.п. Поводження людей, що відповідало цим представленням з'являлося моральним, протилежне – аморальним. Іншими словами, морально те, що, на думку людей, відповідає інтересам суспільства й індивідів, те, що приносить найбільшу користь.

Мораль існує у двох формах: особистіші моральні якості (милосердя, відповідальність, скромність, чесність тощо) і сукупність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень (наприклад, «не вкради», «не вбий» тощо і «справедливо», «порядно», «доброзичливо» тощо).

Також деякі етики розрізнюють дві істотно відмінні форми моралі:

- Оптативна мораль - походить від латинського слова «optimus» - найвищий ступінь порівняння від «bonus» (гарний, добрий благий) - її репрезентує вчення Аристотеля, що орієнтує людину на пошук і реалізацію блага, досконалості, щастя. Мораль подібного ґатунку насамперед закликає нас замислитися над тим, як слід жити у відповідності зі згаданою метою; відтак вона потребує не тільки поваги до власних приписів і вольової рішучості, але й певної роз­судливості, здатності свідомо обирати блага і цінності, приймати щодо цього обґрунтовані рішення.

- Імперативна - є більш звичною для етичної думки останніх століть, в основі неї лежить те чи інше веління (іліре-ratum з латини — наказ, веління), вимога або заборона щось робити. Класичним виразником і теоретиком подібної моралі є І. Кант, котрому належить вчення про основоположний моральний обов'язок — категоричний імператив; вимоги цього морального закону є абсолютно безумовними й виконувати їх, за Кантом, слід із самої лише чистої поваги до них.

В свою чергу, моральність – це внутрішні духовні якості, якими керуються людина; етичні норми, правила поведінки, які визначаються цими якостям. В широкому сенсі – це особлива форма суспільної свідомості та вид суспільних відносин, а в вузькому сенсі – це сукупність принципів та норм поведінки людей по відношенню один до одного та до суспільства.

2. Міфологія як джерело розвитку естетичної думки

Слово «естетика» (aistheticos) — грецького походження, у перекладі означає — той, що має відношення до чуттєвого сприйняття. Предметом естетики є чуттєве пізнання навколишньої дійсності з її різноманітними напрямами: природою, суспільством, людиною та її діяльністю в усіх життєвих сферах, навіть у виробничій.

Початки естетичної практики та естетичного знання входять в глибину людської історії. Свідоцтва прояву первісними людьми естетичного ставлення до навколишньої дійсності, своїх художніх нахилів у вигляду орнаментально – прикрашених знарядь праці та побуту, наскельних зображень тварин наука відносить до ориньяко – солютрейському періоду верхнього палеоліту (35 – 10 тис. років потому). Все, з чим стикалася людина, - земля й вода, рослини й тварини, сонце й місяць, світло й темрява, тепло й холод, - усвідомлювалося нею як корисне та шкідливе, гарне та погане, а, отже, те, що приносить добро та зло. В уявленні про «корисне» та «добре» відображалися найзмістовніші характеристики предметів та явищ дійсності, які узяті до їх значення для людини. На цій основі, внаслідок розширення практики та поглиблення пізнання, поступово виникло й сприйняття людиною предметів та явищ з погляду на їх форми як гарних та потворних.

Для первісної культури було характерно єдність, синкретизм утилітарного та художнього елементів. Образ людини був ще не сформований, він розглядався як частина навколишнього світу, яка відбивається в міфах.

Історичною передумовою, яка сформувала естетичну свідомість, стала міфологія.

Міфологія – це форма суспільного мислення, спосіб розуміння взаємозв’язку та причинно – наслідкової обумовленості природної та соціальної дійсності як одного цілого, яка направлена на переборювання фундаментальних протиріч людяного існування, на гармонізацію стосунків особистості, суспільства та природи.

Грецьке слово «міф» буквально означає «переказ, оповідь, слово».Звичайно розуміється оповідь про богів, духів, обожнених або пов’язаних ізбогами своїм походженням героїв, про першопредків, що діяли на початку часу і брали участь (прямо чи непрямо) у створенні самого світу, його елементів як природних, так і культурних. А міфологія – це сукупність подібних оповідей про богів і героїв, і в той же час – система фантастичних уявлень про світ.

Примітивний характер виробничої діяльності в архаїчну епоху обумовлює міфологічний тип свідомості. Міфологічне мислення формувалося на основі практичного ставлення до світу. В свідомості первісної людини світ сприймався як всезагальна непорушність усіх речей, яку община (рід) ототожнювала зі всією природою. Практична ситуація, в якій знаходилася первісна людина, була надто складна. В неї було багато випадкового, непередбаченого, бо «інвалід був дуже слабкий, а безкінечна могуча природа надто сувора до нього». Нарешті, ця практична ситуація була пов’язана з тим, що колектив (община) грав для інваліда роль середи.

Міф в значному ступені був зв’язаний з розвитком фантазії, уяви та початково був супутником магічного ритуалу та обряду. Встановлення магічних причин взаємозв’язку природних або суспільних процесів доповнювалось фантастичними антропоморфними зв’язками та стосунками

Зміст міфу уявлялось первісній свідомості реальним, так як втілювало колективний, «надійний» досвід осмислення дійсності множиною поколінь, який служив предметом віри, а не критики. Міфи стверджували прийняту в даному суспільстві систему цінностей, підтримували та встановлювали певні норми поведінки.

Головними передумовами своєрідної міфологічної «логіки» являлося:

- по – перше, те, що первісна людина не виділяла себе з навколишнього природного та соціального середовища;

- по – друге, те, що мислення зберігало нерозчленування, було невідокремлене від емоційно – ефектного, моторного середовища життя людини та його психіки.

Наслідком цього явилося наївне олюднення всієї природи, всезагальна персоніфікація, метафоричне співставлення природних, соціальних та культурних об’єктів.

На природні об’єкти переносилися людські властивості, їм приписувалися одухотвореність, розумність, людські відчуття, часто і зовнішня антропоморфність, та, навпаки, міфологічним предкам могли бути присвоєні риси природних об’єктів, особливо тварин. Певні сили та можливості могли бути пластично виражені багаторучністю, багатоокостю, самими диковинними трансформаціями зовнішнього вигляду; для міфу характерно, що різні духи, боги та герої, а тим самим і представлені ними стихії, природні об’єкти та людські здібності були зв’язані сімейно – родовими стосунками.

Розповідь про події минулого служить в міфу засобом опису устрою світу, способом пояснення його теперішнього стану. Важливіша функція міфу - створення моделі, прикладу, зразка. Залишаючи зразки для наслідування та відтворення, міфічні герої відточують одночасно магічні духовні сили, які продовжують підтримувати порядок, встановлений в природі та суспільстві.

Підтримування такого порядку також є важливою функцією міфу. Вона виконується за допомогою ритуалів. В них міфічний час та герої не тільки зображуються з їх магічною силою, але як би відроджуються з їх магічною силою, події повторюються та заново актуалізуються.

Міф та ритуал складають дві сторони – як би теоретичну та практичну – одного та того ж феномену: забезпечення «вічного повернення» та безперервності природних та життєвих циклів, зберігання колись встановленого порядку.

Отже, основними властивостями міфу є:

- конкретність події;

- тілесність, відчутність діючих сил;

- емоціональність висловлення;

- проекція людських якостей на предмети навколишнього світу;

- почуттєве сприймання навколишнього;

- образність розповідання;

Також суттєвою особливістю міфу, генетично пов’язавши його з художнім мистецтвом, явилося багатство образної уяви, метафоричність, чуттєва наочність уявлень. У власному смислі слова вони не були художніми образами. Вони становилися такими в процесі обробки, в практиці видів мистецтв, які формувалися: скульптури, трагедії, музики, живопису. У міфу були сплетені зародишеві елементи релігії, філософії, науки, мистецтва. Органічний зв’язок міфу з ритуалом, який здійснювався музично – хореографічними, «передтеатральними» і словесними засобами, мала свою сховану, неусвідомлену естетику.

Все нескінчене багатство міфів можна поділити на наступні категорії.

- Космогонічні міфи - міфи про творення, про походження Космосу з хаосу;

- Теогонічні міфи - міфи про походження богів;

- Дуалістичні міфи - міфи, описуючі світобудову як єдність протилежних явищ і символів

- Астральні міфи - міфи про зірки і планети.

- Есхатологічні міфи - міфи що кінець світу.

- Етіологічні міфи - пояснюють появу різних природних і культурних особливостей і соціальних об’єктів.

- Антропогонічні міфи - міфи про створення (походження) людини (першолюдини), міфічних першопредків народу, першої людської пари тощо.

- Тотемічні міфи - етіологічні міфи про спорідненість людей з об’єктами живої і неживої природи

- Календарні міфи.

Міфологія є найдревнішим архаїчним ідеологічним утворенням, який має синкретичний характер. Міфологія була базою розвитку мистецтва всіх народів світу, однак на рівні древніших форм художньої культури, в первісній міфології ці явища не були теоретично відрефлексированими. Освідомлення природи художнього мистецтва, пояснення специфіки естетичної діяльності, формування категоріального апарату естетики, та, нарешті, виникнення перших естетичних теорій в європейської культури почалося в наступному етапі розвитку естетичної думки – в Греції…