Естетичні погляди Сократа дістали творче продовження у філософській концепції видатного представника античної філософії Платона (427–347 до н. е.). Естетична спадщина його пов'язана з дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу філософ приділяв вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін V – IV ст. до н. е. Афінська демократія добилася права на безкоштовне відвідування театру, всенародною повагою користувалася творчість поетів і музикантів. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує як позитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну проблематику. В його теоретичних діалогах присутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоч абсолютно прекрасне існує у вигляді ідеї, зате сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень в галузі естетичного.
Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Арістотеля (384–322 до н. є). І справді, його праці «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Нікомахова етика» висвітлюють широке коло естетичних проблем.
У теорії Арістотеля знову чітко простежується захоплення космосом – носієм гармонії, порядку, довершеності. Естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Арістотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа – обгрунтування основного принципу творчої діяльності митця мімезису (наслідування). Арістотель вважав, що мімезис притаманний людині з дитинства. Саме здатністю до наслідування людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перших знань, навичок. Результати наслідування викликають захоплення, почуття задоволення, адже в них присутнє впізнавання.
Поняття мімезис пізніше було трансформоване у розробку пізнавальної й емоційної функцій мистецтва, адже, на думку Арістотеля, наслідування не лише стимулює пізнання, але й породжує почуття задоволення, активізує уяву. Саме цю властивість мімезису було використано як своєрідний зв'язок для введення образно-символічної концепції у середні віки. Естетичні погляди Арістотеля пов'язані не тільки з етичною проблематикою, як це було у його попередників, а й з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством (мається на увазі розгляд мистецтва за новими координатами – родами і жанрами) . Видова специфіка мистецтва теж є наслідком можливостей мімезису з використанням надзвичайно широкого арсеналу засобів – звуку, фарби, слова, відчуття форми. Якщо теорія творчості Платона наголошувала на містичних, позареальних стимулах обдарованості, то твір Арістотеля «Поетика» закликав до узагальнення художнього досвіду, його передачі іншим у процесі виховання, освіти. Значне місце в теоретичній спадщині Арістотеля займає процес розробки нових естетичних понять, а також подальше теоретичне обґрунтування вже існуючих або ж використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Стосується це не лише мімезису, а й калокагатії, катарсису. Арістотель залучає до аналізу естетичних проблем такі поняття, як канон – система норм і правил у розвитку мистецтва, гедонізм (насолода) – наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва, алегорія – образне іномовлення, міра, пропорція, асоціація тощо. Саме погляди Арістотеля можуть слугувати прикладом динамічних процесів не лише у збагаченні проблематики науки, а й у виробленні власного категоріально-понятійного апарату, спираючись на який естетика і змогла у подальші періоди набути самостійності як наука.
3. Поняття, предмет та структура етики
Насамперед декілька слів про термінологію. Термін "етика" - походить від давньогрецького «ethos», яке означало місце перебування, спільне житло. Згодом, однак, у слові етос почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер. Античні філософи використовували його для позначення усталеного характеру того або іншого явища. Видатний мислитель античності Арістотель (384— 322 до н. е.), взявши за основу значення слова етос, утворив два терміни, похідні від нього: ethikos (етичний) і ethika (або ethice) (етика). Термін етичний потрібний був мислителю для позначення особливої групи людських чеснот, що стосуються людської вдачі, характеру, а також мудрості, мужності помірності, справедливості, відрізняючи їх від чеснот діаноетичних, тобто пов'язаних з мисленням, розумом людини. Що ж до науки — галузі пізнання, котра вивчає власне етичні чесноти, то таку науку Арістотель (або його найближчі учні) назвали етикою. Філософ залишив праці, до назв яких уперше входить це слово: «Нікомахова етика» (найімовірніше, відредагована сином Арістотеля Нікомахом), «Євдемова етика» (пов'язана з його учнем Євдемом) і так звана «Велика етика», що являє собою стислий конспект двох перших.
Таким чином, у IV ст до н.е. етична наука дістала власну назву, яку носить і сьогодні. Це не означає, що як частини людського пізнання, її не існувало раніше. По суті, з етичною проблематикою ми стикаємося всюди, де тільки має місце цілісне духовне, зокрема філософське, осмислення людини — як у доарістотелівських грецьких філософів і мудреців, так і в інших осередках давньої культури — Китаї, Індії тощо. Водночас закріплення за даною галуззю людського пізнання особливої назви «етика» цілком очевидним чином сприяло її самоусвідомленню, відокремленню.
Цікаво, що первинне значення етосу, як спільного житла або місцеперебування теж не втрачає своєї філософської актуальності. Відомі приклади взаємонакладання і взаємозбагачення обох наведених значень слова етос. Так, афоризм Геракліта «Ethos anthropoi daimon» звичайно перекладають як «вдача — божество для людини»; однак один з найзначніших філософів XX ст. М. Гайдеггер (1889—1976) обґрунтовує думку, що більш автентично було б тлумачити названий афоризм таким чином: місце перебування людини і є для неї простір присутності Бога, тобто Божество може відкритися їй за найзвичайніших умов ії побутування і мешкання.
В усякому разі ця давня етимологічна вказівка на місце перебування, на просторовість загалом не є для етики зайвою: вона звертає думку до зв'язку вдачі людини з її соціальним, культурним та природним оточенням, спонукає до роздумів про внутрішній простір, внутрішнє «місце перебування» людської волі й духовності.
Неважко зрозуміти, що сама наявність у людини власної вдачі, власного характеру вже передбачає її здатність обирати для себе ті чи інші рухи, жести, поведінку, позицію в житті, тобто передбачає свободу її самовияву в певному життєвому просторі. Доки людина такої свободи не має, доки вона, мов раб, жорстко змушується до чогось поза власним вибором, — немає підстав говорити про її етос.
Так і взагалі в гуманітарних науках завжди не байдуже первинне етимологічне значення вихідних термінів, оскільки в ньому акумульований найперший, найглибинніший досвід виокремлення даного типу реальності. Не байдуже, наприклад, що слово культура пов'язане за своїм походженням із сільськогосподарськими роботами, тоді як цивілізація — з громадським життям античного міста-держави, що суб'єкт за своїм первісним значенням — просто підставка, а матерія — деревина, призначена для обробки, тощо. Те ж саме ми бачимо і в етиці. Й це стосується не лише слова етос, а й іншого, що лягло в основу нинішнього поняття мораль.
Справа в тому, що в латині здавна існувало слово mos, яке, подібно до етосу, означало характер, вдачу, звичай; разом із тим воно мало й значення припису, закону, правила. Маючи на увазі цей комплекс значень, відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) утворює від іменника mos прикметник moralis — «той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв». Услід за Цицероном цей неологізм використовує Сенека старший, інші римські письменники й філософи, а вже в IV ст. н. е. виникає термін moralitas — мораль.
З часом поняття етика й мораль стали загальнопоширеними і їх значення в основному збігалися. Пізніше, у ході історико-культурного розвитку науки і суспільної свдомості, мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро і зло, справедливість тощо), а термін етика зберіг своє первісне арістотелівське значення і досі позначає головним чином науку.