Вступ
У сучасній Україні роль і значення державної служби постійно зростають. Вона вимагає не лише спеціальних знань, професійних навичок, а й глибокої ерудиції, уміння комплексно, зважено вирішувати складні проблеми суспільного розвитку.Мотивація діяльності спеціальних категорій державних службовців має бути зорієнтована на норми демократичного громадянського суспільства і повинна стати дієвим інструментом побудови такого суспільства. І сьогодні виявляється, щоб вирішити ці проблеми, необхідно зробити наголос на формуванні високої культури праці спеціальних категорій державних службовців. Для того, щоб державна служба впливала на формування та розвиток прогресивної культури в суспільстві, вона сама має формуватися як етична система, бути носієм прогресивної суспільної моралі та її цінностей.
Сучасний період розвитку суспільства вимагає значного вдосконалення процесів мотивації діяльності спеціальних категорій державних службовців і органів виконавчої влади [2, с. 141]. Культура спілкування людей ґрунтується на дотриманні певних правил, вироблених людством протягом багатьох століть.
Слово “етикет” походить з французької і перекладається як “манера поведінки”, а ще – як “ярлик, етикетка”. Сформовані норми моральності є результатом тривалого процесу становлення відносин між людьми як у суспільному, так і в сімейному житті. Без дотримання цих норм політичні, економічні, культурні та сімейні відносини неможливі. До етикету належать, насамперед, правила ввічливості, прийняті в певному товаристві. Сучасний етикет увібрав у себе звичаї і традиції багатьох народів від сивої давнини до наших днів. Ці правила поведінки є загальними, оскільки їх дотримуються не тільки представники якогось певного товариства, а й різних соціально-політичних систем. Водночас, вимоги етикету не є абсолютними: їх дотримання залежить від місця, часу й обставин. Поведінка, неприпустима в одному місці і за певних обставин, може бути доречною в іншому місці та за інших обставин [6, с. 253].
Норми етикету, на відміну від норм моралі, є умовними
Вони наче неписані угоди про те, що саме в поведінці людей вважати прийнятним, а що ні. Кожна культурна людина має не лише знати й дотримуватися основних норм етикету, але й розуміти необхідність визначених правил відносин. Манери багато в чому відображають внутрішню культуру людини та її моральні й інтелектуальні якості. Уміння правильно поводитися у товаристві має дуже велике значення: воно полегшує встановлення контактів, сприяє досягненню порозуміння, створює дружні та стійкі стосунки [7, с. 246].
Етикет дуже тісно пов’язаний з етикою, яка відрізняється від нього тим, що розглядає моральну сторону життя людини, а етикет зводиться лише до зовнішньої поведінки. Етикет – це набір правил поведінки, прийнятих у суспільстві. Етичні почуття – це духовне джерело кожної людини, його рушій, природна невід’ємна якість. Сутність цього почуття полягає в тому, що потреба в тих чи інших діях виникає в особи внаслідок необхідності досягнення внутрішньої духовної рівноваги через доброчинну діяльність та втілення справедливості. Стимулом до добра є саме добро, а не право вимоги іншої особи на певні дії. Професійна етика у діяльності правоохоронних органів є історично сформованою сукупністю моральних наказів, вимог, наукових теорій про поведінку, зумовлену специфікою професійних обов’язків. Говорити про професійну етику будь-якої професійної групи можна тоді, коли вже склалися певні традиції її діяльності [18, с. 57].
Специфіка мотивації діяльності спеціальних категорій державних службовців, у тому числі й міліцейської служби, зумовлює необхідність дослідження її моральних аспектів. Діяльність міліції регламентована правовими дисциплінарними нормами, закріпленими в Законі України “Про міліцію”, Дисциплінарному статуті, присязі, наказах і інструктивних актах. Але тільки правових норм мотивації діяльності для регулювання поведінки співробітників міліції (як і для всіх громадян) недостатньо. Соціальні функції правових норм обмежені, оскільки в суспільстві існують відносини, пов’язані з неповторністю прояву поведінки особистості, та й зростаюча динаміка громадського життя зумовлює швидке зростання і зміну характеру потреб. Тут нерідко вступають у сферу регуляції моральні норми, що порівняно з правовими, більш універсальні у своїх суспільних функціях, нерідко в професійних групах вони мають назву “неписаних законів” у мотивації діяльності спеціальних категорій державних службовців,.
Етика мотивації діяльності спеціальних категорій державних службовців базується на законах України, що стосуються діяльності правоохоронних органів, у тому числі ОВС (закони про міліцію, ОРД, пенсійне забезпечення працівників міліції тощо). На основі законів видаються нормативні акти МВС України, статути, положення, накази та інструкції. Деякі з них затверджує Кабінет Міністрів України. Наприклад, на сьогодні видано Дисциплінарний статут ОВС України, Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом ОВС України, Присяга працівника ОВС України, Кодекс честі працівника ОВС України, Директива № 8 “Про питання службового етикету працівників ОВС України” та ін. Певну роль у регулюванні мотивації діяльності спеціальних категорій державних службовців відіграють накази, розпорядження та рішення колегій УВС та структурних підрозділів МВС (Етичний кодекс працівника ОВС України) [5].
Найбільш повно питання службового етикету в нормативних актах ОВС України розроблені в директиві № 8 “Питання службового етикету працівників органів внутрішніх справ України”. Вона визначає основні засади дотримання працівниками міліції правил службового етикету, субординації, взаємної поваги та ввічливості у стосунках із громадянами і є обов’язковою для виконання всіма без винятку особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України [17].
Кожний працівник зобов’язаний виконувати службові обов’язки, що визначають обсяг виконання завдань, доручених йому за посадою. Дисципліна зобов’язує, зокрема, кожну особу рядового і начальницького складу: додержуватися законодавства, виконувати вимоги присяги, статутів та наказів начальників; додержуватися норм професійної етики (етикету), не вчиняти дій, що можуть призвести до втрати незалежності й об’єктивності при виконанні службових обов’язків; постійно вдосконалювати свою професійну кваліфікацію, підвищувати рівень культури в роботі; сприяти начальникам у зміцненні дисципліни та забезпеченні статутного порядку, виявляти повагу до начальників, старших по службі й за званням, бути ввічливим, додержуватися правил носіння встановленої форми одягу і віддавання військової честі; з гідністю та честю поводити себе поза службою, бути прикладом у додержанні громадського порядку, утримувати інших від порушень правопорядку, що, у свою чергу, є рушійною силою мотивації діяльності спеціальних категорій державних службовців [7].
Вищевикладене дає підстави стверджувати, що однією з найважливіших складових службової дисципліни в системі мотивації діяльності є дотримання службового етикету.
Етикет спеціальних категорій державних службовців – складова їх морально-естетичної культури, що включає регламентовані форми поведінки і спілкування зі своїми колегами та громадянами. Етикет регулює манери, а манери – це здатність тримати себе, зовнішня форма поведінки особливості мови (інтонація), жести, міміка, хода.
Службовий етикет у загальному розумінні – це звід правил і норм, що регулюють порядок відносин працівників між собою та працівників із громадянами. Відмітною рисою службового етикету спеціальних категорій державних службовців є його нормативний характер. Порядок відносин регламентований законами та підзаконними нормативно-правовими актами, виконання яких є обов’язковим. При цьому основними принципами службового етикету спеціальних категорій державних службовців є: сувора службова субординація; свідома дисципліна; взаємна повага; повага до старших за спеціальним званням, посадою, віком; ретельність, пунктуальність, ініціатива, витримка, спокій, що виражається в позитивній мотивації діяльності спеціальних категорій державних службовців [4].
Водночас досить цікавою і такою, що заслуговує на увагу є думка В. Темченко про те, що дисциплінарний і етичний кодекси мають різну природу. Перший – правову (імперативно-атрибутивну), а другий етичний кодекс, – це завжди додатковий професійний обов’язок, що має суб’єктивно-ціннісний характер і механізм реалізації, тому в ньому не може бути норм правового характеру, яким притаманна загальнообов’язковість і застосування способів і засобів зовнішнього примусу та юридичної відповідальності [19, с. 26].
Він пропонує і із цим не можна не погодитися, розглянути та віднести до основних системоутворювальних принципів та деяких норм етичного кодексу, що виступають як норми мотивації діяльності спеціальних категорій державних службовців, такі: етична норма – це обов’язок особи, що не передбачає взаємних етичних вимог і обов’язків та їх матеріальну зацікавленість; вони опосередковані принципом прагнення до ідеалу, не об’єктивовані і не мають зовнішнього державного чи суспільного примусу; етичний обов’язок – це внутрішня потреба людини в необхідності чинити добро, справедливість, досягнення особистої духовної рівноваги, що може перебувати в межах правового обов’язку чи доповнювати його, але вибір здійснюється односторонньо та диспозитивно за власним бажанням; зміст цього обов’язку полягає в певній моделі поведінки етичного характеру, яка опосередкована етичними почуттями особи; сутність етичного обов’язку – в самоусвідомлюваній установці до дії ціннісного характеру (особиста воля), що виражає глибокі почуття особистої гідності, етичної рівноваги й досконалості; етична відповідальність особи не має характеру зовнішнього примусу і пов’язана з особистим усвідомленням добра, зла, справедливості та відповідальності за дії (відсутність судової, дисциплінарної чи іншої правової процедури притягнення до відповідальності за неетичний вчинок); етична мета – це і добродійний вчинок, і його результати (наприклад, соціальна допомога багатодітним сім’ям, де батьки зловживають спиртними напоями, не повинна створювати матеріальних можливостей для збільшення цих сімей); реалізація етичної мети обумовлює, але не покладає обов’язки на адекватні дії іншої сторони етичного відношення; співробітник міліції завжди використовує принцип етичних очікувань, маючи на увазі, що юрист-професіонал покладає на себе обов’язок не застосовувати недосконалість соціально-нормативного регулювання відносин, а використовувати свої знання для досягнення справедливості; реалізація етичного почуття за наявності заборони іншої сторони спростовує саму етичну сутність дії (наприклад, приниження благодійністю), принцип взаємної етичної упередженості передбачає визнання за кожною людиною природної якості й потреби у справедливості та доброчинній діяльності (презумпція доброчинності); співробітник міліції у своїй діяльності керується почуттям особистої етичної гідності, рівноваги й потреби у досконалості та визнає це за іншими [14, с. 27-28].