Дійсно, ліквідація феодалізму і перетворення народів у нації вимагали знищення станових, етнічних та інших відмінностей як джерела соціальних конфліктів. Треба було виробити таку мову соціальної комунікації, яка могла б об'єднати людей, незважаючи на існуючі відмінності. Такою мовою стала мова освіти, науки, мова раціонального мислення. Справді, західноєвропейський раціоналізм і становить здатність народів цього континенту до вдосконалення. В цьому й полягає таємниця їх цивілізації.
Завдяки шкільній освіті діти дізнаються, що таке Сонце, Місяць та зірки, з чого складається сонячна система, чим зумовлені грім та блискавка, дощ та засуха, чим викликаються захворювання та як їх уникати. Діти дістають уявлення про основні закони природи та їх зв'язок з явищами природи. Традиційні міфи не витримують конкуренції з цим потоком інформації. Це призводить до уніфікації уявлення про світ у освічених людей, і, як наслідок цього, до феномена десакралізації. Проте світосприйняття маленького ескімоса, так само як і бушмена, зовсім не скидається на світосприйняття маленького француза.
А загальна школа якраз і була покликана навчити дітей універсальній мові. До того ж, капіталістична промисловість вимагала великої кількості грамотних працівників, вільних від забобонів, В індустріальному суспільстві люди реалізують свої можливості в рамках професійних занять, які вимагають довготривалого, систематичного навчання. Загальна підготовка, формування широкого кругозору є необхідними для наступної спеціалізації діяльності. В свою чергу, здійснення такої спеціалізації є важливою функцією сучасної освіти. Тобто загальна, спільна в своїй основі система освіти стала одним з найважливіших інститутів найбагатших євроамериканських країн.
Освіта є продуктом не тільки писемної, книжкової культури, а й культури повсякденної. В кожному суспільстві діяли і діють два способи передані досвіду соціальної культури. Перший відбувається через систему освіти, яка визначає і висловлює критерії оцінок і напрацьовані людством цінності і систему знань, які необхідні кожній людині для виконання своїх соціальних функцій.
Другий шлях освіти людини складається стихійно в її повсякденному житті. Він фіксується і передається через систему традицій, звичаїв, щоденних необхідних дій чи в мовних висловах. Тобто освіта може отримуватись шляхом спілкування і наслідування. Звичайна людина засвоює більшу частину особистого інтелектуального світогляду з досвіду і способу життя свого оточення. Його культура здається цій людині однорідним цілим. Вона має обмежене уявлення про історичну глибину культури і її різноманітність.
В цій сфері передаються і щоденні форми культури, відтворюються архетипи, накопичується життєвий досвід, повідомляється часто вельми складна система позанаукових засобів пізнання, стереотипів поведінки. Тут формується здоровий глузд і повсякденні форми розумової діяльності. Це період засвоєння чужого досвіду життя. Цей досвід засвоюється людиною, що росте, ще задовго до надбання свого власного досвіду і саме тоді, коли вона ще не здатна на критичні самостійні роздуми і свідомий вибір. Засвоєний як первинна інформація, цей досвід створює достатньо міцні системи переваг, які потім корегують весь подальший процес освіти особистості.
При цьому всі найдосконаліші системи освіти суттєво виправляються, оскільки людина засвоює не тільки ідеали необхідного, а й досвід щоденного життя з усіма його помилками і хибами, а також ілюзіями, які здатні відтворюватись з покоління в покоління.
В процесі освіти співіснують в єдності і протиріччі раціонально обґрунтовані контексти культури і система знань, а окрім того ще й ірраціонально-спонтанні, інтуїтивні форми — утопії, ілюзії, міфи. Надія людства на те, що за допомогою освіти розсіється морок невігластва, або щезне все таємниче, мало зрозуміле і не пояснюване доказами розуму, не справдилася. Буття людини, як і вона сама, суперечливі. Вони поєднують в собі як сутнісну визначеність, так і парадоксальність. Ці крайнощі можуть співіснувати окремо в різних ситуаціях і ускладнювати вибір людини.
Система освіти, враховуючи все це, орієнтується на раціональні засоби освоєння дійсності, вчить людину раціональному пізнанню всього сущого, вчить приборкувати емоції і інтелектуально визначати напрями вольових дій. Проте й у звичних умовах повсякденного життя людина часто живе майже рефлекторно, користуючись автоматизмом доведених до досконалості звичних дій. Ці усвідомлені і рефлекторні типи поведінки, якими людина оволодіває в різних формах в стабільному суспільстві, діють упорядковано.
А в суспільстві, що переживає кризу, ці два типи поведінки розходяться впритул аж до розколу. В освіті існують протиріччя, суперечності між індивідуальною свободою вибору учнем форм і змісту освіти, з одного боку, і строгою упорядкованістю, системністю і дисциплінованістю процесу пізнання.
Та система освіти, що склалась, наприклад, в Росії ще за Петра 1-го, а остаточно сформувалась в радянський період, це система світської освіти. В 1918 р. в країні відбулась фундаментальна реформа системи освіти. Це була третя така реформа за всю історію Росії і перша в XX ст. Вона була орієнтована на західні зразки і базувалась перш за все на засвоєнні наукових знань.
Правда, з самого початку існування радянська влада в Росії стала проводити так звану «культурну революцію», яка не мала аналога в світі. «Культурна революція» була одним з трьох пунктів плану побудови соціалізму в країні. Метою цієї революції було ліквідувати неграмотність і виховати громадян Росії в дусі марксистської ідеології. Засобами ж були обрані початкові школи, лікнепи (організації з ліквідації неграмотності), хати-читальні, гуртки в клубах тощо. В них навчали грамоті та рахунку як дітей, так і дорослих. Вважалося, що культурна революція буде продовжуватися доти, поки всі покоління радянських людей не стануть справжніми марксистами.
Як і всі плани радянської влади, цей теж не був виконаний. Правда, існувала строга державна система початкової, середньої і вищої освіти. Методика навчання в цих школах в основному відповідала вимогам і стандартам європейським, а де в чому і перевищувала їх. Росія, а потім і СРСР мали в другій половині століття одну з найбільших кількість громадян з вищою освітою. Та оскільки ця передова методика ніколи не була забезпечена матеріально, то якість підготовки спеціалістів для народного господарства країни була посередньою.
В основу системи освіти на Заході в 1-й половині XX століття були покладені фундаментальні науки. Разом з ними неявно сприймалась і ціла низка цінностей раціонального характеру. Вони мають значення тільки в рамках певного типу культур, що відносяться до західних — європейської і північноамериканської. Це культури техногенної цивілізації. А культури країн Сходу мають характер традиціоналістський. Там інновації і творчість зовсім не мають пріоритетних якостей. Вони маскуються під традицію.
Наприклад, в Індії будь-яка інновація в галузі знань, яка вироблялась кастою брахманів, завжди була безособовою. Тобто вона завжди подавалась як продовження традицій, хоча й несла в собі радикальні зміни. Там навіть текст складався в якості своєрідного психологічного зразка, за яким людина починала мислити від імені брахмана чи іншого наставника, ототожнювала себе з ними. Через те результати процесів мислення цієї людини не усвідомлювались як її власні, нею побудовані. Отже, традиціоналістські культури зорієнтовані перш за все на те, щоб зберегти традицію. Там немає уявлення ні про стрілу часу, ні про прогрес, немає й позитивної оцінки діяльності, що змінює світ. Навпаки, ці ідеї стають визначальними тільки в культурі техногенної цивілізації, яка продукує наукову раціональність.
Освіта і наука формують наукову картину світу і логіку міркувань, зорієнтовану на докази і обґрунтування знань. Інакше кажучи, наука і освіта формують світогляд людини. Російський вчений А. Р. Лурія в результаті довготривалих досліджень в 30-х роках традиціоналістських груп в Середній Азії довів, що людина Сходу переносить великі труднощі при вирішенні задач, які вимагають формальних міркувань за схемою силогізму. Пізніше за цією ж методикою американський психолог М. Коул вивчав мислення представників подібних груп в Ліберії і отримав такі ж самі результати.
Невід'ємною характеристикою творчої особистості є інновація, творчість, формування яких стало головною метою освіти. Оволодіння знаннями мусить потім дати освіченій людині можливість створювати щось нове.
Література
1. Верная Д. Наука в истории общества. — М., 1956.
2. Блок Марк. Апология истории. — М., 1986.
3. Кукаркин А. В. Буржуазная массовая культура. Теории. Идеи. Разновидности. Образцы. Техника. Бизнес. — М., 1985.
4. Культура. Традиции. Образование. Вып. 1. — М., 1990; Вып. 2. М., 1993.
5. Культура, человек и картина мира. — М., 1987.
6. Лурье СВ. Историческая этнология.— М., 1998.
7. Назаретян А.П. Агрессия, мораль и кризисы в развитии мировой культуры. (Синергетика исторического прогресса). — М., 1996.
8. Наука в культуре. — М., 1998.
9. Постижение культуры. Концепции, дискуссии, диалоги. (Ежегодник Рос. Ин-та культуры). Вып. 3—4. — М., 1995; Вып. 5-6. — М., 1996.
10. Пуанкаре Анри. О науке. — М., 1990.
11. Рассел Бертран. Словарь разума, материи и морали. — К., 1996.
12. Романовская Т. Б. Наука XIX—XX веков в контексте культуры. - М., 1995.