Перед необхідністю радикальних змін стоїть і міжнародна політика, що протягом тривалого часу вважалася сферою справді заповідної моралі. Слід зазначити, що в масовій свідомості політика звичайно поставала як вид діяльності за визначенням аморальний. Для цього були досить серйозні підстави, бо вважалося, що звичайні моральні норми не мають законної сили в цій сфері. Найяскравіше подібне розуміння було виражене у Ніколо Ма-кіавеллі, який стверджував, що той, хто хоче вивчити науку успіху (в політиці.— Авт.), той не потребує науки моралі.
З точки зору середньої порядної людини, вся історія світової політики — це невичерпний набір прикладів аморалізму, підступності, брехні та безпринципності. В той же час чесність і щирість у політиці сприймалися як свідчення наївності, некомпетентності й просто неспроможності. Здавалося, що в політиці діє своя особлива мораль, яка не має нічого спільного з мораллю людей, мораллю індивідуальною. Те, що було моральним законом для людини, не було таким для політика, який керується ідеалом успіху безвідносно до засобів.
За умов проблематичності виживання людства аморальна політика — брехня, провокації, зрадливість, насильство у відносинах між державами, націями та соціальними групами— з трагічною неминучістю перетворюється на політику самовбивчу, яка породжує згубні, криваві й нерозв'язні конфлікти. Щоб утримати світ від сповзання до катастрофи (ядерної, екологічної і т. д.), необхідно норми взаємовідносин між людьми (тобто моральні норми) перетворити на норми відносин між державами. Традиційний характер політики, орієнтованої на досягнення власної вигоди, незалежно від застосовуваних засобів, і врахування наслідків для інших, робить всесвітню катастрофу неминучою.
Іммануїл Кант вважав, що людство не може загинути надприродно, бо це говорило б про те, що Творець невдо-волений своїм творінням, а для таких висновків немає підстав. Людство не може загинути й природно, бо ніщо в довколишньому світі не говорить про необхідність подібної загибелі. Однак людство, за словами філософа, може загинути протиприродно, ставши жертвою власної могутності, а точніше розриву між ступенем могутності й ступенем моральної довершеності.
Таким чином, етизація політики є сьогодні історичною необхідністю, а не просто бажанням. Названа історична необхідність замикається на необхідності виживання як на найвищій цінності. Ніякий частковий політичний успіх не може бути визнаний благом, якщо він досягається за рахунок шкоди для виживання людства, котре належить розглядати як головну мету світової політики.
Говорячи ж про мораль, слід зазначити, що дедалі більшим анахронізмом сьогодні стають різні класово чи національно обмежені моральні системи, котрі можна було б назвати «системами виключення», бо вони виключають із середовища морального регулювання значні групи людей за соціально-класовою чи за національною ознакою. Так, мораль фашистської Німеччини (і загальнодержавна, й індивідуальна) постулювала високі моральні чесноти — правдивість, щирість, солідарність, взаємодопомогу, принциповість, співчуття,— але виключно щодо «арійців». До всіх же інших, хто не належав до «своїх», до «своєї» спільноти, допускалися й схвалювалися будь-які дії, що лежать «по той бік добра і зла», як висловлювався Фрід-ріх Ніцше.
По відношенню до ворога, а таким був усякий представник іншої етнічної спільноти, все було дозволене. Вседозволеність, позаморальність постулювалися також і в інших суспільствах по відношенню до «класових ворогів», «представників експлуататорських класів», «куркулів і під-куркульників», тобто до всіх, хто належав до іншої соціальної спільноти. Вузькість, несправедливість, історична обмеженість такого підходу, не кажучи вже про безумовну його аморальність з позиції загальнолюдських цінностей, стають дедалі очевиднішими для сучасного людства, яке вступає в третє тисячоліття нової ери.
Радикальні зміни в світі роблять необхідним і серйозний поступ у сфері моралі. Кожна епоха породжує свій власний моральний менталітет, тобто особливу сукупність знань, уявлень, переконань, почуттів, які створюють специфічне середовище духовності, сприймане як на свідомому, так і на підсвідомому рівні в ролі моральної домінанти тієї чи іншої культури на певному етапі її розвитку.
На основі культурно-історично визначеного морального менталітету індивідом здійснюється власне прочитання нетлінних моральних цінностей минулого. Звісно, відмінності в моральних домінантах, ментальності різних культурних регіонів світу неусувані, але глобальні проблеми сучасності роблять обов'язковою наявність у моральному менталітеті певних інваріантних цінностей. Передусім це цінності виживання, загальнолюдської солідарності, співробітництва, подолання національних, расових, релігійних, класових передсудів і нетерпимості. В кінцевому підсумку це усвідомлена цінність спільності доль людства в такому світі, де вже неможливо відгородитися від чужих бід і печалей, де люди чимдалі більше відчувають себе екіпажем одного космічного корабля, що мчить у просторах Всесвіту.
Особливо гостро сучасна людина переживає хисткість життя, землі, природи. Дійсність цього світу формує свої імперативи виживання. Найважливішим із них, воістину глобальним, слід назвати такий: «Людина розумна повинна стати людиною моральною, це питання її життя і смерті». Протягом тривалого часу під розумністю малася на увазі гранична раціоналізованість, спрямована на якнайшвидше досягнення успіху, результату. Ідеал абсолютної раціональності базувався на- принциповому прогресизмі, цьому філософському винаході епохи Просвітництва.
Вважалося, що можливий нескінченний поступальний прогрес від одного рівня розвитку до іншого, вищого. При цьому аналізувалися й бралися до уваги виключно найближчі, прямі наслідки людської діяльності в рамках цілеспрямованих зусиль для досягнення результату. Сама ж ця мета вважалася початково й автоматично позитивною, позбавленою внутрішніх колізій. Однак виключно раціонально постульовані цілі можуть як віддалені наслідки призводити до явищ, котрі суперечать початковому задумові й навіть виключають його. Раціоналістичний прогресизм виявляється таким чином чужим щодо глибинних сенсожиттєвих інтересів людини.
Справжня розумність можлива лише на шляху моральності. Людина моральна тільки й є в сьогоднішньому світі, чреватому апокаліпсисами різного масштабу, людиною істинно розумною. Логіка просвітницького прогресизму зумовлювала й соціально-економічний ідеал нескінченного розвитку через нескінченне освоєння й споживання природи, її ресурсів, через пізнання, що чимраз більше вторгається вглиб буття, стає самоцінним засобом посилення могутності людського роду в його повсякденному протистоянні природі.
Наука, стримувана колись релігійними догмами й догмами політичними, сьогодні звільнилася від обмежень зовнішніх і може дозволити собі будь-які експерименти, не особливо замислюючися про наслідки та людську ціну звершуваного. Обмежувана церквою, державою, політичною партією, наука не може бути досить ефективною, але наука не обмежена нічим стає небезпечною, особливо, якщо відсутність обмежень зовнішніх доповнюється відсутністю обмежень внутрішніх.
Для того щоб не стати могильщиком людства, наука мусить виробити систему самообмежень, своєрідну само-аскезу, добровільну заборону на діяння, людська ціна яких непомірно велика. Знання — це справді сила, але всяка сила може бути знаряддям як добра, так і зла. Людство добре вивчило цю просту істину на гіркому досвіді XX ст. Така ж самоаскеза необхідна й усьому суспільству, оскільки ресурси планети кінченні й гонка виробництва та споживання також може в умовах чимдалі прискорюваного індустріального розвитку завести людство у безвихідь.
Самоаскеза суспільства, самоаскеза науки, самоаскеза особистості — ще один категоричний імператив сучасності. Друга надзвичайно важлива проблема — це проблема прав і свобод людей і народів, їх співвідношення. Особливого значення в цьому плані набуває усвідомлення величезної соціальної цінності свободи й вільнодумства особистості, які не протистоять правам націй, класів, інших людських спільнот, у тому числі й таким невідчужуваним правам, як право на самовизначення, суверенітет, соціальний вибір і т. д. И тут передусім слід підкреслити необхідність позитивно ціннісного ставлення до унікальності особистості, нації, культури, відмови від прагнення до примусової уніфікації, однаковості на основі довільно вибраної й зведеної в статус показової моделі.
Множинність економічних, політичних, ідеологічних, національних, мовних, психологічних моделей є не зло, а щонайбільше благо для людства, бо це величезний резервуар можливих типів діяльності, мислення, поведінки, кожний із яких зберігає в собі багатовіковий досвід тієї чи іншої людської сутності. Унікальність, своєрідність, багатова-ріантність оберігають людство від деградації та зникнення соціокультурного генофонду. Однак багатоманітність конфліктна й існування її можливе лише під прапором консенсусу й компромісу як універсального засобу співіснування багатоманітного.
Необхідний культ відповідальності людини перед загальновизнаними в світовому співтоваристві цінностями культури й моралі, які зостаються сьогодні головною духовною опорою особистості в мінливому світі. Названий культ покликаний врятувати від страшного протистояння, згубного приіиріччи між технічною могутністю та рівнем моральної довершеності людей. Незважаючи на всі досягнення цивілізації, таке протистояння може призвести до здичавіння роду людського, високотехнічного, індустріального, освіченого варварства. Не можна не бачити того, що творець цивілізації часто виявляється набагато нижчим за своє творіння, будучи неспроможним за своїми людськими якостями відповідати рівневі вимог ним же створеної технічної структури.