Виражений у співвідношенні понять «моральності» й «моралі» діалектичний процес розвитку моральної діяльності в єдності двох його сторін у своєму дійсному втіленні в певних соціально-історичних умовах розкривався в суперечностях, аж до протилежності реальної моральності й моралі. Соціальна нерівність, антагонізм, виражені у сфері моральній у принципі індивідуалізму — принципі утвердження кожного над іншим, протипоказані моральному способові існування суспільної, людської сутності. Внутрішньо притаманне індивідуалізмові розсуспільнення, зруйнування моральної форми суспільного зв'язку людей викривляє, спотворює моральну діяльність.
Із процесу самовизначення людського індивіда, його са-моздійснення, зі способу його справжнього ствердження в реалізації здібностей, почуттів, творчого, духовного потенціалу, з діяльності моральність перетворюється на поведінку згідно з формалізованими нормами етикету, позбавленими безпосередності сповнюючого їх змісту почуття спільності. Норми виступають тепер не як вираження загального, вироблене в творчій діяльності індивідів і виражаюче міру суспільності, людяності, а як умовне, правила етикету, в яких вироблені людством норми інтерпретовані крізь призму класових амбіцій і слугують ствердженню переваги. Мертвотне, зовнішнє значення таких умовностей для «діалектики душі» відкривається Коленьці Інтеньєву — герою трилогії Л. М. Толстого. В прагненні «видаватися», а не «бути» він убачає роздвоєння, небезпечне для духовної самотворчості особистості, яке живиться з джерел добра, єднання людей, осягає в цьому роздвоєнні загрозу для однобічного, зовнішнього розвитку особистості.
Поняття «моральний спосіб освоєння світу» виражає його загальний, включений у людську життєдіяльність у цілому характер. Але ця діяльність здійснюється конкретними індивідами на емпіричному, досвідному рівні й може у своєму розвитку підноситися до морального рівня у одних, а може зоставатися в межах емпіричного досвіду, розмиваючись іншими сторонами діяльності, проявляючись у них опосередковано, згасаючи, або ж, втрачаючи своє сен-сожиттєве значення, відмирати. Саме таким чином за певних умов соціально-суспільного розвитку моральна діяльність формалізується. З предметно-змістової, специфічної діяльності, в якій людина, реалізуючи в моральній сприйнятливості здатності ставитися до іншого як до людини, присвоює собі суспільність, самовизначається як істота духовна — з людяності в її даному, конкретному, неповторному вияві в індивіді, його самості,— моральна діяльність перетворюється на поведінку згідно з правилами.
Творення своєї суспільної сутності— стрижень людської особистості, перетворюється на функціонування за правилами, в пристосуванні в такий спосіб орієнтованої поведінки. Ставлення до інших, втрачаючи грунт — переживане в моральному контакті почуття спільності,— вихолощує з життєдіяльності той зміст, котрий породжується почуттям співпричетності з іншими людьми, людством, світом, що глибинно проймає всю людську істоту, визначає її світовідчуття.
Виникаюча в цьому процесі ізоляція й породжує химери страху, продиктованого самотністю, невдоволеністю, безглуздям життя. Якщо ж таке існування, вдоволеність долею функціонера й мають місце, а відлік досягнень, здійснюваний за принципом переваги над іншими, забезпечуваного багатством, родовитістю, посадою чи ще чимось подібним, і дає вдоволення життям, то відсутність індивідуальності, особистісної яскравості, самобутності і є моральним покаранням, розплатою, що підтверджує й розкриває специфіку морального детермінізму людського розвитку.
Самоочевидність нездійсненої особистості, не реалізованого людського «я» не може злякати того, хто ним не володіє. Але відсутність самості обмежує розвиток духовного, творчого потенціалу, людських почуттів, неповторних у дійсності їх переживання, а без них світ переживається в обмеженості чорно-білого зображення, вдоволення грубої потреби чимраз більше набуває фізіологічного характеру.
В подібному життєвому контексті норми моральності втрачають власний сенс як норми людяності, перетворюються на правила заради правил.
За всієї визначеності навіть найпростіші правила людського способу жити виражають у своїй основі необхідність співвіднесення себе з іншими людьми стосовно різних сторін буття людини. Та саме в основі, оскільки багатоманітність правил відображає багатоманітність проявів співвіднесеності, зумовлених багатоманітністю аспектів життєдіяльності. За всієї такої багатоманітності їхня суть — у співвіднесеності з іншими. І справді, немає правил на всі випадки життя. В кожному випадку співвіднесеність з іншими, відповідність іншим, виражена в контексті своєрідності ситуації, й становитиме моральний зміст, який, узагальнюючись у досвіді індивідів, дістає закріплення в нормі. В межах, які нею охоплюються, норма в її реалізації виникає з багатоманітності індивідуальних проявів співвіднесеності, вбираючи й закріплюючи через них досвід людяності.
Коли ж ця суть руйнується, вихолощується, норма, втрачаючи свій смисл, абсолютизується у формі, яка її виражала і яка без змісту перетворюється на догму, стереотип, що виключає творчу інтерпретацію, а отже й індивідуально-неповторний вияв. У певні історичні періоди таке перетворення моральної діяльності на поведінку, узгоджене з правилами етикету, й становить моральне життя. Однак поведінка за правилами аж ніяк не виражає сутності моральності в повноті її вираження в моральній діяльності. Розкривається це явище в тому, що саме роздвоєння життя людини, виражене в суперечності «здаватися» і «бути», є роздвоєнням між дійсним життям людини як життям без моральності, поза моральною діяльністю, тобто життям, у якому здатність ставитися до іншого як до людини не реалізована у відповідній сприйнятливості й тому є життям зовнішньої, «не розуміючої» людини, життям нормативним. Моральна діяльність підмінена фетишами егоїзму та амбіційності, вираженими в правилах, реалізованих у поведінці.
Для індивіда ці правила — не спосіб єднання з іншими, не досягнення спільності, а зовнішнє пристосування, взірці формалізованої духовності, стереотипи, умовності, що не допускають виходу за межі прийнятого для комільфо або ж джентльмена. Це визначало кодекс, який у реальному вияві передбачав зовнішнє, форму, виражену в тому, щоб «видаватися». Як бачимо, такі секрети спілкування були відомі задовго до Карнегі, але осягнуті були в своїй суті
значно глибше, ніж у наш час. Ідея ізоляції внутрішнього життя індивіда, прихованості від інших своїх душевних порухів і переживаних почуттів актуалізується з розсуспіль-ненням людей і породжує нові поведінкові стереотипи. Але по суті вона виражає байдужість, яка свідчить про відсутність здатності до співучасті, про зруйнування морального зв'язку людей.
Проникаючи в глибини цього явища, Л. М. Толстой і розкрив його стосовно моральної діяльності, вірніше, до її формалізованого, зведеного до поведінки вираження. Шлях очищення Нехлюдова по суті є шлях відмови від зовнішніх, поверхових відносин, регульованих приписами етикету, повернення до відношення, яке сприймає в іншому людину, до морального, опертого на розуміння внутрішнього життя конкретних людей, до співпереживання — глибинного зіткнення взаємодії світу людської індивідуальності з іншим, з іншими — морального спілкування як способу прилучення, єднання людей — такий шлях проходить Нехлюдов, котрий осягнув насамкінець закон людського існування, який доводить людині через саме її життя, що ставлення до іншого є ставлення до себе.
Узагальнюючи міркування про структуру моральної діяльності як про систему, в якій виражена внутрішня будова моралі в багатоманітності аспектів її вираження в моральній діяльності, можна зробити такі висновки.
Мораль є спосіб безпосереднього й адекватного присвоєння людиною своєї суспільної сутності. Моральне відношення є жива безпосередність буття моралі у взаємовідносинах конкретних індивідів, що визначає її внутрішню будову, джерело її «само-руху». З боку генезису, специфіки й джерела «само-руху» моралі її розуміння зумовлене знаннями про моральне відношення. Воно входить у мораль не як її частка чи як один з елементів системи, а як організм моралі, що включає всю систему внутрішньої будови моралі й позначається стосовно моралі як діяльності загальним характером, її дійсним утіленням у взаєминах живих, конкретних індивідів.
Моральне відношення є елементом системи, в якій охоплюється структура моральної діяльності, але таким елементом, у якому сутність моралі розкривається в існуванні й виражена у визначеності системи, котра становить внутрішню будову моральної діяльності. Здійснюване в діалектичному розвитку морального відношення становлення моралі є процес, у якому структура морального відношення розгортається за основу, що визначає специфіку моралі, спадкоємність у її розвитку, всеісторичний характер моралі.
Моральне відношення — це початок, з якого виростає мораль і по відношенню до якого в процесі його саморозвитку моральна діяльність визначається як момент завершеності в розвитку моральності, якісний ступінь, що виражає історичну суттєвість у розвитку моральності. Цей аспект у вираженні морального відношення в моралі ми й визначаємо як процес діалектичного відображення в моралі морально освоєної дійсності. Моральне відношення виступає таким чином як практика, в її загальному значенні, порівнянному з моральною діяльністю в цьому, строго визначеному смислі так само, як естетична діяльність порівнянна з художньою діяльністю.