Реферат на тему:
У процесі розкриття сутності і структури моралі розглядалося питання про функції моралі. Це пов'язане з тим, що функції моралі визначаються за відношенням до її специфіки, а їх теоретичне розпізнання в значній мірі залежить від розуміння того, що є моральну цьому зв'язку при аналізі існуючих сьогодні точок зору на мораль не Можна було обминути й інтерпретацію функцій моралі. Тим більше ті точки зору, котрі становлять цілий напрям в етиці й за якими мораль має функціональний характер. За всіх відмінностей між c*6jjo інтерпретації моралі виключно за функціональною своєрідністю виходять із теорії, згідно з якою функціональна своєрідність визначається історично конкретним характером моралі, тим, що вона і за своїм змістом зумовлена потребами суспільства, тобто — функціональна. Ця точка зору висвітлювалася досить повно й немає необхідності до неї повертатися. В даному контексті звернення до цього матеріалу пов'язане з розумінням функцій у їхній зумовленості специфікою моральної діяльності. У функціональний підхід до моралі, якщо він застосовує як єдиний спосіб у визначенні її специфіки, означає, що мораль розглядається не в її змістовій своєрідності, не як специфічна форма предметно-змістової діяльності, а як засіб, що обслуговує суспільну діяльність у сфері поведінки розуміння моралі або розглядає поведінку як ді-ялТністьЛабо, абсолютизуючи її значення для моралі, відмовляє їй у діяльнісній сутності, спирається на поведінку при обгрунтуванні практичного значення моралі, виходячи з її прикладного характеру.
Другою характерною для функціонального підходу до моралі ознакою є те, що за різноманітності виокремлюваних функцій моралі фактично всі вони зводяться до регулятивної, комунікативної й виховно-ідеологічної функції, а їх обгрунтування будується на співвідношенні сущого й належного. Оскільки функціональний підхід у своєму принципі покладає виявлення ролі та значення моралі для життєдіяльності суспільства, а його абсолютизація означає вивчення моралі стосовно суспільства й безвідносно до «логіки моралі», то й суще й належне або розкриваються з потреб суспільної практики взагалі, тобто з позаморальних джерел, або постулюються як «дурні абстракції», а не як «загальне конкретного», в даному разі морального.
Результатом такого підходу до моралі є викривлене тлумачення її регулятивної, виховно-ідеологічної та комунікативної функцій. Розчленування моралі, навіть якщо розглядати її через функціональну своєрідність, розділення її за відношенням до практики-повєдінки на сферу суспільної свідомості, початково тлумачену як протилежну індивідуальній свідомості, тягне за собою уявлення, що норми, приписи, правила вироблені суспільством у процесі практики, а індивідові належить їх засвоїти. Ставши після засвоєння норм суспільним індивідом, він у моральному відношенні оцінює ситуацію, робить вільний вибір, і одтепер уже свідомо реалізує їх у поведінці. В цьому й полягала суть тлумачення регулятивної функції моралі.
Оскільки засвоєння моралі,, в такий спосіб забезпечувалося й підтверджувалося лише громадською думкою, а умоглядний характер таким чином процедури й не розраховував на муки совісті того, хто здійснив цей вибір або не підтвердив його в своїй поведінці, то громадська (а не суспільна) думка активіеувалася в бік радикальних і за своєю суттю адміністративних форм покарання, оформлюваного як думка трудового колективу. Так і розумілася в етиці свобода морального вибору та відповідальності людини, а регулятивна функція моралі по суті означала приборкання індивіда (запевно не суспільної істоти) суспільними (оскільки вони вироблені суспільством) моральними нормами.
В цій ситуації, наприклад, вірність сімейному обов'язку визначалася не внутрішніми детермінантами, відображала не міру людяності у ставленні до іншого як до людини, особистості, регламентувалася не імперативами почуття совісті, доброти, породжуваними співпереживанням іншому, а виражала норму, пропоновану суспільством виключно зі свого інтересу й аж ніяк не духовного, співвіднесеного не з інтересами індивіда, його самопочуттям, а дуже практичними інтересами, які відверто ігнорують інтерес окремої людини. Кохання, згідно з так тлумаченою мораллю, не сприймалося всерйоз і дозволялося в межах, коли воно не суперечило інтересам суспільства.
Доречно підкреслити, що правові норми з цих питань і їх здійснення були значно гуманнішими за ті, що висувалися як моральні й регулювалися громадською думкою. Для розлучення достатніми вважаються аргументи, котрі свідчать, що подальше спільне життя для подружжя неможливе. Для громадської думки відлік від інтересів подружжя розчинявся в інтересах суспільства. Певно, внаслідок так тлумаченої регуляції моральним способом найважливішої сфери людського життя етика виявилася безсилою перед навалою хвилі вульгарно тлумаченого кохання як сексу, еротоманії та інших подібних явищ. Якось через посталу необхідність допомогти розібратися в так званому «трикутнику», жінку, яка покохала іншого, спитали: «А як ви ставитеся до чоловіка? Адже йому тяжко, нестерпно боляче, якщо він так вас кохає?» Здивована жінка зізналася, що вона про це й не думала.
Залежати не тільки від тих, хто тобі потрібен, а й від тих, кому ти потрібен... Закон людяності відомий із давніх давен і щоразу оновлюваний історичним контекстом життя. З багатьох його прочитань іще звучить думка Маленького Принца. Екзюпері про відповідальність перед тими, кого ми приручили. Та вже напливає, відроджуючися, пророцтво, що з'явилося на зорі становлення людства: ставлення до іншого є ставленням до самого себе. Його пришестя до нас — не плід містифікацій. Воно наближалося в одкровеннях про людину Маркса, Фейербаха, Фрейда, з болісною гостротою осягалося Толстим і Достоевським, Коцюбинським і Лесею Українкою, як світло далекої зірки дійшло до сучасного людства, оновлене його стражданнями стало стрижнем хвилюючих творів Пастернака й Франсуа-зи Саган.
Тривожний смисл його сучасної актуалізації значною мірою виражений у тому, що це пророцтво в найрізноманітніших варіаціях складає висновки, до яких приходять лікарі, котрі займаються бідами людства, й філософи, котрі досліджують корені цих бід у духовному зруйнуванні людини. В цьому далеко не повному ряді розкривається специфіка моральної детермінації людського розвитку, міститься спростування не лише теорії регулятивної функції моралі, тлумаченої як приборкання індивіда в інтересах суспільства, а й дане з цих позицій визначення моралі, її призначення та своєрідності.
Той самоочевидний факт, що думка людська закріпила моральний спосіб існування як специфічно людський спосіб буття в імперативному законі ставлення до іншого як ставлення до себе в часи, коли те, що ми сьогодні називаємо моральністю, становило основу всіх суспільних зв'язків між людьми, пов'язувало, цементувало їхню єдність, заслуговує на особливу увагу. З розвитком відчуження воно визначається у відчуженні від людини її власної творчої, людської сутності — суспільності — у розсуспільненні. Все це є підвалинами розуміння ролі й значення моральності для людського розвитку. Розглядаючи відчуження в контексті особистішої долі робітника, К. Маркс розкрив її в багатоманітності аспектів відчуження, яке в підсумку відчужує «саме його життя, моральність.
Характерний для сучасності ретроспективний погляд виражає значно більше, ніж ностальгічний прорив у минуле, в свій початок. Сама ностальгія по минулому виявляється в чітко означеній заданості пошуку духовності, повноти осяяного нею буття. Й те, що становить поетичну цінність нового для мистецтва образу пошуку справжнього, а не «схожого» буття сучасною людиною, є поетичною ідеєю фільму «Оплески, оплески...», який істотно відрізняється від інших творів, присвячених ідеї творчого відтворення зв'язку віків.
Інтерес до цієї теми сьогодні визначається не масштабами охоплених епох і періодів. Сучасній людині, котра згубила нитку Аріадни, втратила сенс життя, цей сенс під-казується ізсередини — забутою, зневаженою людяністю. Ледь вгадувана, вона проявляється в інтуїтивному пошуку оазисів справжнього буття. В таких клопотах відтворюється чи не найголовніший показник історичної суттєвості духовного напруження сучасної людини. У фільмі це напруження пов'язане з болючим пошуком кінорежисера способу проникнення в світ людей, котрі жили у воєнні роки. Традиційний образ художника, раніше завжди цікавого своїм творчим шаленством, переміщений у фільмі в площину сучасної людини, драматизм існування якої розкривається у відчаї перед загрозою творчого безсилля, котре надає пластичної викінченості образові сучасної людини, поглиненої пошуками самої себе.
Не масштаби часового охоплення, не туга вікового характеру, а пошук змістовного вираження справжності буття, чимраз глибше усвідомлення його як способу відродження, порятунку від страждань, породжених невмолимим розгортанням логіки розсуспільненого життя,— ось що визначає сенс пошуку.
Те, що гострий інтерес до ситуацій і відношень, у яких життя людське поставало вповні, в трепетній напруженості прояву його людського сенсу, в філігранному вираженні самоцінності людського індивіда — а цей інтерес дедалі більше пов'язується з пророцтвами,— свідчить про доленосне значення моральності в житті людей.
Пророцтва, що в своєму загальнолюдському змісті набувають апокаліптичного характеру, не тільки витримують сьогодні перевірку на міцність перед скептичним, не зрівнюваним за руйнівною силою навіть із лазерними пристроями, розумом сучасної Людини. З напрочуд наївним романтизмом кінорежисер поєднує їх із конкретними долями, відокремленими від нього глухою, здавалося б, стіною історичних лихоліть, знаходить зв'язок із їхнім життям.
У цьому глибоко оптимістичному процесі розвитку устремління людини до самої себе, підкріпленого сьогодні працями філософів, і здійснюється процес усвідомлення, з'ясування специфіки морального відродження людства, котрий з необхідністю спонукає етику до теоретичної розробки моралі, знання якої відкрили б закон свободи вибору й моральної відповідальності людини як головну детермінанту її людського благополуччя, як закон людського буття, прочитаний у його позитивному розумінні древніми, як абсолютний моральний імператив, котрий свідчить, що головною функцією моралі є усуспільнення людини.