У системі Мінагропрому України перебуває 6 тис. переробних, агросервісних і будівельних підприємств та організацій, з яких 5,3 тис. загальнодержавної і 0,7 тис. повністю приватизовані підприємства загальнодержавної власності і комунальної власності.
Розгорнуті роботи по реформуванню власності підприємств системи хлібопродуктів, загальна кількість яких – 878 підприємств, у тому числі 204 хлібоприймальні пункти, 91 елеватор, 281 переробне підприємство, які щодоби можуть приймати 1,3млн т. зерна, очистити 900 тис та висушити 530 тис т зернових і 270 тис т кукурудз. Крім того, система елеваторів здатна забезпечити зберігання 30 млн. т зерна[3,13]
Одже, з огляду на перспективу розвитку ринку зерна в Україні протягом найближчого часу підприємства системи хлібопродуктів будуть одними з найбільших об’єктів для потенційних інвесторів у процесі їх приватизації.
За даними 1998р. в цілому по країні одержано 35,4 млн. т зерна, з них продовольчого – 20,5 млн. т . валовий збір зернових порівняно з 1997р. збільшився на 44% . цього досягнуто за рахунок розширення посівних площ (майже на 14%) і підвищення врожайності (на 25%)[3,13]. Одержано найвищий за останні вісім років урожай кукурудзи – 5,3 млн. т. однак у 1998р. через зменшення посівних площ частково посуху суспільний сектор виробив близько 24 млн. т зерна, а з урахуванням приватного сектора його валовий збір був трохи більший 27 млн. т . Слід наголосити, що зменшення виробництва продукції сільського господарства досить суттєве. Якщо в 1991р. її вироблялось на 49 млн. грн., то в 1997р. – 28,6, в 1998 р. – 28,4 в 1999р. – 27,6 млн. грн., або на 3% менше попередніх років.[3]
Незважаючи на відносно високі обсяги виробництва, фінансовий стан сільськогосподарських підприємств незалежно від організаційно – правових форм господарювання і власності є надзвичайно складним. Для сільськогосподарських підприємств стали недоступними кредити. Скоротилося також бюджетне фінансування сільського господарства до мінімуму. Розвинулась платіжна криза, загальмувавши грошові розрахунки, в тому числі і по платежах до бюджету. Господарства вдалися до бартерних операцій, натурального ведення господарства.
Збереглися серйозні недоліки у приватизації землі і майна. В руках одних не виправдано концентруються великі земельні масиви, нагромаджений працею декількох поколінь виробничий потенціал колгоспів і радгоспів, тоді, як значна кількість селян під приводом різних умов позбавляються своєї частки власності. В занепаді соціальна сфера села та сільська інфраструктура. Відсутні умови для подальшого розвитку усіх форм власності та господарювання в сільському господарстві. Не виправдано зменшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції в колективному секторі. Це зокрема можна побачити по виробництву валової продукції по господарствах району області у порівняльних цінах 1996 року (таблиця 2)
Виробництво валової продукції по господарствах району області у порівняльних цінах 1996 року [14]
Роки | Товариства | Колективні с/г підприємства | ПОП | |||||||
| всього | в тому числі | всього | в тому числі | всього | в тому числі | |||||
| рослинництво | тваринництво | рослинництво | тваринництво | рослинництво | тваринництво | |||||
| 1998 1999 2000 | - 9852 8907 | - 6710 6829 | - 3142 2078 | 36512 9584 9843 | 25451 6568 7029 | 11061 3016 2814 | - 12880 11321 | - 9859 9028 | - 3021 2293 | |
Вищенаведене свідчить, що питання піднесення вітчизняного виробництва набуло надзвичайної актуальності. Постало питання : що робити? Щоб на нього знайти відповідь потрібно з’ясувати причини. Безумовно, що до появи передумов зростання аграрної економіки потрібно вирішити ряд принципових питань. Правда, дещо в цьому плані намічалося, щось у стані обговорення, але більшість з них не включені до порядку денного, якщо аналізувати програми дій уряду на найближчу стратегічну перспективу. До цього часу немає ні Концепції аграрної політик, ні самої програми.
Найголовніше нині – умови господарювання, насамперед податкова система, плата за кредити, ціни на енергоносії, матеріально – технічні ресурси і послуги, рівень платоспроможності населення, ступінь захисту внутрішнього ринку, загальна фінансова політика,
тощо. За даними 1996р. підприємства суспільного сектора одержали з 1 гривні реалізації 11коп. збитків, у 1997р. – 24,7 і в 1998р. – 47 коп. збитків. Тобто існуючі умови спонукають виробників виробляти собі у збиток, все більше і більше втягуватись у борги. У 1998р. останні становили близько 6 млрд. грн.. Борги роблять невигідними виробництво незалежно від того, яка форма власності, вітчизняне воно чи спільне.[3,14]
У 1992р. Держава активно включилась до формування ринкових відносин, але не подбала про механізм державного регулювання АПК. Ре ший удар, який було нанесено товаровиробникам, пов’язаний з реалізацією цін. Можливо цей захід і дав би щось позитивне, якби в країні домінувала стала економічна ситуація, урегульованості процесів переходу до ринкових засад. Ситуація ускладнювалась хаотичною приватизацією, в результаті якої переробними відгородились від першооснови – виробників сировин. Водночас розірвавши економічні зв’язки з Росією, що призвело до розвалу традиційних ринків збуту. В умовах монополізму виробників засобів виробництва розвинувся ціновий диспаритет, правова незахищеність товаровиробників. У 1993р. послідували нові удари по товаровиробниках. Знову ж таки цінові, податкові, кредитні та інші. Ціни на енергоносії зросли за рік більше як у 20 разів. Якщо в 1990р. 1т азотних добрив дорівнювала в обміні 0,4т пшениці, то в 1995р.- 3 тонам; бензин – відповідно 0,5 і 6 т; трактор МТЗ – 80/82 – 27,1 і 87,3т, або в 3 рази більше. Були введені нові необґрунтовані податки, що не передбачали можливих наслідків.
До цього часу механізм кредитування оборотних засобів підприємств не відпрацьований. Не менш небезпечним для сільських виробників виявилося відкриття кордонів для безмитного введення іноземних товарів, відмова від захисту внутрішнього ринку, що підірвало збут аграрної продукції, який і так зменшувався через низьку платоспроможність населення і переробників сільськогосподарської продукції.
Вищеназваний комплекс факторів позбавив сільськогосподарських виробників стійкості. Починаючи з 1994р. вони катастрофічно почали втрачати оборотні засоби і нині їх забезпеченість не перевищує 30%. Доступ до кредитів перекритий високими процентними ставками, суттєво подорожчали витрати при зменшені витрат на оплату праці. Все складніше стало збувати продукцію, господарства втягнуті в бартерні операції за енергоносії, техніку, добрива, запасні частини, в тому числі і державою. Майбутні валові збори закладені і перезакладені, що обертається подальшим падінням виробництва і, як наслідок, втратою цінової конкурентоспроможності.
Як свідчать дослідження, у багатьох реформованих господарствах, де запровадженні прогресивні технології вирощування озимою пшениці, продуктивність гектара досягає 45 – 50 ц , на рівні показників господарств Угорщини, Польщі, Чехії, Німеччини. Тобто технологічні показники збігаються, причому наша робоча сила набагато дешевша. Проте одиниця продукції – дорожча. І в основному через гірші суспільно економічні умови. Господарства, з одного боку, не в змозі здешевіти виробництво продукції при мінімальних витратах на оплату праці, а з другого – продавати по вигідній ціні. За таких умов неможливо нагромадити масу прибутку, достатньо для нормального поповнення оборотних засобів та формування інвестицій.
На стан сільськогосподарського виробництва, його спад впливає не один якийсь ізольований фактор. Виробники це добре розуміють, не можна відірвати одне від одного: податки або тільки ціни на енергоносії, монополістів засобів виробництва або односторонньо відкритий ринок. Тому виробники, а науковці із самого початку, наполягали на комплексному, ане частковому вирішенні питань.
Державі, визначивши стратегічні цілі, слід подбати про створення науково обґрунтованої комплексної програми поетапного проведення економічних реформ та її важливих складових – аграрної та земельної реформ. Вони потребують третього етапу – завершення.
Держава, з одного боку в своїй політиці прагнула якомога швидше, навіть формально, провести роздержавлення своїх підприємців, щоб показати світові, що реформи йдуть. В основному копіювався російський досвід. З другого боку, держава намагалася позбутися важкого тягаря дотування аграрного сектора. Крім того держава намагалася зберегти за собою адміністративне втручання в управління агропромисловим комплексом, його виробничими структурами. І досі вона не готова до великомасштабної реконструкції сільськогосподарських підприємств, запровадження нових внутрішньогосподарських відносин, створення самостійних організаційних форм як всередині підприємств, так і окремо, шляхом поділу на нормативні структури ринкового типу. При цьому проводиться політика стримування заробітної плати і цін на сільськогосподарські продукти, не говорячи про міжгалузевий і внутрішній диспаритет цін.