На сьогоднішній момент український селянин одержав право на землю, має свободу вибору, за своїм бажанням може визначити форми господарської діяльності.
Тепер відкривши шлях до вільного підприємництва, у процес реалізації заходів розвитку втягуються не державні управлінці – чиновники, а мільйони людей, які діють на підставі свого власного інтересу. Урядові нарешті потрібно визначитись у питаннях аграрної політики, мати концепцію її розвитку і вирішення. Він повинен бути причетний до процесу управління економікою, але не як монополіст, а як регулятор інтересів товаровиробників та споживачів.
У подальшому процес розвитку форм господарювання, особливо на районному рівні, зосередити на індивідуальній власності на засоби виробництва і земельні паї. Для посилення цієї організаційної роботи деякі вчені пропонують:
· створення тимчасової міжвідомчої комісії з питань аграрної політики та реформ;
· приймання державної програми підтримки поряд з великомасштабними суспільними секторами приватного сектора і на цій основі формувати умови для розвитку всієї аграрної економіки.
Економічний розвиток приватного сектора, розширення його масштабів повинні стати основою для збільшення державних доходів. Державі слід посприяти, щоб у приватний сектор почав надходити інвестиційний капітал, у тому числі і іноземний. Таким чином, приватний сектор сприяння підвищенню ефективності функціонування держави і дозволить їй скоригувати увагу на вирішенні корінних питань державної політики, а приватним виробникам – зосередитись на виробництві сільськогосподарської продукції.
Ліквідація монополії державної власності на земельні ресурси, встановлення правової рівності форм земельної власності і включення землі в систему господарського обороту суттєво змінять характер і зміст земельних відносин. Потрібно також подбати, щоб більшість власників земельних паїв мали не формальне, а реальне право на землю. Власник умовної земельної ділянки не може нею розпоряджатись або мати відповідну економічну вигоду.
Економічний механізм регулювання відносин володіння, розпорядження і користування земельними паями, стимулюючи їх ефективне використання так і не створений.
Новий етап земельної реформи належить зосередити на відображенні регулюючої ролі держави в процесах, що відбуваються у сфері земельних відносин відповідно до існуючих нормативно – правових актів. Земельні ділянки повинні концентруватися у справжніх господарств – власників. За цих умов без ринку землі не обійтись, як і без механізмів реалізації права на земельну власність. Відомо, що в даних питаннях важливе значення має іпотека. За цим повинні слідкувати економічні та адміністративні методи регулювання земельних відносин у поєднанні з ринковими умовами. До основного елементу такого механізму слід віднести платність землекористування.
Повернутись до реформ, до селян – означає чітке визначення етапності та змісту реформованих дій. Не можна сподіватися, що за рік – два вдасться досягнути відчутних зрушень, хоча при наполегливій організаційній роботі на місцях за такий період їх можна мати. Для цього потрібно створити необхідні умови нормального функціонування підприємств, посилити регулюючу роль держави.
Головною метою аграрної політики України має стати розбудова конкурентноспроможного аграрного сектора економіки шляхами створення умов для прискореного формування ефективних організаційно – правових форм господарювання різних форм власності.
Поки що Україна може бути прикладом країни, де, з одного боку, щось робиться щодо розвитку ринкової економіки, а з другого – інструкційні і організаційні структури держави, взяті “напрокат” від командно – адміністративної системи, зберігаються у незайманому стані. Тому занадто низька ефективність їх дій. З огляду на це деякі експерти економічний застій пояснюють відсутністю головних системних і інституційних реформ; провалом ринкової лібералізації ; побудовою банківської системи на основах монетаристської теорії; наявністю опору з боку потужної економічної еліти, відсутності розуміння суті ринкової економіки з боку населення; нездатністю системи удосконалення у відповідь на зміни.
Нині є спроби вирішити проблеми АПК; сільського господарства на підставі національної програми відродження села, яку ініціює Верховна Рада України. Це треба вітати. Суспільний переформований сектор має понад 6 млрд. грн. боргів. Щоб підняти його, потрібні зусилля усіх селян, допомога з боку міст та городян. Державі належить створити економічні умови розвитку виробництва. Всі великі, середні та дрібні господарства повинні мати рівні умови. Як власники, вони повинні брати відповідальність на себе, вести виробництво, виходячи з реалій сьогодення, але їм потрібна стартова допомога.
Висновки
Початковий етап реформування аграрних відносин в обновлюваній Україні має порівняно коротку історію. Проте задумане і зроблене вже дає підстави для певних узагальнень і висновків. Один із них полягає в тому, що надміру затягнулася недооцінка необхідності здійснення на всіх рівнях державної влади та відпрацювання активного моніторингу політично – правових , соціально – економічних і виробничо – господарських процесів та явищ, що відбуваються, наукового аналізу його результатів та їх використання при опрацюванні шляхів і механізмів подальшого розвитку таких відносин. Справа ускладнюється тим, що одночасно дається взнаки невміння або малий досвід аналізу таких процесів, якими є реформування аграрних відносин із великою сукупністю їх винятково важливих складових: перетворень у земельних і майнових відносинах власності, організаційно – правове реформування сільськогосподарських структур, поглиблення процесів розвитку різноукладності; поєднання прав селян на приватну власність на землю і майно з колективними формами господарювання. У колишньому Радянському Союзі цими питаннями не займалися, бо таких проблем не існувало, а в сучасних умовах за них ще ніхто не брався. І все – таки є певний досвід аналізу кожної з цих та інших складових. Проте аграрні відносини у всій їх сукупності досліджуються ще недостатньо.
Так, необхідність в них почала назрівати з перших днів формування і освоєння аграрної політики політично незалежної України з її першоосновою – земельною і аграрною реформою. Це зумовлювалося і продовжує зумовлюватися досить високою багатоаспектністю проблеми, в якій державотворницькі ідеї об’єднують все – політику, право, економіку, соціальні питання, організацію, кадрове забезпечення, технологічність агропромислового виробництва, підвищення його економічної захищеності і надійності. Все гостріше постають питання підвищення соціального статусу селянина, як серцевини всієї системи аграрних відносин, виведення рівнів його праці, життя та побуту на істотно – якісний вищий рівень, підвищення престижності селянської праці. Сюди не можна віднести занепад, призупинення культурного, освітнього і духовного селянських посилень і відновлення їх з часом до рівня, який у свій час зробив українському селянству славу як одного з найбільш розвинутих.
Тут немає ніякого відкриття, вся це відоме і в більшості випадків визнається. І якщо в даному випадку доводиться нагадувати про нього, то лише тому, що:
· потрібно якомога швидше відійти від спрощеного, зверненого розуміння суті реформування аграрних відносин як здійснення земельної і аграрної реформи та реорганізації сільськогосподарських підприємств. Їх потрібно розглядати як такі, що охоплюють якщо не прямо, то опосередковано все, що відноситься до сільського господарства;
· реформування аграрних відносин буде ефективним лише за умови, якщо всі їх складові будуть вирішуватися в єдності і взаємо узгодженості, розглядатися як єдине ціле, в якому немає другорядних питань – всі вони без винятку важливі. Щонайменше недооцінка хоча б одного з них знижуватиме ефективність здійснення аграрних перетворень, а за певних умов може поставити їх під загрозу;
· сприйняття вищевикладеного має орієнтуватися на те, що все це може бути уміло і надійно реалізоване лише за умови його надійного кадрового забезпечення. Важлива завжди, ця проблема набуває особливого значення на перехідному етапі освоєння нових соціально – економічних відносин, побудові в Україні принципово нового суспільно – політичного ладу. Її суть повинна полягати в тому, що кадрове питання проблеми зможе бути вирішене лише за умов формування в АПК надійного кадрового управлінського середовища професіоналів найвищого ґатунку.
Список використаної літератури:
1. Большая Советская Энциклопедия 1949г. Т.15 ст.337 »Земельные отношения»
2. Економічний словник УРЕ 1973р. ст.. 15 „Сільське господарство”
3. Юрчишин В.В. „Аграрні відносини в системі економічної реформи” Економіка АПК 1998р. №9 ст. 10-17
4. Плющ І.С. „Напрямки розвитку аграрної політики в Україні” Економіка АПК 2001р. №4 ст.3-6
5. Баланюк І.Ф. „Аграрні відносини: соціально-економічна суть і місце в системі суспільних відносин” Економіка АПК 2000р. №8 ст. 68-72
6. Буздалов И. «Теория аграрных отношений: современные представления» АПК: Экономика, управление 2000г.№6 ст.3-13
7. Юрчишин В.В. „Методологічні підходи до аналізу сучасних аграрних відносин в Україні” Науковий вісник Національного аграрного університету 1999р. №18 ст. 7-10
8. Вишиванюк М.В. „Новий етап розвитку аграрних відносин в Івано-Франківській області” Економіка АПК 2001р. ст. 14-19
9. Плющ І.С. „Напрямки розвитку сучасних аграрних реформ в Україні” Вісник аграрної науки 2001р. №3 ст. 5-8
10. Юрчишин В.В. „Селянське питання в сучасних аграрних відносинах” ” Вісник аграрної науки 1999р.№8 ст.60-63
11. Довганчин Г.В. „Роль державного регулювання економічних відносин в агропромисловому виробництві” Економіка АПК 2000 №5 ст.3-7
12. Юрчишин В.В. , Баланюк І.Ф. „Проблеми розвитку аграрних відносин” Економіка АПК 1997р. ст. 3-9
13. Агиенко В.И. и другие «Научние основы ведения сельского хозяйства зоны лесостепи УРСР в системе агропромышленного комплекса» Киев «Урожай» 1982г.