· чи уповноваженим на те суб'єктом оперативно-розшукової діяльності проведено оперативно-розшукові заходи (Ст. 5 ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність ”);
· чи передбаченими законом заходами отримано матеріали оперативно-розшукових заходів; (ст.8 ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність ”)
· чи передбачено законом підстави для проведення оперативно-розшукових заходів; (ст.6 ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність ”);
· чи у встановленому порядку проведено оперативно-розшукові заходи.
· Чи у встановленому законом порядку оформлено результати оперативно-розшукових заходів.
На сьогодні існує думка, що результати оперативно-розшукової діяльності не є доказами, а між пізнавальним процесом у оперативно-розшуковій діяльності та кримінально-процесуальній діяльності існують принципові відмінності. Тому оперативно-розшукову діяльність ні за яких умов не можна розглядати як складову частину регламентованого законом процесу доказування. Вона в цілому має допоміжний, підсобний характер стосовно доказування. Найважливіше її завдання – вказати, де і як шукати джерела фактичних даних процесуальним шляхом або ж встановити можливі джерела збирання фактичних даних, які в подальшому набудуть форми доказів, і тим самим допомогти обранню ефективних шляхів розкриття і попередження злочинів, вибрати та своєчасно провести найбільш ефективні слідчі дії. [16. C.120]
Слід погодитися з такою позицією. Хоча в ст.65 КПК України і вказано, що доказами є фактичні дані, які можуть встановлюватися в тому числі і протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів та іншими документами, однак це не означає, що всі матеріали ОРД мають використовуватись як докази. Тут слід враховувати те, чи можуть вони мати доказове значення, виходячи з позицій належності до справи, допустимості та достовірності. Слідчий має забезпечити використання в доказуванні лише достовірних даних і лише тих, які здобуті законним шляхом, з додержанням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини.
Тоді як, наприклад, бути з негласним проникненням оперативного працівника в житло людини? В Конституції України зазначено, що кожному гарантується недоторканість житла. Тому ні за яких умов не можуть мати значення доказів у кримінальній справі відомості, здобуті в процесі негласного проникнення оперативного працівника до житлового або інших приміщень та здійснення там візуального огляду, оскільки це не відповідає вимогам допустимості.
Крім того, не можуть використовуватись як докази показання оперативного працівника про факти, які стали йому відомі від інформаторів або інших конфіденційних, негласних джерел, а також інформація отримана за винагороду. Оскільки достовірність такої інформації сумнівна, а перевірка практично неможлива. Більше того, в кримінально-процесуальному законі є норма, яка вказує, що не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме.
Отже, як бачимо, використання в процесі доказування даних, отриманих в результаті оперативно-розшукової діяльності, має багато особливостей. Не можна вважати всі результати ОРД доказами, однак це не означає, що такі матеріали взагалі не можуть використовуватись в доказуванні у кримінальних справах. Ті фактичні дані, джерело та спосіб отримання яких є законними та відомими, а самі фактичні дані достовірними, можна використовувати як докази в кримінальному процесі. Однак, більшість даних, отриманих в результаті оперативно-розшукової діяльності, мають допоміжний характер в процесі доказування.
Інші документи
Документи є джерелом доказів, якщо в них викладені або посвідчені обставини, які мають значення для кримінальної справи. [11. С 128]
Документи повинні відповідати критеріям допустимості, тому вони повинні відповідати таким вимогам:
· документ повинен містити відомості про фактичні обставини, що мають значення для справи;
· наявність даних про те, яким чином документ потрапив до матеріалів справи;
· дотримано вимог щодо реквізитів службових документів;
· наявність посилань на джерело повідомлення, на назву нормативного акта, номер і дату архівного документа, та на осіб, від яких отримано дані;
Якщо немає хоча б однієї із цих ознак, документ втрачає доказове значення, адже є сумніви у достовірності фактів, що в ньому містяться.
Не є джерелами доказів документи, походження яких не встановлено (анонімний лист, записник невстановленого власника).
Існує декілька класифікацій документів як джерел доказів. За характером виникнення документи поділяють на офіційні та особисті. Офіційними є ті, що надходять від підприємств, установ і організацій. Особисті – це ті, що надходять від приватних осіб.
За способом фіксації відомостей документи можуть бути: письмовими – на папері (довідки, характеристики, листи); електронні – інформацію в яких зафіксовано у вигляді електронних даних, ураховуючи обов'язкові реквізити документа.
У тих випадках, коли документи були, наприклад, знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину, були об'єктом злочинних дій, є продуктом злочинної діяльності, вони являють собою речові докази.
Під час оцінки документів, зокрема завірених, звертається увага на їх походження, наявність у посадових осіб або державних органів, організацій права на видачу відповідних документів, відповідність форми і змісту документа встановленим правилам.
Встановлення достовірності документа здійснюється шляхом аналізу змісту документа і порівняння його з іншими доказами.
Таким чином, кримінально-процесуальний кодекс України визначив вичерпний перелік джерел доказів. Будь-які інші дані, не визначені ст.65 КПК України не можуть використовуватись як докази в кримінальному процесі. Крім того, певні особливості має і процес застосування фактичних даних, визначених законом. Щоб визначити, чи можна застосовувати даний доказ у процесі доказування, слід правильно його оцінити, визначити, чи відповідає він вимогам належності, допустимості та достовірності. Ускладнюють цей процес прогалини у законодавстві. Зокрема, багато неточностей в законодавстві міститься щодо застосування результатів оперативно-розшукової діяльності. Серед науковців немає згоди щодо розмежування доказів та їх джерел, адже законодавство не визначає поняття джерел доказів. Всі ці проблеми потребують негайного вирішення і закріплення на законодавчому рівні.
Отже, аналіз процесу доказування дає можливість говорити про те, що на сучасному етапі законодавство про докази та доказування в кримінальному процесі має немалу кількість прогалин, а тому потребує значного вдосконалення. Відсутність нормативного закріплення певних положень в кримінально-процесуальному кодексі України, а також в законах та підзаконних нормативних актах призводить до певних суперечностей та неоднозначного тлумачення процесуалістами одного й того ж поняття.
Проблему складає визначення самого поняття доказування, оскільки в КПК України міститься лише перелік обставин, які складають предмет доказування. Є в КПК України визначення поняття доказів, але немає переліку фактичних даних, які слід вважати доказами по кримінальній справі. Натомість кримінально-процесуальний закон містить перелік джерел доказів, хоча не всі погоджуються з тим, що ч.2 ст.65 КПК України містить перелік саме джерел доказів, а не самих доказів.
Особливої уваги заслуговує питання оцінки доказів. Хоч на законодавчому рівні і закріплено, що суд, прокурор, слідчий і особа, що проводить дізнання оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, однак в законі не закріплено таких понять як допустимість, достатність, достовірність та належність доказів. Верховний суд же лише частково пояснює ці питання.
Ці та інші проблеми, проаналізовані в курсовій роботі, мають бути найближчим часом вирішені. Справді вирішеними вони будуть лише тоді, коли всі поняття будуть закріплені в зрозумілій і однозначній формі на законодавчому рівні. Таке закріплення усуне суперечки серед науковців з приводу різних питань і позбавить норми права двозначного або взагалі незрозумілого трактування.
1. Кримінально-процесуальний кодекс України. – Х.: 2005. – 264 с.
2. Конституція України. // http. rada. gov. ua
3. Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність” // http. rada. gov. ua
4. Закон України „Про прокуратуру” // http. rada. gov. ua
5. Постанова Пленуму Верховного Суду „Про виконання судами України законодавства і постанов Пленумів Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку” // Постанови Пленуму Верховного Суду в кримінальних справах / за заг. редакцією В.Т.Маляренка – К., 2005. – С. 40-45
6. Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: підручник. – К.: 2006. - 704 с.
7. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право. Курс лекцій: навчальний посібник. – К.: 2005. - 456 с.
8. Міхєєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. – К.: 1999. – 536 с.
9. Рыжаков А.П. Уголовний процес: Учебник для вузов. – М.: 1999.
10. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. – К.: 2003. – 1120 с.
11. Удалова Л.Д. Кримінальний процес України. Загальна частина: Підручник. – К.: 2005. – 152 с.
12. Зінон Котик. Поняття, зміст і обов'язок доказування // Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. - №11. – С. 86-92.
13. І.Давимука. Допустимість доказів у кримінальному процесі // Право України. – 2002. - №12. – С.125-129
14. Костін М.І. Доказування і сучасна модель кримінального судочинства // Економіка, фінанси, право. – 2003. - №4. – С.36-39
15. О.Астапенко. Допустимість доказів при їх оцінці у ході кримінально-процесуального доказування // Підприємництво, господарство і право. – 2005. - №10. – С. 144-146.
16. О.Бугаков. Співвідношення оперативно-розшукових матеріалів і доказів у кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - №7. – С.120-124.
17. О.Куценко. Правила перевірки допустимості доказів у кримінальному судочинстві // Підприємництво, господарство і право. – 2005. - №5. – С. 81-84
18. О.Степанов. Належність як один із критеріїв оцінки доказів // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - №5. – С. 110-112.
19. О.Чучукало. Істина як мета доказування // Підприємництво, господарство і право. – 2001. - №9. – С. 76-79.
20. С.Сівочек. Аналіз поняття доказу в кримінальному процесі України //Право України. – 2001. - №9. – С.77-79.
21. С.Стахівський. Оцінка доказів та їх процесуальних джерел у кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. – 2005. - №6. – С.135-138.
22. Ю.Чорноус. Місце та значення слідчих дій у процесі доказування по кримінальній справі // Підприємництво, господарство і право. – 2004. - №4. –С.117-121.