Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають матеріальні і нематеріальні сліди.
Належність доказів визначається їх придатністю для встановлення їх наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування, в справі, конкретизованого кримінальним законом, а також інших обставин, які мають у даній справі характер допоміжних або супутніх стосовно предмета доказування. [8. C.123]
Належність змісту доказів закріплено в контексті ст. 65 КПК України, відповідно до якої доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Виходить, якщо відомості про факти встановлюють обставини, тобто мають здатність вказувати на них, то вони є доказами у справі, якщо ж одержана інформація такою здатністю не володіє, то вона не повинна визнаватися доказом.
На думку О. Степанова, в основу належності доказів покладені об'єктивні зв'язки (причинно-наслідкові, умовно-обумовлені, просторово-часові тощо) між предметами і явищами дійсності. Властивість належності становить логічне відображення всякого роду зв'язків. Це – здатність одержуваної інформації служити аргументом у ланцюзі умовиводів, що обґрунтовують наявність або відсутність шуканих фактів. [18. C.110]
Належність прямих доказів завжди очевидна. Труднощі викликає питання вирішення належності непрямих доказів. Це зумовлено тим, що кожному такому доказу, взятому окремо, може бути дано кілька різних пояснень. Тому вирішення питання про належність непрямого доказу спочатку виступає в формі судження-припущення про його належність з обставинами, які підлягають встановленню, і тільки в процесі подальшого розслідування справи можна дійти висновку про належність або неналежність доказу.
Олег Степанов вважає, що вирішення питання про належність доказів припускає дослідження двох взаємозалежних моментів:
· по-перше, чи входить факт, для встановлення якого залучається даний доказ, у предмет доказування чи в проміжні та інші допоміжні факти, з'ясування яких необхідне для перевірки версій і доказів;
· по-друге, чи здатний доказ з урахуванням його змісту, цей факт встановити. [18. C.111]
Слід погодитись з даним твердженням. Адже, дійсно, належність доказів визначається саме тим, якою мірою факти, для встановлення яких залучаються докази, стосуються конкретної справи. Тобто для того, щоб визначити доказ як належний, необхідно встановити істотний зв'язок між ним і фактом, для доведення якого залучається доказ.
Для визнання доказу належним до справи досить, щоб його можна було використати для досягнення хоча б однієї із зазначених цілей:
· встановлення обставин, що входять у предмет доказування;
· встановлення проміжних фактів, сукупність яких дає змогу врешті-решт встановити обставини, що входять у предмет доказування;
· встановлення факту і обставин, які вже встановлені іншими доказами, з метою посилення надійності й перевірки системи доказів визначеної версії, іншими словами, шляхом дублювання наявних доказів;
· спростування фактів, що належать до інших версій, які досліджують у справі;
· перевірка повноти вірогідності зібраних відомостей про факти дослідженням умов їхнього формування, передачі й зберігання. [18. C.111]
Ми вважаємо, що таке окреслення підстав, за яких конкретний доказ можна визнати належним, є досить правильним, хоч, на перший погляд, таке коло підстав може здатися досить широким, оскільки за таким твердженням доказ слід визнавати належним тоді, коли він стосується або предмету доказування, або встановлення проміжних фактів, або фактів і обставин, які вже встановлені. Крім того доказ вважається належним і тоді, коли він спростовує певні факти даної справи. Оскільки предметом доказування може бути час, місце, спосіб, інші обставини вчинення злочину, мотиви злочину, вина обвинуваченого, обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, характер і розмір шкоди, завданої злочином, а докази покликані або підтвердити, або спростувати певні факти, то категорія доказів, які є належними щодо конкретної справи, може бути досить широкою. На нашу думку, це є правильним, оскільки кожен доказ, що хоч якимось чином може стосуватися справи, має бути обов'язково дослідженим.
Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання.
Однією із основних гарантій захисту прав людини у кримінальному процесі від неправомірних дій органів досудового слідства є така юридична санкція, як визнання доказів, отриманих з порушенням вимог, встановлених кримінально-процесуальними нормами, недопустимими, тобто такими, що не мають доказового значення.
Хоча у кримінально-процесуальному кодексі України відсутня норма, що визначає поняття допустимості, висновок про визнання за доказами такої властивості логічно випливає із змісту ч.2 ст.62 Конституції України, у якій зазначено, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Таким чином, доходимо висновку, що докази, отримані незаконним шляхом, повинні визнаватися недопустимими. Взагалі поняття „допустимості доказів ” по суті суперечливе, оскільки з точки зору законів логіки не може бути недопустимим вже наявний доказ. [15. C.144]
На нашу думку є доцільним зауваження автора щодо нелогічності визнання недопустимим вже наявного доказу. Хоча з іншого боку, усунення такої вимоги, як допустимість доказів, приведе до зловживання слідчими органами своїм становищем. Маємо на увазі те, що у випадку, коли докази здобуваються незаконним шляхом, наприклад, шляхом побиття обвинуваченого з метою отримати його зізнання у вчиненні злочину, такі докази, зважаючи на їх недопустимість, слід не визнавати. Але як бути у тих випадках, коли докази здобуті таким шляхом є незаперечними? З іншого ж боку, дозвіл визнання доказів здобутих незаконним шляхом, призведе до того, що докази тільки так і добуватимуться, адже набагато легше і швидше отримувати докази шляхом, наприклад, насильства, ніж проводити цілу низку процесуальних дій.
Вимога допустимості доказів складається з наступних компонентів:
· належний суб'єкт, тобто особа або орган, який має право на проведення процесуальної дії, в ході котрої одержано доказ;
· законність джерела. Перелік джерел фактичних даних наведено в ч.2 ст.65 КПК. Вимога законності стосується не лише джерела інформації, а й джерела самого доказу;
· законність процесуального оформлення, тобто доказ має бути одержаним з дотриманням правил проведення процесуальної дії, в ході якої її одержано. Якщо, наприклад, протокол допиту не підписаний свідком, то такий доказ є недопустимим;
· відповідність форми фіксації фактичних даних нормам КПК України. Так, наприклад, не можуть бути доказами свідчення, отримані шляхом насильства. [13. C.126]
Олександр Куценко у своїй статті „Правила перевірки допустимості доказів у кримінальному судочинстві ” виділив шість таких правил. Серед них:
1. Правило про належного суб'єкта. Доказ повинен бути отриманий належним суб'єктом, тобто особою, правомочною проводити у справі процесуальні дії.
При провадженні дізнання порушенням цього правила буде проведення слідчих дій органом дізнання без відповідного доручення слідчого, проведення дізнання після спливу зазначеного в законі терміну тощо.
При провадженні слідчих дій докази слід визнавати отриманими неналежним суб'єктом у випадках, коли слідчий не прийняв справу до свого провадження, коли слідчий не включений до групи слідчих, коли слідчим порушено вимоги закону про підслідність тощо.
Крім того, слід визнавати докази отриманими неналежним суб'єктом при проведенні слідчих дій особою, яка підлягає відводу.
2. Правило про належне джерело.
Відповідно до нього докази повинні бути отримані тільки з джерел, перелічених у КПК України (показання свідків, потерпілого; висновок експерта тощо).
3. Правило про належну процедуру.
Доказ повинен бути отриманим з додержанням належної процедури, тобто з дотриманням вимог закону щодо порядку проведення відповідної процесуальної дії, порядку фіксування її ходу та результатів.
Порушення цього правила найбільш поширені у слідчій практиці. Це – проведення слідчих дій після закінчення строку слідства; допити як свідків осіб, які фактично підозрюються у скоєнні злочину; допити без роз'яснення прав; допити підозрюваних та обвинувачених з порушенням права на захист; недозволені методи ведення слідства тощо.
4. Правило „про плоди отруєного дерева”.
Відповідно до нього визнається недопустимим, якщо його отримано на підставі іншого доказу, добутого з порушенням закону.
Найчастіше за цим правилом визнаються недопустимими докази, отримані на підставі проведених з порушенням закону вилучень різних предметів, що є речовими доказами.
Так, якщо предмети вилучалися в ході обшуків, оглядів чи виїмок з порушенням закону, то виключаються зі справи не тільки відповідні протоколи обшуків, виїмок, оглядів, а й вилучені в такий спосіб предмети – речові докази, а також висновки експертів з дослідження цих предметів.
5. Правило про недопустимість доказів, що містять відомості невідомого походження.
Доказ вважається недопустимим, якщо він містить відомості, походження яких невідомо і які не можуть бути перевірені.
6. Правило про несправедливе твердження.
Відповідно до нього доказову силу доказу, що перевіряється, не повинна істотно перевищувати небезпека несправедливого упередження.
Це правило стосується тільки судового розгляду справ за участю присяжних. [17. C.82-83]
Принципами оцінки доказів у кримінальному судочинстві є тi найважливіші положення процесуального права, що закріплені українським законодавством як основні начала діяльності органів дізнання, досудового слідства та суду при оцінці доказів i здійсненні правосуддя. До цих принципів належать: вільна оцінка наявних доказів; всебічність, повнота й об'єктивність оцінки доказів; оцінка доказів у сукупності.