Третій варіант, пропонується авторами виходячи суто з принципу змагальності і передбачає варіант подання доказів послідовно по одному доказу від кожної сторони. При запровадженні цього варіанту може враховуватись загальний порядок дослідження доказів: спочатку сторони пропонують по одному допитати свідків до тих пір доки вони не будуть вичерпані, потім досліджуватимуться письмові та інші докази.
В цивільному процесі під оцінкою доказів науковці розуміють визначення належності і допустимості доказів, їх достовірності, достатності і наявності взаємного зв'язку, називаючи ці складові частини її змістом. Характеризуючи оцінку доказів, деякі теоретики вважають, що оцінка доказів - це остаточне судження суду про достовірність, силу і значення доказу, який має правові наслідки, та зафіксований у відповідній судовій постанові.
В літературі виділяють критерії для класифікації оцінки доказів:
1. Залежно від суб'єктів, тобто того, хто оцінює докази:
рекомендаційну;
владну (завершальну);
2. Залежно від рівня пізнання;
попередню;
остаточну;
контрольну.
Ці самі провідні вчені виділяють процесуально-правові гарантії правильної оцінки доказів, які називають правилами чи принципами, серед яких виділяють наступні принципи: суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням; докази оцінюються всебічно, у повному обсязі і неупереджено; ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили198. Авторам імпонує позиція М.Й. Штефана, який виділяє ще одне правило про керування суду законом при оцінці доказів, через те, що діяльність останнього суду має підпорядковуватись закону і по можливості конкретно регламентуватись, а тому принципи можуть застосовуватись лише при відсутності чітких норм, які б регулювали його діяльність.
Дійсно, законодавством не сформульовані чіткі норми, якими має керуватись суд при оцінці доказів, оскільки така діяльність підпорядкована розумовій діяльності. У зв'язку з цим пропонується ще одне правило, яке має застосування в законодавстві, але не враховано в теорії.
Вважаємо доцільним проаналізувати й інші норми закону, які мають безпосередній вплив на оцінку доказів: суд має усувати все, що не має істотного значення для справи (ст.160 нового ЦПК); суд може усувати протиріччя в доказах (ч.12 ст.180 нового ЦПК). Вважаємо також, що судова оцінка доказів відповідним чином має залежати також від запропонованого сторонами аналізу доказового матеріалу, оскільки це випливає із принципу змагальності сторін. Якщо цього аспекту не враховувати, то судові дебати - абсолютно зайва стадія розгляду справи по суті. Так, в стадії судових дебатів сторони також аналізуватимуть надані іншою стороною докази, а тому результати такого аналізу повинні враховуватись судом при власній остаточній оцінці доказів.
Таким чином, можна встановити, що суд має оцінювати докази з моменту подання заяви за правилами їх належності і допустимості (ст.58, 59 нового ЦПК), а також під час вирішення питання про відкриття провадження в справі, попереднього судового засідання та на підготовчій стадії. Тобто збирання доказів за принципом змагальності має бути переорієнтованим з дій судді, який тепер не повинен дбати про їх збирання в справі, на активність в цьому процесі сторін. Тому пропонується визначити законодавчі норми стосовно прийняття суддею доказів на стадії пред'явлення заяви до суду, попередньому судовому засіданні, підготовчій стадії і обов'язок суду реагувати ухвалою на кожну процесуальну дію сторін по збиранню і забезпеченню доказів. Тобто право на надання суду доказів (ст.27 нового ЦПК) сторонами має бути регламентованим на кожній стадії цивільного процесу. Інакше виходить, що сторона може надавати докази на стадії підготовки, а суд застосовуючи правила належності доказів та допустимості засобів доказування може відмовити в їх прийнятті до справи, зокрема, відмовити у клопотанні про виклик свідків, приєднанні до матеріалів справи письмових і речових доказів тощо. Тоді сторона не здатна буде оскаржити дії судді, якщо не буде постановлена така ухвала.
Необхідно виділяти оцінку доказів на різних стадіях цивільного процесу з врахуванням ще й часу надання доказів, оскільки при простроченні терміну надання доказів, судом буде додатково оцінюватись неможливість вчасного подання доказу, тобто поважність таких причин.
Поняття "достатність доказів" назвати новим важко, оскільки воно має доволі широке застосування в юридичній літературі та судовій практиці. З цим поняттям пов'язується можливість оцінити певну обставину як встановлену. При цьому, в судовій практиці кожна сторона надає суду свій аналіз достатності доказів, але суд в своєму рішенні має констатувати обґрунтованість сторонами заявлених позовних вимог.
Посилаючись на усе вище викладене можна зробити висновок, що інститут доказування в цивільному процесі - складний та спірний для української правової науки. Доказування та докази є одним з центральних положень цивільного процесу, на яке опирається законне та обґрунтоване рішення суду.
Постанова Пленуму Верховного суду про судові рішення наголошує що судове рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.
Обгрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
В силу принципу безпосередності судового розгляду (ст.160 ЦПК) рішення може бути обгрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановлюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його винесення.
Коли докази, що є в справі, зібрані в порядку, передбаченому статтями 33, 36, 45, 49, п.9 ст.143, ч.3 ст.176, 189 ЦПК, суд може обгрунтувати ними рішення лише при умові, якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні і досліджені у сукупності з іншими матеріалами справи.
При постановленні рішення суд оцінює докази з урахуванням вимог статей 28 і 29 ЦПК про їх належність і допустимість. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні. [4]
Іноді всупереч закону суди розглядають висновки експертів як джерела доказів, що мають перевагу над іншими доказами, без належної їх перевірки й оцінки або переоцінюють доказове значення ймовірних висновків. [5]
При дослідженні висновку експерта суди повинні виходити з того, що згідно зі ст.62 ЦПК висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має грунтоватися на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності.
Загалом процес доказування є творчим процесом заинтересованої сторони у цивільному процесі і залежить від її обізнаності у вимогах закону щодо доказів, які мають значення для вирішення справи.
Список використаних джерел
Законодавство
Конституція України.
Цивільний процесуальний кодекс України.
Закон України "Про приєднання України до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах ".
Конвенция о получении за границей доказательств по гражданским и торговым делам. Узагальнення судової практики
ПВС України "Про судові рішення".
ПВС України про судову експертизу у кримінальних і цивільних справах.
1. Фурса С.Я., Цюра Т.В. Докази і доказування у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. (Серія: Процесуальні науки) - К.: Видавець Фурса С.Я., КНТ, 2005. - 256 с.
2. Васильев С.В. Гражданский процесс: Учебное пособие. - X.: ООО "Одиссей", 2006. - 512 с.
3. Кройтор В.А. Гражданский процесс: Учеб. пособие для підготовки к зачёту и екзамену. Изд. 3-е, перераб. и доп. - Харьков: Эспада, 2006. - 240.
4. Треушников М.К. Доказательства и доказывание в советском гражданском процессе. М., 1982.
5. Чечот Д.М., Новиков Е.Ю. Судебные доказательства. В кн. Гражданский процесс. / Подред. В.А. Мусина, М.А. Чечиной, Д.М. Чечота. - М.: Проспект, 1998. - С.177.
6. Штефан М.Й. Цивільний процес. - К.: Ін Юре, 1997. - С.249 та ін.
7. Шак X. Международное гражданскоє процессуальное право. - М.: БЕК, 2001. - 332-339.
8. Решетникова И.В. Доказательственное право Англии и США. - М.: Городец, 1999. - С. 192 - С.276.
9. Решетникова И.В. Курс доказательственного права в российском гражданском судопроизводстве. - М.: Норма, 2000. - С.89.