2. Належність і допустимість доказів.
Коло обставин, що підлягають дослідженню і встановленню в кримінальній справі з метою її правильного вирішення, називається предметом доказування і визначається статтями 64 і 23 КПК.
При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді підлягають доказуванню подій злочину (час, місце, спосіб).
Доказів їх джерела, перераховані в ч. 2 ст. 65 КПК. Інші виходять із «двоякого» розуміння доказів, при якому доказами визнаються як фактичні дані (факти), так і джерела відомостей про них (показання свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного).
Прибічники третьої точки зору відстоюють «єдине» поняття доказів, вважаючи, що фактичні дані і їх джерела об'єднані в одному понятті як два необхідні елементи, а доказами слід вважати єдність відомостей та їх джерел, що перебувають у відносинах форми і змісту.
Відомості про факти самі по собі не матеріальні. Вони не існують без матеріального носія інформації і притаманного йому способу її передачі або добування у передбаченій законом формі. Так, від особи інформація передається у формі показань свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого. Від предметів (речовин) — у формі опису ознак у протоколах слідчих і судових дій. Якщо ж для одержання відомостей потрібні спеціальні знання — призначається судова експертиза і одержана після ЇЇ проведення інформація залучається до кримінальної справи у формі висновку експерта.
Таким чином, якщо фактичні дані (або інформація) складають Зміст доказу, то названі джерела являють собою форму цього доказу. Фактичні дані і джерела доказів, з допомогою яких ці дані встановлюються, перебувають у тісному зв`язку, обумовлюють одне одного в реальній дійсності окремо не існують, як справедливо зазначається в літературі, «фактичні дані і їх джерела самі по собі, у відриві одне від одного, не складають доказів».
У правильності такого тлумачення поняття доказів переконує і аналіз статей кримінально-процесуального кодексу. Так, закон говорить про збирання доказів та їх пред'явлення (статті 43-51,66,26І КПК), про докази, що наводяться в обвинувальному висновку (ст. 223 КПК) абоінші обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, які характеризують особу обвинуваченого; 4) характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння; 5) обставини, що сприяли вчиненню злочину.
Крім цих, до предмета доказування входять також інші обставини. До них, по-перше, належать так звані доказові факти, тобто такі факти, за допомогою яких встановлюються обставини, вказані в статтях 64 і 23 КПК. Вони повинні бути належним чином зібрані й досліджені, іншими словами—доказані у справі. До них, наприклад, належить факт алібі обвинуваченого, тобто факт, який засвідчує, що обвинувачений на час вчинення злочину перебував в іншому місці і, таким чином, не мав можливості вчинити даний злочин. Факт алібі слідчий, прокурор і суд повинні дослідити, перевірити, встановити або спростувати. Отже, він є елементом предмета доказування. До доказових фактів належать і факти, які також підлягають доказуванню у справі. Так, наявність плям крові на одязі обвинуваченого і притому тієї ж крові, що й кров убитого, повинна бути встановлена, доведена.
Друга група обставин, що також входять до предмета доказування, — це ті, за допомогою яких встановлюється об'єктивність відомостей, що містяться в тому чи іншому джерелі доказів, наприклад, характер стосунків свідка і обвинуваченого, потерпілого і підозрюваного, оскільки встановлення цих обставин може вплинути на правдивість їх свідчень.
З предметом доказування тісно пов'язана така властивість доказів, як їх належність. Для того щоб справа була всебічно, повно і об'єктивно досліджена, необхідно залучити всі докази, що дозволяють установити обставини, які входять у предмет доказування.
Належність доказів — це така внутрішньо властива їм якість, внаслідок якої вони здатні встановити обставини, необхідні для повного і правильного вирішення даної справи. Вимога належності охоплює не весь доказ у цілому, а його змістовну частину — фактичні дані; вона поширюється і на встановлені в ході процесуальної діяльності доказові факти.
Залучати, однак, слід лише ті докази, які необхідні для правильного вирішення справи. Надмірне розширення кола доказів віддаляє момент постановляння вироку, веде до непродуктивних витрат державних коштів, марнування часу, захаращує справу зайвими матеріалами. В той же час невикористання необхідних доказів може тягти за собою однобічність, неповноту дослідження і неправильність вирішення справи. Все це свідчить про необхідність залучення всіх дійсно належних до справи доказів.
Належність доказів тісно пов'язана із складом конкретного злочину, визначається ним. Оскільки будь-який злочин і особа, яка його вчинила, є індивідуальним, то є конкретним і зміст фактичних даних, які в кожній справі належить установити з метою її правильного вирішення. Іншими словами, питання про належність доказів у кожній кримінальній справі вирішує слідчий і суд, у провадженні якого вона знаходиться.
З належністю доказів тісно пов'язане поняття їх допустимості.
Якщо належність доказів — це внутрішньо притаманна їм якість, яка характеризує їх об'єктивний інформаційний зв'язок з обставинами, що підлягають доказуванню у кримінальній справі, то допустимість доказів — це властивість, яка характеризує зовнішні умови формування доказів, механізм залучення інформації в процес. Вимога допустимості доказів є настільки важливою з позиції захисту прав і інтересів особи, що знайшла своє закріплення в ч. З ст. 62 Конституції України: «Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом».
Сукупність вимог, що пред'являються законом до процесу формування доказів, складає інститут процесуальної допустимості, яка полягає в тому, що належна до справи інформація повинна бути одержана з встановленого законом джерела у правомочною на те особою або органом, закріплена у спосіб і у порядку, вказаному в законі.
Законність джерела фактичних даних означає наявність його у переліку ч. 2 ст. 65 КПК. Тому недопустимість доказу за ознакою незаконності джерела може мати місце у таких випадках:
а) джерело не вказане в ч. 2 ст. 65 КПК;
б) джерело вказане, але в силу ряду причин втрачає свої якості джерела фактичних даних.
Прикладом такої недопустимості є заборона використовувати як доказ відомості, отримані від осіб, які у конкретній справі або у будь-якій не можуть виступати як свідки.
Так, згідно зі ст. 69 КПК не можуть бути допитані як свідки і, отже, не допускаються як джерела доказової інформації:
1) показання захисника підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного про обставини, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків захисника, зокрема зі слів його підзахисного;
2) показання адвоката, представника професійної спілки та іншої громадської організації про обставини, що стали Йому відомі в зв'язку з виконанням ним обов'язків представника потерпілого, цивільного позивача І цивільного відповідача;
3) показання особи, яка в зв'язку зі своїми фізичними або психічними вадами нездатна правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, і давати про них показання.
Крім того, не допускаються показання свідка і потерпілого, які повідомляють відомості, джерело яких невідоме (ч. З ст. 68, ч. 2 ст. 72 КПК).Так само не можна допускати в кримінальному процесі висновки експерта, який перебував у службовій або іншу залежності від обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача, а також коли він особисто або його родичі заінтересовані в результаті справи (статті 62 і 54 КПК); не допускається і висновок експерта, коли його дано особою, яка раніше здійснювала у справі ревізію (ч. 7 ст. 75 КПК) або виявила свою некомпетентність з тих питань, з яких вона повинна в силу ст. 75 КПК дати свій висновок.
Інформація про обставини, що підлягають доказуванню, залучається в кримінальний процес у встановленій у законі формі, яка докладно регулює:
а) види слідчих та деяких інших процесуальних дій, спрямованих на одержання доказової інформації;
б) правові підстава та порядок провадження кожної слідчої дії;
в) коло осіб І органів, уповноважених на проведення слідчих дій, їх права та обов'язки;
г) гарантовані законом права учасників слідчих дій.
Тому не може бути визнаний допустимим доказ, отриманий з передбаченого у законі джерела, однак процесуальне закріплення якого проведено з порушенням вимог процесуальної форми.
Характер порушення має істотне значення для визначення допустимості доказів. У літературі висловлюються дві точки зору з цього питання. На думку одних авторів, будь-яке порушення процесуальної форми при формуванні доказів спричиняє визнання їх недопустимими4.
4Савицкий В. М. Уголовний процесс России на новом витке демократизации // Государство и право. 1994.
На думку інших, у чинному законодавстві існує ієрархія обов'язкових процесуальних норм: процесуальною підставою скасування вироку або направлення справи для проведення додаткового розслідування є не будь-які, а тільки істотні порушення форм судочинства. Інакше кажучи, в законодавстві прослідковується диференційований підхід до наслідків процесуальних порушень. На такий підхід орієнтує судову практику і Верховний Суд України, який пропонує приблизний перелік істотних порушень5: збирання й закріплення здійснено або з порушеннями гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами»6. Виходячи з цього, Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від ЗО травня 1997 року «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» орієнтує суди на те, що при розгляді кожної справи необхідно перевіряти, чи були докази, якими органи попереднього слідства обґрунтовують висновки про винність особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК України. «Якщо, — підкреслює Пленум, — буде встановлено, що ті чи інші докази були одержані Незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх недопустимими і не враховувати при обґрунтуванні обвинувачення у вироку»7.