Українська література, вийшовши поза межі суто селянського побуту, постала перед вельми непростим завданням: як описувати по-українському життя верств, що в масі своїй є чужомовними? Подібні дискусії точилися від часів “Хмар” Нечуя-Левицького й драматургії Лесі Українки. Більшість українських радянських письменників (після Винниченка й Хвильового, які охоче вдавалися до відвертих русизмів для надання розповіді максимальної достовірності) воліли бодай у своїх творах плекати “щиру українську мову”, майже завше загрожену щодо самого свого існування, й тому вводили суржик хіба як характеристику малосимпатичних героїв (на думку спадає безіменний Єльчин-залицяльник з Гончаревого “Собору” з його вікопомним “січас служить какось непривично”). Лише мало кому зі справжніх письменників, та ще й в часи відносної “відлиги”, вистачало відваги іронізувати над самими собою щодо власної “надзвичайно далекої від народу” мови. А назагал україномовний сектор “української радянської культури” й мас-медіа послуговувався майже виключно дистильованою, псевдоромантичною й котурновою мовою “театру ім. Франка”, – втім, відмінною від реальної мовної ситуації за лаштунками того ж театру.
Офіційно санкціонованою шпариною для суржику лишався гумор – від “Вишневих усмішок” до діалогів Тарапуньки-Штепселя й гуморесок Павла Глазового. Тут його завданням було не зачепити, крий Боже, тему русифікації, – а зробити обіграні сюжети ближчими й смішнішими для невибагливої масової публіки. Цей прийом діяв безвідмовно – і Вишня, і пізніше Тарапунька з Глазовим стали справжніми “культовими” постатями для масового українського споживача текстів і видовищ. І навряд чи слід їх за це ганити, – бодай у цьому вузькому секторі література й мистецтво лишалися дзеркалом реальної мовної дійсності.
Втім, серед україномовної міської інтелігенції, дедалі численнішої протягом останнього часу, виникла й інша функція суржика. Як проникливо зауважив Ю. Шерех-Шевельов, “в обставинах двомовності українського великого міста українська інтелігенція, говорячи по-українському, залюбки вдається до русизмів як емоційно забарвлених жаргонізмів. Явище протилежне селянському суржикові. Там настанова русизмів – піднести стиль, тут знизити”. На потвердження цієї тези наведемо ще одну цитату з роману Оксани Забужко “Польові дослідження з українського сексу” (пересипаного англійськими, польськими, російськими та “блатними” включеннями): “набиваються, натрушуються, як пух у ніздрі, напохватні чуженецькі слівці і звороти… – і мусиш – або повсякчас провадити в умі розчисний синхронний переклад, що звучить вимушено і ненатурально, – або ж приноровлятися, як усі ми, самим голосом брати чужомовні слова в лапки, класти на них такий собі блазнювато- іронічний притиск як на забуцім-цитату (наприклад… “Ти себе що “побєдітєльніцей” почуваєш?”)”.
Досі ми говорили про українсько-російський суржик. Але, на теренах Галичини місце російських історично посідали польсько-німецькі, Закарпаття – мадярські, а Буковини – румунсько-німецькі вкраплення. Сьогодні, за умов, коли польська політична зверхність давно перестала бути пекучою проблемою, говірка львівських напівбогемних “кнайп” сприймається нами як ще одна риса місцевого шарму. Але якихось шістдесят років тому ситуація була докорінно іншою, і місцеві патріоти гнівно таврували чужинецькі нашарування в мові. Не менше суржикових рис притаманно й мові української діаспори, чистотою якої (на противагу зросійщеній “підсовєтській” мові) ця “діяспора” вельми пишається.
Втім, зі здобуттям Україною політичної незалежності й підвищенням статусу і престижності української мови, ситуація українсько-російського суржику трохи змінилася. До нього стали охочіше звертатися серйозні письменники. В останніх повістях Валерія Шевчука “Горбунка Зоя” (Сучасність, №3, 1995) та “Сім тітоньок великого музиканта” (Березіль, №12, 1996) ретельно виписано мовний статус кожного персонажа, й незрідка трапляються ремарки типу “говорила вона суржиком, але більш російським, аніж українським” чи “хлопчик, до речі, говорить досить правильно українською”. Суржиком охоче послуговуються письменники покоління вісімдесятих – чи то для характеристики окремих персонажів, чи то продукуючи цілісні, іноді досить великі “суржикові” тексти (новели Богдана Жолдака “Маня чи Таня”, “Про ізвращенцьов”, “Яловичина”, “Нікада впрєдь”, п’єси Леся Подерев’янського тощо).
Нарешті, суржик посів значне місце в молодіжній субкультурі, куди він почав проникати ще з сімдесятих на рівні андеґраунду і де остаточно ствердився на першій “Червоній руті” 1989 року (тексти “Братів Гадюкіних”, “Сестрички Віки”). І слід визнати, що ці калічені, огидні з погляду пуриста рядки на кшталт “я хочу бути твоїм антрацитом, ти будь моїм отбойним молотком” зробили для пробудження української свідомості в поколінні тінейджерів значно більше, аніж вірші лауреатів про “калиново-солов’їну мову”. Причина цього феномена доволі проста: старші школярі й учні ПТУ раптом виявили, що українська мова анітрохи не гірше від російської обслуговує їхні нехай справді обмежені духовні попити, а суржик надавав текстам ще й відтінку забороненої пікантності.
Нарешті, якщо досі суржик був лише перехідним етапом на шляху від української до російської, то тепер він дедалі частіше стає перехідною станцією у зворотньому напрямкові. Зразків можна навести надзвичайно багато: від скандально-соковитої (на першому році головування в парламенті) мови Івана Степановича Плюща, що за пару років зробилася цілком нормативною, до віддрукованих на звичайній машинці оголошень на парканах на кшталт: “Обьява. Проводимо благоустрій дачних участків по западному стілью, або на замовлення”. І не варто кпити з цих невідомих авторові “благоустроїтелів” з Боярки. Якщо їхній бізнес піде пристойно (сподіваємося, що з успіхом економічних реформ так воно й станеться), то за два-три роки вони друкуватимуть вже значно респектабельніші оголошення на доброму папері й доброю мовою.