Самі американські й англійські юристи не відносять дану стадію до кримінального процесу. Діяльність на ній має адміністративну природу й не відрізняється від оперативно-розшукового виробництва. Дійсно, попереднє розслідування в США й Англії можна назвати поліцейським, з огляду на наступні його риси [10, 81].
Суб’єктом його здійснення, в основному, є поліція. Атторнеї в США й Дирекція публічних переслідувань в Англії також вправі здійснювати розслідування, але дане право використовується ними лише по деяких справах. Суд на даній стадії відіграє епізодичну роль, пов’язану із застосуванням заходів процесуального примусу.
У зміст даної діяльності входять розвідувальні, пошукові дії. У їхньому числі використання спеціальних агентів і інформаторів, а також інші спеціальні засоби, необхідні для встановлення потенційних злочинців.
Поліцейське розслідування врегульоване відомчими нормативними актами (у США) і не процесуальними нормами. При цьому існує ряд кримінально-процесуальних заборон на деякі дії поліції, наприклад, правило „про виключення”, про яке буде сказано нижче.
Для початку розслідування не потрібно якого-небудь фактичного обґрунтування або формального акту порушення справи.
Підготовку матеріалів до судового розгляду, аналогічну поліцейському розслідуванню, вправі робити приватні особи: потерпілий і обвинувачуваний, які виступають сторонами. Наприклад, потерпілий вправі затримати особу по підозрі в здійсненні злочину. Важливо відзначити, що й поліція діє як сторона за рамками процесу, або „допомагаючи” потерпілому в його розслідуванні, або представляючи порушені інтереси держави. Цим пояснюється, чому обвинувач в Англії й США вважається адвокатом або довірителем держави [11, 90].
У результаті поліцейського розслідування поліцією не приймаються рішення по предмету кримінально-правової суперечки між обвинувачуваним і державою. На даній стадії відбувається лише відшукування, виявлення носіїв доказової інформації, які будуть згодом представлені в суд. От чому офіцери поліції не складають протоколів, а пишуть звіти. Ця інформація стане змістом доказів тільки в судовому засіданні, наприклад, після допиту офіцера або експерта як свідка обвинувачення.
Припинення злочинів і розслідування до арешту здійснюється шляхом наступних заходів (які по вищевказаних причинах не можна в повному розумінні слова назвати слідчими діями): огляду місця події, вилучення й наукового дослідження предметів і документів, особистого спостереження, опитування й особистого огляду громадян, обшуку (приміщень, ділянок місцевості, салонів автомобілів), прихованого спостереження, використання спеціальних служб, перехоплення повідомлень і інших форм контролю технічних засобів зв’язку. При цьому для всіх видів обшуку (крім обшуку салону автомобіля) і для контролю технічних засобів зв’язку необхідно судовий дозвіл.
Наступним етапом розслідування виступає арешт. Із приводу визначення його поняття немає єдиної думки серед юристів. Закон має на увазі під арештом взяття особи під варту з метою обвинувачення її в здійсненні злочину. Це звичайно містить у собі здійснення фізичного контролю офіцера поліції над підозрюваним для доставлення його до поліцейського відділення і його реєстрації як особи, що скоїла злочин. Однак по місдемінорам арештований не транспортується до відділення, а в нього береться зобов’язання про явку в суд. У письмовому зобов’язанні повинен бути зазначений інкримінований йому злочин. Безпосереднє взяття під варту здійснюється за рішенням суду, а якщо зроблений злочин відноситься до фелонії, то ініціатива належить поліції. Для проведення арешту офіцер повинен мати достатні підстави думати, що злочин мав місце й особа, яка підлягає арешту, і є правопорушник. При відсутності необхідності в негайній затримці підозрюваного офіцер може спочатку одержати судовий ордер (так званий arrest warrant), що видається магістратом при наявності достатніх підстав. Однак по більшості справ про фелонії офіцер діє без ордера. Поліцейський може зробити арешт, як тільки він переконається в наявності достатніх підстав. Такий арешт без судового ордера називається warrantless arrest. Одночасно з арештом офіцер має право оглянути арештованого, салон автомашини, його речі для виявлення будь-якої зброї, контрабанди або слідів злочину. Відразу після затримання арештований доставляється до поліцейського відділення, в’язниці або іншого спеціального місця. Неповнолітні арештовані доставляються до спеціального відділення для підлітків і піддаються кримінальному переслідуванню в особливому порядку. При розслідуванні після арешту в загальному порядку робиться реєстрація доставленого (bookіng). У журнал реєстрації приводів заносяться наступні дані арештованого: ім’я, час прибуття, вид правопорушення; також арештований фотографується й дактилоскопіюється. Під час знаходження у відділенні йому надається право зробити телефонний дзвінок і він інформується про підстави затримання. Потім арештований піддається ретельному обшуку й поміщається в ізолятор тимчасового тримання, де чекає свого представлення перед магістратом. Із цього моменту починається новий етап кримінального процесу - розслідування після арешту, у ході якого з’являється можливість зробити впізнання, вилучення зразків для порівняльного дослідження й допит підозрюваного [12, 97].
Особливої уваги заслуговує допустимість використання надалі у розслідуванні по справі отриманих поліцією відомостей, предметів і документів. Мова йде про визнання підозрюваного, результатів обшуку й впізнання. Дане питання в американському процесі одержало назву „правила про виключення”, що послужило прообразом для аналогічної норми в російському кримінально-процесуальному праві. Розглянемо його докладніше.
Правило про виключення. Обвинувальний вирок суду може бути заснований тільки на припустимих доказах, тому зі сфери судочинства виключаються всі дані, отримані з порушенням „належної правової процедури”. Нормативно дане положення закріплене, зокрема, ІV, V, VІ й XІ виправленнями до Конституції США. Відповідно до принципу „плодів отруєного дерева” всі наступні відомості, отримані на основі неприпустимого доказу (якщо вони не були виявлені без його допомоги), також виключаються з розгляду. Наприклад, неприпустимим буде допит свідка, що встановлений у результаті змушеного визнання обвинувачуваного. Якщо обшук був проведений незаконно, то вилучені предмети, їхній огляд, експертне дослідження, а також інші засновані на цих даних дії не матимуть юридичного значення.
За загальним правилом не допускаються в суді „показання по слуху” (похідні доказу). Однак з нього є безліч виключень, у тому числі для показань поліцейського про визнання затриманого в момент або після арешту, про результати обшуку або прослуховування переговорів.
Допустимість обшуку й прослуховування переговорів. Результати обшуку не можуть використовуватися в доведенні, якщо він проведений без судового ордера, у якому чітко вказується місце його проведення й предмети, що підлягають вилученню. Якщо при проведенні обшуку не присутні сторонні особи (поняті), то не складається протокол. Тому попередня вказівка в ордері підлягаючому вилученню предметів і наступний факт їхнього виявлення покликані гарантувати ту обставину, що вилучені речі дійсно перебували в підозрюваного. Результати обшуку вводяться в процес доведення за допомогою показань поліцейського в суді [13, 100].
Вимога про одержання ордеру має безліч виключень. Наприклад, не вимагає судового дозволу обшук в автомобілі, вилучення під час обшуку відкрито лежачих доказів, не зазначених в ордері, а також проведення обшуку у випадках, що не терплять зволікання. Крім того, навіть якщо обшук був проведений з порушеннями, у деяких випадках його результати можуть бути використані, наприклад, не проти тієї особи, у якої був проведений обшук, а проти іншого обвинувачуваного або в перехресному допиті.
Для використання пристроїв, що підслуховують, необхідна або наявність судового дозволу, або згода одного з учасників переговорів. Існують виключення й із цих правил, наприклад, у випадку застосування підслуховування без використання звукозапису або технічних засобів. Можливе прослуховування переговорів без одержання ордера також в „критичних ситуаціях” строком, що не перевищує 48 годин.
Допустимість впізнання. В американському процесі немає впізнання як слідчої дії. Практика виділяє чотири види ідентифікації особистості:
1) впізнання, при якому особі, що впізнає, пред’являється ряд об’єктів;
2) впізнання, проведене при очній ставці, може сполучатися з допитами;
3) впізнання, при якому особі, що впізнає, пред’являється єдина особа;
4) впізнання по фотографії. Воно може проводитися й по одному знімку.
Ключовим критерієм допустимості впізнання служить відсутність або наявність у процедурі обставин, що явно вказують особі, що впізнає, на об’єкт впізнання. Такі обставини в теорії кримінального процесу одержали назву „навідного запитання”. Однак навіть при наявності навідного запитання результати впізнання можуть мати доказове значення, якщо із процедури ідентифікації було виправдано обставини й результати не викликають сумнівів у вірогідності впізнання або було проведено наступне впізнання в суді [14, 103].
Привілей проти самозвинувачення й допустимість визнання обвинувачуваного. Цікавим є англійське походження, що має, правило привілею проти самозвинувачення, яке вважається одним з основних принципів кримінальної процедури. Коротко воно звучить так: ніхто не зобов’язаний свідчити проти себе. Походження даного правила пояснюється наступними причинами. Обвинувачуваний (підозрюваний, підсудний) має двоїсте положення в процесі. Він одночасно є стороною й джерелом доказової інформації. Якщо пошуковий процес бачить у ньому лише останнє (об’єкт дослідження, з якого необхідно витягти достовірні відомості навіть за допомогою катування), то змагальний визнає в обвинувачуваному суб’єкт суперечки, від якого залежить результат справи. Отже, дача показань з’являється не як його обов’язок, а як право, що йому попередньо роз’ясняється. При цьому обвинувачуваний виступає як сторона (коли він представляє пояснення - версію захисту) і як джерело доказів (коли він дає показання по предмету доведення) [15, 70].