Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з перелічених вище дій, тобто є формальним за конструкцією складу.
Суб’єкт злочину – ч. 1 – загальний, ч. 2 – спеціальний (громадянин України).
Згідно зі ст. 1 Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців, - найманець – це особа, котра, зазвичай:
А) спеціально завербована на місці або за кордоном, щоб битися у збройному конфлікті;
Б) беручи участь у воєнних діях, керується переважно бажанням одержати особисту вигоду; їй дійсно обіцяно стороною або за дорученням сторони, що перебуває у конфлікті, матеріальну винагороду, яка істотно перевищує винагороду, що обіцяна чи виплачується комбатантам того ж рангу та функцій, які належать до особового складу збройних сил цієї сторони;
В) не є ні громадянином сторони, що перебуває у конфлікті, ні особою, що постійно проживає на території, яка контролюється стороною, що перебуває у конфлікті;
Г) не належить до особового складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті;
Д) не послана державою, що не є стороною, яка перебуває в конфлікті, для виконання офіційних обов’язків як особа, що належить до складу її збройних сил. [5, с.590-592]
Найманці відповідно до норм міжнародного права розглядаються як кримінальні злочинці. Тому держави, на території яких вони вчинили протиправні діяння, можуть їх переслідувати та судити.
Цікавим є точка зору А. Потапова, який пропонує виділити три етапи формування системи норм міжнародного права про міжнародно-протиправну військову службу. Перший пов’язаний з формуванням права Гааги: Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 р. та міжнародно-правових актів, які регламентують закони і звичаї війни, прийнятих на їх основі. В цілому, завершення першого етапу можна датувати 1939 р., оскільки ту ході Другої світової війни відносини між воюючими сторонами регулювалися правом Гааги незначною мірою. Другий етап відбувався на основі системи норм права Женеви, тобто Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р. і прийнятих на їх основі міжнародно-правових актів, включаючи Додаткові протоколи про захист жертв міжнародних збройних конфліктів і збройних конфліктів не міжнародного характеру 1977 р. Третій етап у розвитку концепції міжнародної протиправності найманства пов’язаний з прийняттям Генеральною Асамблеєю ООН Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців (1989 р.), що набула чинності 20 січня 2001 р.
Узагальнюючи аналіз міжнародно-правових норм, варто підкреслити, що положення права Гааги, права Женеви і норми, встановлені Конвенцією 1989 р., які стосуються міжнародно-протиправної військової служби, діють нині у комплексі. [9, с. 93]
На території колишнього СРСР найманство як явище з’явилося на початку 90–х років ХХ ст., коли країну розривали на частини локальні конфлікти. Абхазія, Наддністрянщина, Карабах – скрізь, де спалахувала чергова міжнаціональна війна, з’являлися люди, готові за гроші жертвувати життям. У той же час були зафіксовані і перші випадки відправлення українських волонтерів у «гарячі точки». Особливо відомою була тоді українська організація УНА-УНСО: у 1992 р. вона відправила декілька загонів для захисту українців Наддністрянщини. З українців створювалися спеціальні підрозділи у регулярній армії Ічкерії, їх використовували як інструкторів для навчання чеченських вояків. [12]
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Крім того, вербування, фінансування, матеріальне забезпечення і навчання найманців має супроводжуватися спеціальною метою – використанням найманців у збройних конфліктах інших держав або у насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади або порушення територіальної цілісності інших держав. Участь без дозволу відповідних органів державної влади у збройних конфліктах інших держав також характеризується спеціальною метою – отримати матеріальну винагороду. [5, с. 590-592]
Практика свідчить, що зібрати докази організаційної діяльності найманства та про участь особи як найманця (за сукупністю вказаних у ст. 447 КК України ознак) досить складно. І, наскільки відомо, засуджених за даною статтею немає. Так, за даними Антитерористичного центру держав-учасниць СНД, з 1993 року до кримінальної відповідальності за найманство притягувалися сім громадян України – двом з них був закритий в’їзд до держави.
Проблема найманства нині тим більш актуальна, що масштабне фінансування з боку громадських організацій екстремістського спрямування і окремих осіб є основою діяльності найманців, а найманство тісно переплітається з тероризмом. Тому зараз організація протидії найманству перестала бути внутрішньою справою окремих держав, у тому числі й України, і вимагає об’єднання зусильміжнародного співтовариства у боротьбі з даним кримінальним злочином.
2.3 Екоцид. Порівняльний аналіз екоциду за нормами
міжнародного кримінального права та Кримінального кодексу
України
Одним із елементів правового механізму захисту НПС в Україні є норма КК України, передбачена ст. 441 – «Екоцид», тобто «масове знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів, а також вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу». Необхідною передумовою ефективності такого правового захисту є з’ясування змісту даної норми.
Стаття 441 КК складається з однієї частини, що містить заборонювальну норму. Родовим об’єктом злочину є безпека людства, безпосереднім – безпека природи як середовища проживання людської спільноти. Предметом злочину є рослинний, тваринний світ, атмосфера, водні ресурси, земля, надра, космічний простір.
У міжнародному праві під екоцидом, зазвичай, розуміють використання геофізичних, метеорологічних та інших засобів з метою зміни динаміки, складу чи структури Землі. Відповідно до взятих на себе зобов’язань, Україна не повинна застосовувати військові чи інші ворожі засоби впливу на НПС, що мають широкі, довгострокові чи інші серйозні наслідки як засоби зруйнування, заподіяння шкоди будь-якій іншій державі.
Різні науковці мають різне бачення змісту окремих ознак об’єктивної сторони цього складу злочину, зокрема дій та наслідків.
Взагалі, об’єктивна сторона даного злочину виявляється в таких формах: масове знищення рослинного чи тваринного світу; отруєння атмосфери або водних ресурсів; вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу. Тому, в перших двох формах злочин є закінченим із моменту настання суспільно небезпечних наслідків, тобто матеріальний за конструкцією складів, у третій формі злочин сформульований як формальний: є закінченим із моменту вчинення будь-яких дій, що створюють загрозу спричинення екологічної катастрофи. [5, с. 586]
Також існує думка, що екоцид – злочин із формально-матеріальним складом, де формальний склад має місце лише стосовно «інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу». Більшість же науковців схильна до того, що це злочин з матеріальним складом, оскільки характерним для дій, що охоплюються складом цього злочину є те, що вони одночасно фізично причиняють значну шкоду НПС. [10, с. 131]
У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля» від 10.12.2004 р. зазначено, що такі дії, як масове знищення звірів, птахів, риби, інших видів тваринного світу слід розуміти як такі, що здатні спричинити чи спричиняють загибель великої кількості представників дикої фауни, знищення популяції або певного виду тваринного світу в тій чи іншій місцевості чи на водоймі. [2]
Спільною ознакою всіх дій, які охоплюються об’єктивною стороною складу злочину, що розглядається, є спричинення значної шкоди НПС, яка в подальшому здатна перерости в екологічну катастрофу. Загроза спричинення екологічної катастрофи є своєрідним наслідком вчинення передбачених ст. 441 дій, тому цей злочин є так званим деліктом створення небезпеки, що є різновидом злочину з матеріальним складом. [ 8, с. 133]
Доцільно провести порівняльний аналіз складу злочину «екоцид» за нормами міжнародного кримінального права та КК України з метою з’ясування узгодженості змісту положень КК України із змістом відповідних міжнародно-правових положень про екоцид.
Об’єктом екоциду в доктрині міжнародного кримінального права, як і в доктрині кримінального права України визнається екологічна безпека людства. У правильності таких доктринальних підходів можна переконатися шляхом аналізу диспозиції ст.441 КК України та відповідних міжнародно-правових положень, що визначають екоцид, як в діючих (ст. 1 Конвенції про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище від 18.05.1977 р. (далі – Конвенція 1977), якою забороняється вплив на природне середовище, який має тривалі наслідки,; ч.2 ст. 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, де воєнним злочином вважається умисне вчинення нападу, коли відомо, що такий напад спричинить обширну, довготривалу та серйозну шкоду НПС, яка буде явно не спів ставною з конкретною і безпосередньо очікуваною військовою перевагою), так і в проектах міжнародних нормативних актів (проект Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, де злочином вважається: у випадку збройного конфлікту: застосування методів і засобів ведення війни, невиправданих воєнною необхідністю, з метою завдання широкої, довготривалої та серйозної шкоди природному середовищу і тим самим нанесення великої шкоди здоров’ю чи утруднення виживання населення, у випадку виникнення такої шкоди).