Вступ
Продовж багатьох років ООН та численні недержавні організації працюють над тим, щоб змінити ситуацію, яка склалася в світі з допомогою низки законодавчих інструментів, у тому числі Європейських виправних правил, Американської конвенції з прав людини та Африканського статуту прав людини й народів.
Значення з формульованих в міжнародних пактах та конвенціях принципів та загальних положень про захист прав людини та поводження з обвинуваченими та підсудними для кримінально-процесуального законодавства вбачається в тому, що вони носять міждержавний характер, стабільні, на них не впливає дія соціальної кон’юнктури, що складається в конкретних державах під впливом різноманітних політичних, ідеологічних, економічних, релігіозних, історичних та кримінологічних факторів та, виходячи з цього, є чітким орієнтиром для розвитку законодавства та правозастосовної діяльності. Ці принципи вироблені на підставі численної багато рокової практики держав – членів ООН.
Дана тема є досить актуальною на сьогоднішній день, так як Україна – європейська держава, і тому потрібно звернути особливу увагу на підтягнення законодавства, у тому числі й кримінально-процесуального до європейського рівня, а це стане можливим, в перше чергу, після дотриманя та закріплення на національному законодавчому рівні усіх загальновизнаних принципів міжнародного права. А отже, основною метою даною роботи є висвітлення загальновизнаних принципів міжнародного права та проблеми їх реалізації в кримінальну процесі України.
1. Поняття та значення принципів кримінального процесу України
Принципи кримінального процесу – це закріплені в законі основоположні ідеї, засади, найбільш загальні положення, що визначають сутність, зміст і спрямованість діяльності суб'єктів процесу, спосіб і процесуальну форму їх діяльності та здійснення правосуддя, створюють систему гарантій встановлення істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедливості правосуддя, засади від яких не відступають, а їх порушення тягне за собою скасування вироку та інших прийнятих за таких умов рішень по справі.
До критеріїв визначення певного положення принципом кримінального процесу слід відносити таку сукупність властивостей: 1) найбільш загальні, вихідні положення, ідеї, які мають фундаментальне значення для кримінального процесу; 2) ідеї, які закріплені в нормах права; 3) юридичне закріплені ідеї (положення), що мають значення, як правило, норм права найвищої юридичної сили і прямої дії (більшість із них закріплені в Конституції України, а самі норми Конституції є нормами найвищої юридичної сили, а отже визначають спрямованість, сутність і зміст окремих процесуальних інститутів – норми, які суперечать змісту принципів правосуддя, застосуванню не підлягають і повинні приводитись у відповідність з визначеними засадами; 4) принципово важливі засади, які діють у всіх або кількох стадіях кримінального процесу й обов'язково в його центральній стадії – стадії судового розгляду, а порушення будь-якого принципу означає незаконність рішення у справі й обов'язково тягне його скасування. [17]
Слід додати, що принципи мають загальнообов'язковий характер для всіх учасників процесу; реалізація принципів кримінального процесу забезпечується засобами державного впливу; кримінально-процесуальний закон визначає правовий механізм реалізації та захисту принципів кримінального процесу.
Принципи кримінального процесу – це не пасивне закріплення об'єктивних закономірностей правового життя чи певних правових ідей, не абстрактне побажання, а суттєвий засіб регулювання правовідносин у сфері кримінального судочинства. Вони являють собою акт волевиявлення держави, продукт свідомої законотворчості, і в цьому розумінні можуть виступати засобом розвитку процесуальної форми. Прикладом може бути нова Конституція України, в якій вперше були сформульовані такі принципи кримінального процесу, як змагальність, недопустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сім'ї та своїх близьких родичів, знайшов юридичне визначення і розкриття принцип презумпції невинуватості обвинувачуваного.
У систем процесуального права принципи посідають домінуюче місце. Вони є першоджерелами для інших норм і інститутів, які виводяться з них і підпорядковуються нормам-принципам.
Значення принципів кримінального процесу полягає в тому, що вони:
– є першоджерелом і становлять основу окремих інститутів кримінально-процесуального права;
– являють собою суттєві гарантії правосуддя, забезпечення прав і свобод людини, законних інтересів фізичних і юридичних осіб;
– дають юридичну базу для тлумачення конкретних кримінально-процесуальних норм та вирішення спірних питань;
– синхронізують всю систему процесуальних норм і забезпечують узгодженість кримінально-процесуальних інститутів і єдність процесуальної форми;
– служать основою і вихідним положенням для вдосконалення окремих кримінально-процесуальних інститутів і правових норм, розвитку процесуальної форми і процесуальних гарантій правосуддя. [17]
Традиційно в юридичній літературі всі принципи кримінального процесу поділяють на загальновизнані або загальноправові, галузеві та міжгалузеві, також існує й інша класифікаці, поділ принципів на конституційні (закріплені в Конституції держави) та інші (суто кримінально-процесуальні).
2. Загальновизнані принципи міжнародного права та їх відображення у кримінальному процесі України
2.1 Принцип забезпечення захисту прав і свобод людини
Забезпечення захисту прав і свобод людини означає здійснення процесуальної діяльності в такому порядку, формі і режимі, за яких втручання в гарантовані законом права і свободи людини зовсім не мало б місця, або здійснювалося б лише в передбачених законом випадках, в умовах крайньої необхідності, коли іншими засобами вирішити завдання правосуддя неможливо.
Даний принцип закріплений у ст..ст. 2,3,7 Загальної декларації прав людини від 1948 р., [1] а токож ми знаходимо зазначений вище принцип у ст..2 Кодексу поведінки службових осіб по підтримці право порядку від 1979 р. [4] це зумовлено тим, що принцип забезпечення захисту прав і свобод людини є узагальнюючим принципом кримінального процесу, в рамках якого знаходять окреме проявлення його функціональні інститути – окремі менш загальні, але не менш важливі засади: недоторканність особи, недоторканність особистого життя, недоторканність житла, таємниці телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції її нерушимості права власності. Ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод від 1950 р. визнано права людини на свободу та особисту недоторканність (п. 1), які можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених підпунктами «a» – «f» цього пункту. У пунктах 2–5 тієї ж статті визначено права людини у разі її затримання чи арешту. [3] Взяття під варту є найсуворішим серед запобіжних заходів, передбачених ст. 149 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК). Його застосування пов’язане з істотним обмеженням конституційних прав особи. За змістом ст. 5 Конвенції питання про застосування зазначеного запобіжного заходу вирішується суддею або іншою особою, якій відповідним законом надано повноваження здійснювати судову владу. У національному законодавстві питання, пов’язані з обранням запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, врегульовані статтями 148, 150, 155, 165, 1651, 1652 КПК. Крім того, Пленум Верховного Суду України у постанові від 25 квітня 2003 р. №4 «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства» роз’яснив окремі питання застосування відповідного законодавства, а також положень Конвенції. Зокрема, виходячи з положень Конституції у п. 1 він акцентував увагу судів на необхідності під час вирішення питань, пов’язаних з обранням запобіжного заходу, не тільки додержувати вимог національного законодавства, а й ураховувати положення підпунктів «а» – «f» ст. 5 Конвенції. [13]
Права людини, як відомо, являють собою систему природних, невід'ємних і нерушимих свобод і юридичних можливостей, що обумовлені фактом існування людини в цивілізованому суспільстві та одержали моральне визнання, правове визначення і юридичне закріплення. Свобода виступає як можливість людини поводитись відповідно до своїх бажань і робити все, що подобається та не заборонено законом і не спричиняє шкоди правам і свободі інших людей.
Право виступає мірою свободи і зміст його в тому, щоб узгодити свободу окремої людини зі свободою інших членів суспільства, дотримуючись принципу рівності, право виступає як засобом забезпечення свободи, так і істотним засобом обмеження не узгоджувальних з суспільними потребами й уявленнями людей про добро і справедливість рівня свободи й обсягу влади.
У правовій державі стосовно громадян реалізується доцільна засада – «дозволено все, що не заборонено законом». Але такий підхід доречний і обґрунтований лише стосовно громадян. Що ж до учасників процесу, які мають розпорядчі повноваження, беззаперечно має діяти зовсім протилежний принцип –» дозволено тільки те, на що уповноважив закон, і тільки в визначеній законом процедурі (формі)». [17]
Ст. 6 Конституції України визначає, що органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно в межах і згідно з законом. Ст. 19 Конституції України затверджує: ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом; органи Державної влади і їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі; в межах повноважень та способом, що визначений законами.
Такий підхід обмежує правом владу як взагалі, так і владу правоохоронних і органів посадових осіб у кримінальному процесі зокрема, забезпечує верховенство закону в сфері судочинства. Із змісту ст. 29 та 32 Конституції України випливає, що кожна людина має право на особисту недоторканність, недоторканність приватного життя, особисту та родинну таємницю, захист своєї честі, гідності та доброго імені.