– додержувати зобов'язань щодо охорони праці, передбачених колективним договором (угодою, трудовим договором) та правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства, установи, організації;
– проходити у встановленому порядку попередні та періодичні медичні огляди;
– співробітничати з власником або уповноваженим ним органом у справі організації безпечних і нешкідливих умов праці, особисто вживати посильних заходів щодо усунення будь-якої виробничої ситуації, яка створює загрозу його життю чи здоров'ю або людей, які його оточують, і навколишньому природному середовищу, повідомляти про небезпеку свого безпосереднього керівника або іншу посадову особу [1].
Роботодавець зобов'язаний інформувати працівників або осіб, уповноважених на здійснення громадського контролю за дотриманням вимог нормативно-правових актів з охорони праці, та Фонд соціального страхування від нещасних випадків про стан охорони праці, причину аварій, нещасних випадків і професійних захворювань і про заходи, яких вжито для їх усунення та для забезпечення на підприємстві умов і безпеки праці на рівні нормативних вимог.
Працівникам та/або їхнім представникам забезпечується доступ до інформації та документів, що містять результати атестації робочих місць, заплановані роботодавцем профілактичні заходи, результати розслідування, обліку та аналізу нещасних випадків і професійних захворювань і звіти з цих питань, а також до повідомлень, подань та приписів органів державного управління і державного нагляду за охороною праці.
Органи державного управління охороною праці у встановленому порядку інформують населення України, працівників про реалізацію державної політики з охорони праці, виконання загальнодержавної, галузевих чи регіональних програм з цих питань, про рівень і причини аварійності, виробничого травматизму і професійних захворювань, про виконання своїх рішень щодо охорони життя та здоров'я працівників.
На державному рівні ведеться єдина державна статистична звітність з питань охорони праці, форма якої погоджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці, професійними спілками та Фондом соціального страхування від нещасних випадків.
До працівників можуть застосовуватися будь-які заохочення за активну участь та ініціативу у здійсненні заходів щодо підвищення рівня безпеки та поліпшення умов праці. Види заохочень визначаються колективним договором, угодою.
При розрахунку розміру страхового внеску для кожного підприємства Фондом соціального страхування від нещасних випадків, за умови досягнення належного стану охорони праці і зниження рівня або відсутності травматизму і професійної захворюваності внаслідок здійснення роботодавцем відповідних профілактичних заходів, може бути встановлено знижку до нього або надбавку до розміру страхового внеску за високий рівень травматизму і професійної захворюваності та неналежний стан охорони праці.
Розрахунок розміру страхового внеску із застосуванням знижок та надбавок для кожного підприємства, передбачених частиною другою цієї статті, провадиться відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності [3].
Дія Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» поширюється на осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від їх форм власності та господарювання (далі – підприємства), у фізичних осіб, на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян – суб'єктів підприємницької діяльності.
Страхування від нещасного випадку є самостійним видом загальнообов'язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров'я громадян у процесі їх трудової діяльності.
Завданнями страхування від нещасного випадку є:
– проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, професійним захворюванням та іншим випадкам загрози здоров'ю застрахованих, викликаним умовами праці;
– відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань;
– відшкодування шкоди, пов'язаної з втратою застрахованими особами заробітної плати або відповідної її частини під час виконання трудових обов'язків, надання їм соціальних послуг у зв'язку з ушкодженням здоров'я, а також у разі їх смерті здійснення страхових виплат непрацездатним членам їх сімей.
Держава гарантує усім застрахованим громадянам забезпечення прав у страхуванні від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання.
Основними принципами страхування від нещасного випадку є:
– паритетність держави, представників застрахованих осіб та роботодавців в управлінні страхуванням від нещасного випадку;
– своєчасне та повне відшкодування шкоди страховиком;
– обов'язковість страхування від нещасного випадку осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю, а також добровільність такого страхування для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян – суб'єктів підприємницької діяльності;
– надання державних гарантій реалізації застрахованими громадянами своїх прав;
– обов'язковість сплати страхувальником страхових внесків;
– формування та витрачання страхових коштів на солідарній основі;
– диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму та професійної захворюваності на кожному підприємстві;
– економічна заінтересованість суб'єктів страхування в поліпшенні умов і безпеки праці;
– цільове використання коштів страхування від нещасного випадку [5].
Суб'єктами страхування від нещасного випадку є застраховані громадяни, а в окремих випадках – члени їх сімей та інші особи, страхувальники та страховик.
Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюється страхування (далі – працівник).
Страхувальниками є роботодавці, а в окремих випадках – застраховані особи. Страховик – Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі – Фонд соціального страхування від нещасних випадків).
Об'єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров'я та працездатність.
Роботодавцем відповідно до цього Закону вважається:
– власник підприємства або уповноважений ним орган та фізична особа, яка використовує найману працю;
– власник розташованого в Україні іноземного підприємства, установи, організації (у тому числі міжнародних), філії або представництва, який використовує найману працю, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Обов'язковому страхуванню від нещасного випадку підлягають:
1) особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту);
2) учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять; під час занять, коли вони набувають професійних навичок; у період проходження виробничої практики (стажування), виконання робіт на підприємствах;
3) особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності на виробництві цих установ або на інших підприємствах за спеціальними договорами [5].
Висновки
Таким чином, законодавство про працю переслідує дві мети: соціальну – захист інтересів і прав працівника і економічну – стимулювання розвитку виробництва. На перший погляд інтереси працівника і виробництва не співпадають, але насправді обумовлюють один одного. І саме зараз настав час осмислити цей факт, взяти його за відправний пункт розвитку трудового законодавства. Саме такими міркуваннями керувалися під час розробки документу його автори – науковці та практики.
Правова база, яку створить новий Трудовий кодекс України, має сприяти максимальній реалізації трудового потенціалу населення, підвищенню рівня доходів громадян, вирішенню проблем зайнятості і, врешті, побудові соціальної спрямованої ринкової економіки у нашій державі.
Поряд із аналізом чинного трудового законодавства увага приділяється сучасним проблемам трудового права в аспекті його удосконалення. Законодавством на працівника також покладається зобов'язання з охорони праці. Він зобов'язаний знати і виконувати нормативно-правові акти з охорони праці, дотримуватись зобов'язань щодо охорони праці, передбачених колективним та трудовим договорами, проходити обов'язкові медичні огляди і співпрацювати з роботодавцем в організації і нешкідливих умов праці. Порушенням працівником зазначених обов'язків вважається дисциплінарним проступком, відповідно роботодавець має право застосувати до працівника заходи дисциплінарної відповідальності.
Охорону праці розглядають як своєрідну систему законодавства. Найважливіші норми, що регулюють питання охорони праці, передбачені в Конституції України, КзпП України та Законі України «Про охорону праці».
Список використаних джерел
1. Кодекс законів про працю України: Науково-практичний коментар. – Харків: Консум, 2003. – 832 с.
2. Камлик М.І. Законодавство України про працю. Збірник законодавчих актів та нормативних актів. К.-2003 р., 944 с.
3. Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 року №2694-XII, із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 15 травня 1996 року №196/96-ВР
4. Конституція України. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.
5. Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 21 грудня 2000 року №2180-III, із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 28 грудня 2007 року №107-VI.
6. Бюлетень законодавства і юридичній практики України-Переодичне видання. Охорона праці. Під редакцією В.С. Ковальський. К.; Юринком, 1999 р. – 400 с.
7. Болотіна Н.Б. Трудове право України: Підручник.-К.; Вікар, 2004.-725 с.
8. Пилипенко П.Д. Трудове право України: Підручник.-К.; Ін Юре, 2004.-536 с.
9. Грищук М.В. Основи охорони праці: Підручник для ВНЗ.-К.; Кондор, 2005.-240 с.
10. Ткачук К.Н. Охорона праці: Підручник для ВНЗ.-К., 1998.-320 с.