Отже, проблема синтезу наукового знання в теоретичну систему залежить від рівня пізнання предмета науки як діалектично розчленованої цілісності, від готовності науки методично використати ці знання для реорганізації своєї структури.
Така готовність поступово, переважно стихійно, уже формується на основі логіко-гносіологічних можливостей, якими володіє наука у конкретний історичний момент свого розвитку для цілісного охоплення, бачення свого предмета.
Філософські проблеми наукового пізнання
Якщо підійти до філософських проблем тієї чи іншої предметної області з сьогоднішньої позиції теоретизації наукових знань, то, перш за все, треба сказати, що основним питанням даної області стає тепер аналіз процесів формування її фундаментальної теорії.
Подібним чином нині складаються справи в фізиці мікросвіту, де ведеться пошук фундаментальної теорії елементарних частинок на основі синтезу релятивістських і квантових принципів, а також і в сучасній астрономії, де основним принциповим питанням є формування фундаменту астрономічної теорії.
Розглядаючи проблеми теоритизації знань в окремих дисциплінах, ми повинні звертати увагу на результати досліджень, пов’язаних з розкриттям основних факторів, що лежать в основі сучасного уявлення про теоретичність мислення. Теоретичність мислення в основному визначається виразними засобами (мова науки), специфічними способами зв’язку фраз і формул (логіка науки), специфічними способами обґрунтування (раціоналізовані парадигми науки).
Результати узагальненого аналізу сучасних точок зору, щодо природи, форм, специфічної сутності теоретичних знань і розширення проблем їх розвитку, включно з їхніми методологічними аспектами, досить широко розглянуті.
Досить оригінально, але дещо з інших позицій підходить до логіки науки в своїй статті К.Поппер, де зокрема, він виступає проти думки, що для емпіричних наук характерно використання індуктивного методу.
Про проблеми розвитку теоретичного знання в цілому, її суть та кроки становлення.
Для з’ясування “новонароджуваних“ знань науки, зокрема її теоретичних знань, велике значення має висвітлення процесу самого їх виникнення, тобто проблема їх генезису.
В свою чергу ця проблема виявляє низку інших проблем, серед яких головною, за твердженням вчених, є вибір методу. Традиційно як у зарубіжних, так і в наших дослідженнях філософська спадщина середніх віків і Відродження розглядається за схемою з’ясування “передбачувального” характеру науки Нового часу. Намагання за будь-яку ціну зафіксувати подібні “передбачення” часто призводить, особливо в гносеології (теорії пізнання), до позбавлення цих передбачень справжності та співзвучності своїй епосі і зокрема, наводить на думку, що джерела будь-якої новації, якщо їх добре пошукати, можна знайти у глибокій минувшині. Саме тоді, в античні та середні віки, з’являються “вчені-дослідники”, “експериментатори”; ведуться теологічні дискусії в стінах університетів, ”засновується” новий науковий стиль мислення і формуються норми та ідеали для науки Нового часу.
Знати, з погляду природодослідника Нового часу, означає:
- відобразити адекватно предмет дослідження, який об’єктивно протипоставлений суб’єкту пізнання (цей процес нічим не обмежений);
- експериментальним шляхом перевірити істину;
- скориставшись мовою математики, точно виразити результат.
Якщо порівняти епістему (теорію пізнання) сьогодення з епістемою античного і середньовічного часів, то можна наочно впевнитися в кардинальній відмінності теоретичного знання цих періодів історії людства від науково-теоретичного знання нашого часу.
В сучасному розумінні науковий пошук - це нескінченний рух пізнання, це “неспоглядальний”, активний процес, а значить і відкритий, засвідчуючий свої досягнення з усіма видами діяльності, включно і з виробничою.
Через це істина в сучасній епістемі позбавлена гносеологічного абсолютизму (який породжує хибність думки, догматизм, незмінність мислення). Вона виступає як міра адекватності відображення пізнаючим суб’єктом об’єкта, відтвореного поступово, по мірі розширення знання, таким, як він сам по собі існує.
Таким чином, в сучасній епістемі істина позбавляється поверхово узагальнених характеристик, а знання – аксіологічних (ціннісних) акцентів. Звідси впевнюємося в якісній відмінності теоретичних знань в формі філософії від теоретичних знань в формі науки, яка є дітищем Нового часу. “Наукові знання в цей час стають пануючими: їхні успіхи, їхня соціальна роль і престиж настільки вражаючі, що багато філософських напрямків і шкіл сприймають їхні форми і методи, включаючи в свій зміст їхні результати”.
Філосфсько-методологічна рефлексія над розвитком науково-теоретичного знання (у філософському розумінні рефлексія – це принцип людського мислення, який спрямовує його на осмислення та усвідомлення власних форм і передумов; предметний розгляд самого знання, критичний аналіз його змісту і методів пізнання; діяльність самопізнання, яка розкриває внутрішню будову і специфіку духовного світу людини, тощо) хоча і була в цей період пов’язана з ним як із своїм джерелом і об’єктом, однак зберігала видимість самостійності. Ця видимість витікала із тимчасової роз’єднаності, частково внаслідок того, що результати оцінювалися поза їх практично-методичним використанням.
Основні положення теорії наукового пізнання
Хід наукового пізнання істотно залежить від розвитку використовуваних наукою засобів. Використання підзорної труби Галилеем, а потім - створення телескопів, радіотелескопів багато в чому визначило розвиток астрономії. Застосування мікроскопів, особливо електронних, зіграло величезну роль у розвитку біології. Без таких засобів пізнання, як синхрофазотрони, неможливий розвиток сучасної фізики елементарних часток. Застосування комп'ютера революціонізує розвиток науки.
Методи і засоби, використовувані в різних науках, не однакові.
Розходження методів і засобів, застосовуваних у різних науках, визначаються і специфікою предметних областей, і рівнем розвитку науки. Однак у цілому відбувається постійне взаємопроникнення методів і засобів різних наук. Апарат математики застосовується усе ширше. По вираженню Ю.Вінера, "неймовірна ефективність математики" робить її важливим засобом пізнання у всіх науках. Однак навряд чи випливає в майбутньому очікувати універсалізації методів і засобів, використовуваних у різних науках.
Методи, розвиті в одній науковій області, можуть ефективно застосовуватися в зовсім іншій області.
Одне з джерел новацій у науці - це перенос методів і підходів з однієї наукової області в іншу. Наприклад, от що написав академік В.І.Вернадський про Л.Пастера, маючи у виді його роботи з проблеми самозародження: "Пастер... виступав як хімік, що володів експериментальним методом, що ввійшов у нову для нього область знання з новими методами і прийомами роботи, що побачив у ній те, чого не бачили в ній раніше її натуралісти-спостерігачі, що вивчали,".
На емпіричному рівні наукового знання в результаті безпосереднього контакту з реальністю вчені одержують знання про визначені події, виявляють властивості цікавлячих їхніх чи об'єктів процесів, фіксують відносини, встановлюють емпіричні закономірності.
Для з'ясування специфіки теоретичного пізнання важливо підкреслити, що теорія будується з явною спрямованістю на пояснення об'єктивної реальності, але описує безпосередньо вона не навколишню дійсність, а ідеальні об'єкти, що на відміну від реальних об'єктів характеризуються не нескінченним, а цілком визначеним числом властивостей. Наприклад, такі ідеальні об'єкти, як матеріальні крапки, з якими має справа механіка, мають дуже невелике число властивостей, а саме, масою і можливістю знаходитися в просторі і часі. Ідеальний об'єкт будується так, що він цілком інтелектуально контролюється.
Теоретичний рівень наукового знання розчленовується на двох частин: фундаментальні теорії, у яких учений має справу з найбільш абстрактними ідеальними об'єктами, і теорії, що описують конкретну область реальності на базі фундаментальних теорій.
Сила теорії полягає в тому, що вона може розвиватися як би сама по собі, без прямого контакту з дійсністю. Оскільки в теорії ми маємо справу з інтелектуально контрольованим об'єктом, те теоретичний об'єкт можна, у принципі, описати як завгодно детально й одержати як завгодно далекі наслідки з вихідних представлень. Якщо вихідні абстракції вірні, то і наслідку з них будуть вірні.
Хоча наукова діяльність специфічна, у ній застосовуються прийоми міркувань, використовувані людьми в інших сферах діяльності, у повсякденному житті. Для будь-якого виду людської діяльності характерні прийоми міркувань, що застосовуються й у науці, а саме: індукція і дедукція, аналіз і синтез, абстрагування й узагальнення, ідеалізація, аналогія, опис, пояснення, пророкування, гіпотеза, підтвердження, спростування й ін.
Основними методами одержання емпіричного знання в науці є спостереження й експеримент.
Спостереження - це такий метод одержання емпіричного знання, при якому головне - не вносити при дослідженні самим процесом спостереження які-небудь зміни в досліджувану реальність.
На відміну від спостереження, у рамках експерименту досліджуване явище ставиться в особливі умови. Як писала Ф.Бекон, "природа речей краще виявляє себе в стані штучної скрутності, чим у природній волі".
Важливо підкреслити, що емпіричне дослідження не може початися без визначеної теоретичної установки. Хоча говорять, що факти - повітря вченого, проте збагнення реальності неможливо без теоретичних побудов. И.П.Павлов писав з цього приводу так: "...у всякий момент потрібно відоме загальне представлення про предмет, для того щоб було на що чіпляти факти..."