З перспективи сьогодення також помітно, що Клаус недооцінює створення нового законодавчого та установчого середовища, а також формування нової культури звичок і відносин, яких потребує сучасна ринкова економіка. Це завдання набуло особливої ваги для країн колишнього Радянського Союзу.
Чим успішніший перехідний період центральноєвропейських і балтійських країн, тим більше він асоціюється з варіантом S моделі швидкісного регулювання. Однією з найуспішніших країн стала Польща, в 1999 р. її ВВП був на одну четверту більший, ніж на початку реформ в 1989 р. – це був найліпший результат регіону. Після скорочення на 15% в 1990 і 1991 рр. річне зростання економіки становило 5%. За останні кілька років Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Словаччина і Словенія також відчули швидке зростання.
Польська модель перехідного періоду складалася з п’яти основних елементів, серед яких[1]:
· повна лібералізація входження приватного сектора de novo у майже всі сфери економічної діяльності (січень 1989 р. і січень 1990 р.);
· прийняття комерційного коду, що існував до 1939 р. (1982 р.) і заборона організацій комуністичної партії на державних підприємствах, що забезпечило перехід реальної влади до робітничих рад, яка формально здійснювалась з 1981 р. (кінець 1989 р.);
· дуже швидка лібералізація цін (протягом 1989 р. частка вільних цін зросла з 25 до 90%);
· запровадження жорстких обмежень бюджету на підприємствах державної форми власності і різке зниження інфляції до середнього рівня за допомогою фіскальної, монетарної політики і політики оплати праці (січень 1990 р.), після чого настала поступова дефляція;
· конвертованість поточного рахунку і майже повна лібералізація зовнішньої торгівлі (січень 1990 рр.).
Польська програма в багатьох відношеннях була поступовою: для доведення інфляції до рівня менш ніж 1% на місяць необхідно було 10 років, масова приватизація обмежувалась переважно малими підприємствами, соціальні виплати залишались високими (постійно підвищувались пенсії відповідно заробітної плати), і дефіцит бюджету впродовж 1990-х р. залишався значним. Позитивними результатами програми були такі: швидке впровадження ринкових цін на базі відносного дефіциту і рівня світових цін на товари; фінансовий тиск на державні підприємства, що призвів до швидкого звільнення зайвої робочої сили і фізичного капіталу (відомого як приватизація майна; утримання мінімально терпимого рівня корпоративного управління на підприємствах державної форми власності (частково через ради робітників); дуже швидкий розвиток приватного сектора de novo).
Негативний бік програми – невідповідність між перебудовою державних послуг і державного фінансування, обмеження збільшення внутрішніх заощаджень та інвестицій.
Угорська модель відповідає польській. Як і в Польщі, тут було запроваджено п’ять головних елементів реформ, хоч впровадження цих елементів відбувалося поступовіше і робітничі ради не мали такого великого значення. Проте в Центральній Європі найважливішим було впровадження Закону «Про банкрутство». Однак зростання національного сектора de novo більш за все виявлялось у сфері обслуговування, а не у виробництві, яке розвивалося доволі швидко за рахунок прямих зарубіжних інвестицій (ПЗІ). Тягар більшого зовнішнього боргу і недосконалої макроекономічної політики означали, що стабілізація скорочення ВВП відбувалася довше, ніж у Польщі, і початок швидкого зростання затримався на п’ять років (до 1997 р.).
Словенія також була винятком за двома пунктами: перші реформи до перехідного періоду були суттєвішими, ніж будь-де у Центральній Європі, і початкова криза не була такою всеохоплюючою. Проте перехід мав відбуватися поступовіше і насправді він розпочався на початку 1990-х рр.
Після ухвалення таких програм досвід успішного трансформаційного періоду показує, що зростання може настати швидко і розвиватися значними темпами. Таке зростання відбувається переважно за рахунок розвитку приватного сектора de novo, а не за рахунок перебудови підприємств державної форми власності, його приватизації чи інших змін[2]. Спочатку приватна діяльність de novo була загалом внутрішня і зосереджувалась у сфері послуг. Однак з часом вона в усіх країнах, що досягли успіху, почала забирати значну частину прямих зарубіжних інвестицій і поширюватись на виробничу сферу.
Досвід країн Центральної Європи і Балтії свідчить про неефективність раніше існуючих правил та інституцій (робітничих рад, комерційного коду, законодавчої системи); важливість макроекономічної стабілізації, що супроводжується обов’язковим впровадженням жорстких бюджетних обмежень; важливість лібералізації цін, торгівлі та зростання нових приватних підприємств.
б) Швидкісне регулювання: слабкий варіант (варіант W)
для більшості країн СНД
У Росії, згідно з програмою Гайдара на 1992 р., спроби ввести жорсткі обмеження бюджету, досягти дефляції і повної лібералізації цін, торгівлі і надходжень провалились. Це означало, що підприємства не зобов’язувались згодом позбутися фізичного капіталу і зайвої робочої сили; таким чином, приватні фірми de novo позбавлялись необхідних для розвитку ресурсів. Провал якісної лібералізації для новостворених фірм означав високі затрати. Великі кредитні субсидії і перешкоди для виходу на ринок підірвали довіру до стратегії і зумовили відплив капіталу, створюючи умови для ухилення від податків і накопичення капіталу злочинним шляхом, а також уповільнення перебудови старих фірм. Але оскільки ціни і заробітна плата були швидко лібералізовані, російські реформи стали радикальними. Внаслідок цього почали розвиватися ринки, перебравши на себе роль планування, інформаційну та координаційну ролі. На початковій стадії також була запропонована і швидко впроваджена широкомасштабна програма приватизації. До приватизації приступили ще до повної лібералізації (включаючи не тільки ціни на продукти харчування, курс обміну та процентні ставки, а й умови торгівлі і ввезення (entry)) і до введення жорстких бюджетних обмежень для підприємств там, де інфляція стала головною характеристикою стратегії реформ, прийнятої в Росії і більшості країн СНД у перші роки перебудови. Однак наприкінці 1990-х рр. відмінності між варіантом S і варіантом W зменшились.
Чи був неминучим крах виробництва?
Явище великого спаду виробництва в Центральній Європі і колишньому Радянському Союзу під час системної перебудови 1990-х рр. – одне з найбільш вивчених, хоч воно є дуже суперечливим. Корней запропонував термін «перебудовчий спад» для визначення процесу, що безпосередньо мав відношення до заміни старої економічної системи і не був результатом політики перебудови. Однак ці спади відбувались на фоні швидкого зростання виробництва в Китаї і В’єтнамі, де в економічній системі також впроваджувались фундаментальні зміни. Це може означати, що спад мав пряме відношення не лише до системної перебудови як такої, а й до того, як швидко вона здійснюється. Стігліц поряд з іншими стверджує, що темпи перебудови залежали від вибору і високі темпи стали основною помилкою[3]. У нещодавньому дослідженні спостережень та інтерпретацій спаду автор даної статті висловив думку, що на відміну від Китаю і В’єтнаму в країнах Центральної Європи і колишнього Радянського Союзу (а також у Монголії) високі темпи були зумовлені переважно існуючими умовами і глибокою всеохоплюючою (економічною, установчою і політичною) кризою[4]. У дослідженні виділимо чотири типи особливих причин спаду виробництва: 1) великі і швидкі зміни відносних цін в умовах обмеженої мобільності ресурсів; 2) при утворенні ринків купців заборона надмірного сукупного попиту; 3) розпад захоплених ринків у межах країн колишньої РЕВ; 4) занепад військової промисловості і відсутність державного фінансування галузей житлобудування, енергетики, сільського господарства та відповідної інфраструктури. Відносні ціни головним чином змінилися в результаті високих темпів лібералізації цін і торгівлі, різкого збільшення процентних ставок, великих так званих девальвацій up-front і значної гармонізації обороту і граничних ставок податку.
Різка лібералізація цін викликала шок з боку попиту і пропозиції, що призвело до спаду виробництва і підвищення цін. Проте високі темпи лібералізації цін були лише складовою наслідків розвалу інституцій центрального планування, оскільки цей розпад зумовив необхідність негайного створення механізму ринкового регулювання, невід’ємною частиною якого є ринкові (вільні) ціни. Швидка лібералізація цін, торгівлі і входження на ринок також були необхідними для посилення конкуренції та започаткування структурних змін.
На початковій стадії перехідного періоду економічний розвиток в колишньому Радянському Союзі і Центральній Європі показав не стільки якість поточних реформ, скільки кризові передумови, що призвели до колапсу радянської економічної, військової і політичної систем. Через ці кризові явища ще за старої системи в 1991 р. у Росії почався різкий спад виробництва. Відбулися б реформи чи ні, цей спад, очевидно, тривав би, оскільки система розладналася, про що свідчать повільні і/або пізні реформи, як от, наприклад, в Білорусі, Болгарії і Румунії. Крах Варшавського пакту (і, відповідно, скорочення оборонної промисловості), розпад Ради Економічної Взаємодопомоги (і, відповідно, зменшення торгівлі) і розвал самого Радянського Союзу (і, як наслідок, розрив внутрішньорадянських виробничих зв’язків) – неминучі наслідки попередніх подій в Росії чи будь-де. Скорочення виробництва оборонної промисловості і споріднених з нею галузей за нашими перевіреними даними становить 60% спаду промислового виробництва Росії[5].