На прогресивній стадії переходу коефіцієнт дефляції обмежується міжнародним рухом капіталу, що обмежує свободу центральних банків встановлювати й підтримувати процентні ставки набагато вищі від світового рівня. Супровідні дилеми добре відомі. Якщо валютний курс фіксований, обмежувальна монетарна політика спонукає припливи капіталу, оскільки позичальники замінюють зовнішній на внутрішній борг і зарубіжні інвестори купують внутрішні активи. Стерилізація таких припливів можлива, але дорога і тому має свої обмеження. Якщо обмінний курс коливається, припливи капіталу спонукають до підвищення вартості місцевої валюти. Це допомагає знизити інфляцію у короткий термін, але може також призвести до великого дефіциту поточного рахунку, і, отже, це знижує ризик раптової девальвації і вищої інфляції у середній термін. Позичальники в країнах з перехідною економікою мають мало досвіду в оцінюванні ризику обмінного курсу. Недооцінки особливо ймовірні, якщо очікування формуються протягом тривалих періодів реального подорожчання. Тенденція подорожчання – риса перехідного періоду, що підтримується кількома факторами, два основні з яких – зниження обмінного курсу на початковому етапі, поліпшення продуктивності і рівня доходів протягом подальшого перехідного періоду. Поліпшення продуктивності є, зокрема, швидким у країнах, де реформи мають успіх. Такі країни належать також до ймовірних кандидатів для членства у Європейському Союзі і з цієї причини залучають більше прямих іноземних інвестицій, надалі підтримуючи подорожчання. Такі умови зобов’язують до політики регулювання процентних ставок, що не є дуже обмежувальною та покладає більше навантаження на уряд проводити обмежувальну фіскальну політику. Однак якщо така фіскальна політика не буде прийнята, то будь-яка спроба здійснення швидкої дефляції за допомогою жорсткої обмежувальної монетарної політики і політики валютного курсу обміну може швидко дати зворотний ефект, оскільки це могло б спричинити дефіцит поточного рахунку, що може в якийсь період призвести до кризи довір’я і завершитися стагфляцією.
Короткотерміновий прибуток у рівні дефляції потім досягається за рахунок підвищеного ризику макроекономічної нестабільності. На шляху до членства у Європейському Союзі короткотерміновий зовнішній борг має тенденцію швидко збільшуватися, тому в цей період доцільно підтримувати міжнародні резерви високими та зростаючими, навіть якщо така тривога щодо стабільності зумовить певний спад рівня дефляції[19].
Які уроки можна використати для тих країн з перехідною
економікою, які все ще борються за досягнення макроекономічної стабільності та економічного зростання?
Уроки, які варто взяти з цих 10 років перехідного періоду, подаємо нижче.
1. Більшість колишніх підприємств державної форми власності, особливо великих, постраждали від британського синдрому Leyland/Rover: накопичення проблем, які стосуються їх структури, такої величини, що ці підприємства не підлягають ні значній «стратегічній» перебудові, ні швидкому відновленню, якими б не були їх нова власність і регуляторна основа. Маючи фінансові, управлінські та інші обмеження і слабке стимулювання позитивів, такі країни (крім тих, що мають великих іноземних інвесторів) переважно здатні лише на «захисну» реструктуризацію.
2. Успіх перехідного періоду залежить, перш за все, від швидкого створення умов (інституційних, правових, мікроекономічних та макроекономічних), що є сприятливими для розвитку і зростання нового приватного сектора, внутрішнього і/або зовнішнього.
3. Такий розвиток цього нового сектора полегшується зростаючою конкуренцією у результаті лібералізації цін, що дає змогу державним підприємствам продавати основний капітал, накладаючи на них жорсткі бюджетні обмеження, підтримуючи прямі іноземні інвестиції та зменшуючи перешкоди для входження в ринок новим сферам бізнесу. Кількість таких сфер, окрім сільського господарства, має становити близько 0,5 млн. на кожних 10 млн. населення, а малі та середні підприємства мають у кінцевому рахунку давати50–60% від ВНП.
4. Рівень інфляціїна ранній стадіїмає бути не дуже низьким і не дуже високим (не більш ніж 40% щороку)та наближатися до рівня ЄС.
5. Політика дефляції має містити всі ключові макроекономічні компоненти: фіскальні, грошові, валютний курс і, відповідно, заробітну плату й прибутки. У разі тісного зв’язкуміж бюджетним дефіцитом і зростанням грошової маси в країнах з перехідною економікою необхідна жорстка фіскальна політика. Однак її може бути не достатньо,тому інших політиків варто використовувати у ролі помічників. Вартість дефляціїнижча, якщо керівні грошово-кредитні закладиполітично незалежні.Незважаючи на крайні рішення, валютні ради можуть мати успіх.
6. Вибір режиму валютного курсу недуже важливий з точки зору антиінфляційної політики, але це допоможе мати на певному етапі помірно чи навіть повністю гнучкий режим з метою забезпечення приватного сектора точнішою інформацією про ризик обмінного курсу і, отже, встановлення ліпшого захисту проти спекулятивних припливів капіталу та надмірного зростання зовнішнього боргу.
7. Суттєва інституційна основа для стабільного макроекономічного середовищавключає, крім незалежного центрального банку, солідну регуляторну структуру для фінансових установ: банків, страхових і пенсійних фондів, фондових бірж.
8. Для залучення прямих іноземних інвестицій та уникнення відпливу капіталу вкрай необхідною є зовнішня надійність. Для того, щоб забезпечити надійність, валютний курс має бути конкурентним впродовж тривалого періоду часу, щоб переконати, що міжнародні резерви високі щодо імпорту та зовнішнього боргу, особливо боргу короткотермінового.
9. Щоб надатистабільності, фіксальну політику необхідно спрямовувати на задоволення критеріїв Маахтрістської угоди щодо загального урядового бюджетного дефіциту та державного боргу. До того ж якщо політика має обслуговувати мету розвитку, то додатково її потрібно спрямовувати на нижчі відносно ВВПподатки (і, отже, державні витрати) тав межах державних витрат сприяти витратам на освіту й інфраструктуру за рахунок соціальнихтрансфертів, захисту і субсидій.
10. Високий рівень структурного безробіття потребує змін у Кодексі про працю, щоб збільшити гнучкість ринку праці, наприклад зменшуючи витрати, пов’язані з наймом та звільненням з роботи. Він також спонукає уряд до активної ролі уряду в освіті та навчанні.
Ці 10 уроків збігаються звисновками, отриманими Виплошем у його останньому спостереженні: починати рано і рухатися швидко; макростабілізація – передумова для розвитку; режим валютного курсу значною мірою не відповідає інфляції; мікроекономічні основи/структурні реформи важливі і для стабільності, і для зростання[20].Проте додаткові питання, на яких ми наголошуємо, – це зв’язки між напрямками політики та зростанням нового приватного сектора і важливість політики валютного курсу для конкурентоздатності, надійності та стабільності.
Останні порівняльні емпіричні дослідження діяльності підприємств у країнах СНД, з одного боку, і в країнах, що досяглибільшого успіху, – з іншого, намагалися з’ясувати ключові, основні фактори. Згідно з працею Джонсона, Макміллона і Вудрафа, макроекономічна стабільність не є достатньою для зростання приватного сектора, – суттєва інституційна особливість для розвитку підприємництва – наявність правової системи, доволі сильної, щоб захищати права власності[21].
Проте ця особливість – єдина з кількох необхідних умов. Зрештою, правова система є абсолютно однаковою в Угорщині чи Польщі, але розвиток приватного сектора все ще слабкий на околицях та в малих містах і більше сконцентрований у столицях та великих містах, де наявне високе забезпечення професійними вміннями та сприятливими інфраструктурними умовами і де є більше осіб із підприємницькими здібностями.
Які довготривалі перспективи зростання
для країн з перехідним типом економіки?
У більшості цих країн інституційні реформи1990-х рр. створили мікроекономічне та інституційне середовище, сприятливе для високоефективного використання їх підприємницького капіталу. У таких країнах важливість передачі міжнародних технічних досягнень переважно пов’язана з накопиченням капіталу та прогалиною в розвитку. Можна сподіватись, що ця передачабільша у країнах, що досягли успіхів у сфері створення і збереження стабільного макроекономічного середовища.
Раніше мова йшла про результати емпіричного тестування таких тверджень, використовуючи дані після 1945 р. для 20-ти країн Західної Європи, Латинської Америки та Тихоокеанського басейну[22]. Результати регресії є такими:
gY=-2.22+0.195(I/Y)+5.63 log10(yUS/y)-5.92 log10(1+gp)
(–3.6) (7.9) (14.5) (–6.8) … (4)
де коефіцієнти t вказані в дужках і R2 = 0,80. У зв’язку з цим одиниця часу – це 10-річний період, gy – процентний коефіцієнт зростання ВВП, I/Y – загальний обсяг інвестицій/коефіцієнт ВВП, y – ВВП на душу населення в купівельній здатності, а gp – процентна ставка інфляції (дефлятора ВВП), поділеного на 100. Усі величини є середніми даними за 10-річний період.