Макроекономічна політика
і досягнення країн
з перехідною економікою (1989-1999)
Курсова робота з міжнародних відносин
Вступ
Головна мета даної роботи – розглянути нижчеподані запитання і дати на них відповіді. А саме:
· наскільки країни з перехідною економікою Центральної Європи і колишнього Радянського Союзу здатні встановити макроекономічні межі, необхідні для підтримки інвестиційного та економічного зростання;
· чим відрізняються успішніші країни від менш успішних при аналізі стартових умов, політичного середовища, стану інституцій;
· наскільки слабкі інституції або їх відсутність шкодять введенню високоефективної політики;
· чи слабкі інституції підсилюють дилеми макроекономічної політики;
· чи не багато уваги було приділено зменшенню інфляції або її швидкому спадові за рахунок економічного зростання;
· які уроки можна застосувати для тих країн з перехідною економікою, які все ще борються за досягнення макроекономічної стабільності та економічного зростання;
· який потенційний вклад може збільшити фактор технологічної конвергенції (фактор наздоганяння) за умов формування економічної системи.
ПКЗ ВВП свідчить, що в 1998 р. спільна частка регіону СНД становила 3,7% світової економіки, а Центральної Європи і балтійських країн – 2,4%.
1. Огляд реформ і напрямків політики
Стратегія реформ
Реформа економічної системи 1990-х рр. Центральної Європи і колишнього Радянського Союзу була фундаментальною. Вона передбачала великі зміни існуючих інституцій, видів власності, корпоративного правління, законів, способів особистої поведінки і ставлення до роботи. Деякі інституції скоротили або зовсім закрили, інші – розширили або створили нові. Ці інституційні зміни сильно вплинули на відносні ціни і структуру зовнішньої торгівлі, а також призвели до значних змін у структурі продукції. Щодо інституцій, професійних навичок, цін і продуктів, то між початковим їх станом (тобто таким, в якому вони перебували в постсоціалістичний період до початку перебудови) і кінцевим, тобто якими вони мають бути наприкінці, була велика віддаль. Стратегія реформ, які б впливали на перебудовчі процеси, спрямовувалася на зміст, послідовність і їх темп.
Обираючи стратегію широких реформ і певні напрямки розвитку, країна з перехідною економікою мала врахувати особливості економічних умов і політичні труднощі. Для такої стратегії типовими були шість головних складових: мікролібералізація (особливо щодо цін, торгівлі і входження в ринок), макростабілізація (особливо щодо інфляції, державних фінансів і зовнішніх боргів), структурні зміни (особливо приватизація та міжнародна торгівля), нові ринкові інституції (особливо щодо комерційних кодів, права власності і ринкових секторів фінансів/капіталів), мережі безпеки і зовнішньої допомоги. Перші чотири компоненти для будь-якого пакета реформ є обов’язковими. Зростаючий рівень безробіття і скасування більшості субсидій громадянам зумовили перебудову всієї системи соціального забезпечення. Зовнішня допомога країнам, за винятком колишньої Німецької Демократичної Республіки (НДР), а також до певної міри Болгарії, Польщі і колишньої Югославії (Боснії, Косова), була незначною і вплив її був несуттєвим.
Успадковані обставини поділяються на дві категорії: спільні і специфічні для певної країни. Оскільки напрямки реформ та шляхи перебудови висвітлили деякі головні спільні риси, у всіх країнах домінувала їх спільна категорія. Проте різні обставини, специфічні для кожної окремої країни, були настільки суттєвими, що мали великий вплив на вибір загальної стратегії реформ і відповідних напрямків розвитку.
Найбільше схожості було виявлено в мікролібералізації і в певних важливих структурних змінах, головним чином – у переорієнтації зовнішньої торгівлі і приватизації. Дещо несподівано значні розбіжності виникли у сфері макроекономічної політики. Однак у другій половині 1990-х рр. ці розбіжності частково зникли.
Тут можна виділити три стратегії загальних реформ: «шокова терапія», швидкісне регулювання і поступові зміни. «Шокова терапія» насправді застосовувалася тільки в колишній НДР. Хоч ця стратегія пропонувала потенціал для швидкого перерозподілу ресурсів, вона виявилася занадто затратною, щоб зацікавити інші постсоціалістичні країни. Останнє місце займає стратегія поступових змін. З кінця 1970-х рр. її успішно проводили в Китаї.
Проте в умовах загальної (економічної, установчої і політичної) кризи справді єдиним вибором для колишнього Радянського Союзу і Центральної Європи було швидкісне регулювання. Декілька країн, наприклад Хорватія, Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Словаччина і Словенія, вибрали сильний його варіант (далі – варіант S), а багато інших країн, зокрема Росія і Україна, – слабкий варіант (варіант W). Різниця між двома варіантами була значною, особливо вона спостерігалася у перші роки перебудови.
a) Швидкісне регулювання: сильний варіант (варіант S)
для більшості країн Центральної Європи і Балтії
В. Клаус, колишній прем’єр-міністр Чехії, сформулював такий варіант політики реформ, що містить 10 заповідей:
· реформи в посткомуністичних країнах – наслідок соціальних і політичних процесів, а тому їх не можна запланувати заздалегідь чи соціально започаткувати однією особою або центром;
· роль допомоги з-за кордону є маргінальною;
· економічний шок в значенні великого спаду виробництва є неминучим;
· для впровадження обмежувальної макроекономічної політики, лібералізації цін і зовнішньої торгівлі, для проведення процесу приватизації необхідні рішучі дії;
· обмежувальна макроекономічна політика має бути довготривалою;
· шокові ціни, що випливають з лібералізації цін, необхідно рішуче захищати, вони мають бути збережені;
· економічна перебудова потребує загальної приватизації;
· якнайширший розподіл витрат на реформи;
· успішна перебудова передбачає появу нових ринків для зарубіжних товарів, вільного припливу людей та ідей;
· успішна перебудова потребує успішних політиків.
Ці заповіді концентрують підходи значної частини реформаторів початку 1990-х рр. – тих, які приймають рішення, і їхніх радників. Проте лише справжній розвиток забезпечує грунт для важливих модифікацій цього визначення.
Вибір реформ, що звичайно випливає з політичних процесів, обмежується старою метою наслідування або навіть повтором добре відомих рішень капіталістичних країн з ринковою економікою щодо інституцій і політики. Більше того, реформатори можуть мати, повинні мати і, як правило, мають певні проекти реформ для досягнення цієї мети. Ці проекти корисні навіть тоді, коли графік, послідовність і методи впровадження змінюються внаслідок політичного тиску.
Що стосується зарубіжної допомоги, то головна причина її маргінальної ролі для більшості країн полягала у розмірах економіки. Користуючись курсом обміну РРР 1998 р., спільний ВВП колишнього Радянського Союзу і Центральної Європи напередодні реформ становив приблизно 3,500 млрд. дол. США (дані табл. 1 свідчать, що в 1998 р. він становив 2,300 млрд. дол.). Щоб перебудувати таку економіку і довести ВВП до рівня, який був до початку реформ, потрібні інвестиції такого ж розміру. Ресурси МВФ, Світового банку і ЄБРР, виділені для країн з перехідною економікою, відносно невеликі і в будь-якому випадку їх можна надавати на комерційній основі, тому вони залежать від умов, які країнам з перехідною економікою нелегко забезпечити. Тільки трансферти колишній НДР були справді великі і, по суті, в кілька разів перевищували загальну суму допомоги, виділеної всім іншим країнам з перехідною економікою. Проте їх вплив на економічне відродження був доволі помірний. Більше того, у випадку з Росією зовнішнє фінансування не було продовжено, а, навпаки, фінансування припинилося після серпневої кризи 1998 р., що посилило процес регулювання у внутрішній політиці, а це пришвидшило процеси реформ. І все ж є кілька країн, як, наприклад, Болгарія і Польща, де зарубіжна допомога, особливо у формі часткового погашення боргу, була важливою і корисною.
Четверта–сьома заповіді становлять основу змісту реформ. Короткотермінові доходи (якщо такі були взагалі), отримані в результаті вільної макроекономічної політики, виявилися незначними, тоді як середньо- і довготермінові доходи в результаті запровадження стабільного макроекономічного середовища мають бути великими. Спочатку головною метою політики стабілізації може і має бути приборкання інфляції, а не стабілізація цін. Але якщо країна переходить від трансформаційних процесів до відродження і стійкого зростання, тоді суттєвою стає високоякісна макроекономічна стабільність. Ця вимога у першу чергу стосується країн-кандидатів на вступ до Європейського Союзу. Таке ж застереження можна зробити і щодо сьомої заповіді Клауса, де йдеться про необхідність швидкої приватизації. У Польщі приватизація, що проводилася під керівництвом держави, відбувалася повільно. Однак швидке зростання початкового приватного сектора забезпечило в 1999 р. 65% від ВВП.
Приватизація державних підприємств переважно корисна, але не завжди настільки обов’язкова, як вважають деякі реформатори. Тут дуже важливо, якою є ця приватизація, і невідомо, чим поступитися – кількістю чи якістю.
Десята заповідь виявилась також перебільшенням. Наявність успішних політиків може бути корисною, але не обов’язковою для забезпечення успішної перебудови. Реформи слід узаконити через демократичні політичні процеси, що є найважливішим. Первинне узаконення відбулося внаслідок розпаду комуністичної системи. Крах системи відкрив шлях для можливостей «надзвичайних політиків» періоду Бальцеровича, які би започаткували такі реформи, під впливом котрих за подальших несприятливих політичних умов їх не можна було б легко скасувати. У той час, коли демократичні інституції перебували у зародковому стані, настала соціально витратна фаза перехідного періоду. І, відповідно, утворилось (у більшості випадків вони все ще існують) надто багато малих партій зі слабо вираженою політичною платформою, поділ влади між головними центральними інституціями часто був нечітким і багатьом політикам не вистачало досвіду високоефективного спілкування з електоратом. Такі обставини можуть породити непорозуміння і політичну нестабільність, а це гальмує процеси економічних реформ і є постійною загрозою для політики демократії. Внаслідок цього відбуваються часті зміни уряду і в багатьох випадках не формується система законодавства. Проте такі часті зміни протягом соціально найвитратнішої фази перехідного періоду забезпечили умови використання спільного політичного капіталу великого об’єднання політиків для мети реформ.