Господарський суд, визнаючи заяву обґрунтованою, задовольняє її і виносить ухвалу про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо зобов'язання боржника відсутнє повністю або частково у зв'язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою, або з інших причин.
Зазначена норма (ст. 117 ГПК) прямо кореспондується з положеннями ст. 601 ЦК, які встановлюють підстави припинення зобов'язання.
Відповідно до ч. 5 ст. 117 ГПК ухвала господарського суду за результатами розгляду заяви направляється стягувачеві та боржнику в п'ятиденний термін із дня її винесення. Ухвала може бути оскаржена в порядку, встановленому ГПК.
Зміна парадигми
З метою розвінчання зазначеної догми спробуємо навести декілька тез.
По-перше, у досліджуваному нами випадку зобов'язанням є зустрічний обов'язок сторін (взаємних боржників) сплатити одна одній гроші.
По-друге, кожна зі сторін, будучи взаємним кредитором, вправі заявити про залік вимог, що прямо передбачено нормами ЦК.
По-третє, рішення суду не змінює правового статусу взаємних боржників, фактично та юридично вони залишаються такими. При цьому один із них, усього лише, має перед іншим єдину перевагу, що полягає в примусовому, через ДВС, вилученні від взаємного боржника на свою користь грошової суми. Тобто зобов'язання боржника виконується примусово органом ДВС замість самого боржника.
По-четверте, рішення суду не змінює правової природи грошей, що підлягають стягненню з однієї сторони на користь іншої, — вимога залишається грошовою.
По-п'яте, цивільне і процесуальне законодавство (ні прямо, ні опосередковано) не встановлює заборон на залік взаємних вимог при наявності наказу суду про стягнення. Заборона випадків заліку в ЦК — є вичерпною.
По-шосте, навпаки, ст. 117 ГПК встановлює обов'язок суду визнати наказ таким, що не підлягає виконанню при припиненні зобов'язання. Залік — це пряме припинення зобов'язання і право на нього установлено законом, що з позицій верховенства права не може бути поставлене під сумнів.
І останнє, виходячи з принципів філософії прагматизму, на якому засноване вчення про правовий прагматизм, право необхідно розглядати як засіб досягнення практичної користі незалежно від об'єктивної реальності. Необхідність правового прагматизму в сучасних умовах зв'язують з такими важливими принципами людської діяльності, як: потреба у практичних діях, матеріальний інтерес, вирішальна роль волі у забезпеченні правового розвитку, раціоналізація і обґрунтованність законотворчості, підвищення ефективності державно-управлінських рішень. З позицій правового прагматизму залік взаємних вимог — це благо для боржника і держави. Залік вимог дозволяє закрити виконавче провадження і не відволікати державні ресурси на примусове публічне виконання приватних зобов'язань. Тим більше, якщо у кожної сторони є виконавчі документи.
Іншими словами, примусове виконання наказу з боку ДВС про стягнення грошей із боржника на користь стягувача, при тому, що стягувач одночасно є взаємним боржником свого боржника, при наявності заяви боржника про залік — нерозумно і нераціонально.
Завершальна стадія судового процесу
Багато проблем у практиці застосування законодавства створюються самими практикуючими юристами, про що свідчить опис начебто нерозв'язної в Україні проблеми заліку взаємних вимог.
Варто підкреслити, що виконання судових рішень у силу ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" є завершальною стадією судового провадження. Європейський суд з прав людини при розгляді, наприклад, справи "Реджент компани" проти України" (2007) і щодо інших справ відзначив, що "виконання рішення, винесеного будь-яким судом, повинно розглядатись як невід'ємна частина судового процесу". Тому судові інстанції, що розглядали скаргу Підприємства на дії ДВС, зовсім обґрунтовано відмовили в задоволенні скарги. Згідно зі ст. 124 Конституції України, ст. 115 ГПК рішення господарського суду, що набули законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".
Очевидно, що Підприємство обрало не той шлях і не той спосіб для захисту свого права.
Оскільки виконання судового рішення є невід'ємною частиною судового процесу, то припинити судовий процес можна тільки на підставах, встановлених законом і тільки за рішенням (ухвалою) відповідного суду. Тільки суд, який розпочав (порушив) процес, може його припинити!
Сама ДВС є всього лише інструментом, виконавцем волі органу державної влади (суду), що виражена "Іменем України" у виконавчому документі (наказі, виконавчому листі). Рішення суду для ДВС — закон. Невиконання державним виконавцем наказу суду — є невиконанням закону. Державний виконавець не може своїм рішенням визнати залік взаємних однорідних (грошових) вимог учасників виконавчого провадження таким, що відбувся. Тому немає законних підстав зажадати від державного виконавця винесення рішення про завершення виконавчого провадження. Така вимога до виконавця суперечить закону.
Неписані норми матеріального права, що прямо випливають із процесуальних норм
Залік взаємних однорідних вимог здійснюється за вимогою будь-якої сторони господарських правовідносин і можливий у будь-який момент за зобов'язаннями, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, крім випадків, коли залік вимог прямо заборонений законом.
З процесуальної норми ст. 117 ГПК прямо випливає норма матеріального права, що встановлює взаємні права й обов'язки учасників виконавчого провадження, як боржника так і стягувача. Гіпотеза і диспозиція цієї норми може бути сформульована у такий спосіб: "Боржник, який повністю або частково виконав зобов'язання перед стягувачем, у тому числі шляхом припинення зобов'язання передбаченим законом способом, вправі вимагати від суду, що видав наказ, визнання наказу таким, що не підлягає виконанню". У свою чергу "стягувач, який одержав повне чи часткове задоволення своїх вимог, у тому числі шляхом припинення зобов'язання передбаченим законом способом, вправі подати заяву до суду, який видав наказ, про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню".
З цієї ж норми ст. 117 ГПК прямо випливає і норма матеріального права, що встановлює обов'язок суду в 10-денний термін у судовому засіданні розглянути заяву стягувача або боржника і прийняти за результатами її розгляду відповідне рішення про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, або відмовити заявнику.
Зі змісту правової норми ч. 4 ст. 341 ГК прямо випливає норма матеріального права, що встановлює право боржника з метою безготівкового розрахунку з кредитором (стягувачем) — провести залік взаємних зобов'язань і грошових претензій. Праву боржника, при цьому, протиставляється обов'язок (при відсутності заборон) кредитора прийняти залік взаємних вимог.
Висновки
1. Залік взаємних однорідних вимог здійснюється за вимогою будь-якої сторони господарських правовідносин і можливий у будь-який момент за зобов'язаннями, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, крім випадків, коли залік вимог прямо заборонений законом.
2. Наявність рішення суду про примусове стягнення і відкриття виконавчого провадження не є перешкодою до заліку взаємних однорідних вимог. Залік взаємних вимог є підставою для укладання між боржниками і кредиторами мирової угоди у виконавчому провадженні про закінчення виконавчого провадження (при згоді іншої сторони) або — підставою для визнання судом наказу таким, що не підлягає виконанню (при запереченні заліку іншою стороною).
3. Після визнання судом наказу таким, що не підлягає виконанню, виконавче провадження закривається (закінчується) на підставі п. 4 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" у зв'язку з визнанням судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.
Література:
1. Господарський процесуальний кодекс України
2. Цивільний кодекс України
3. Сарбаш С. В. Право удержания как способ обеспечения обязательств. — М.: Статут, 2003. — 250 с.
4. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України. — К., 2005;