Смекни!
smekni.com

История политических и правовых учений (стр. 9 из 11)

69

за своїм спрямуванням має дві сфери регулювання. Перша сфера — це суспільні відносини в державі, друга — міжнародні відносини (це право Г. Гроцій називав правом народів). Право, що встановлюється волею людей, має відповідати вимогам природного права. Тільки в цьому випадку воно буде спрямоване на захист або відновлення справедливості.

В основу божественного права покладено волю Бога. Опосередковано Бог впливає і на природне право, оскільки він — Творець природи, частиною якої є й людина. Але порядок природи знаходиться поза межами впливу Бога. Тому і природне право не підпадає під вплив божественного права.

Від категорії "право" Г. Гроцій відрізняв кате­горію "закон". Останній, на його думку, — це засіб, за допомогою якого здійснюється право, він силою примушує людей дотримуватися норм права. Ця сила уособлена в державі.

1 Стосовно походження держави мислитель заува­жував, що люди об'єднуються в державу добровіль­но, задля особистого захисту і протистояння насильству, та зобов'язуються виконувати цей договір, а також норми права, що встановлюються для підтри­мання порядку.

У державі панує громадянська влада, яка є верхов­ною і суверенною. Держава здійснює владні функції з допомогою політичних інститутів.

Г. Гроцій обстоював ідею мирного співіснування народів, зауважуючи, що основою їхніх відносин мають бути виключно право і справедливість, вико­нання договорів.

Видатним фундатором державно-правових учень нового часу був англійський мислитель Томас Гоббс (1588—1679). Проблеми державності, права, закон­ності, миру і порядку досліджувались ним у працях "Філософські засади вчення про громадянина", "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави цер­ковної та громадянської".

70

Гоббс розглядав три моменти становлення полі­тичного організму: природний стан — перехід до дер­жави — державний стан.

У природному стані, зазначав Гоббс, нема загаль­ної влади, нема законів і, відповідно, нема й спра­ведливості. У цьому стані нема власності, кожен має право на все, у тому числі й на життя іншої людини. У природному стані точиться "війна всіх проти всіх". Людина, як істота егоїстична, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом інстинкту самозбе­реження, які перемагають усі інші почуття. Але розум, здатність людей розмірковувати вказують умови виходу з цього стану. Ці умови — природні закони. Гоббс назвав до двадцяти таких законів, серед яких: прагнення до миру; необхідність вико­нання укладених угод; відмова кожного від своїх прав тією мірою, якою цього вимагають інтереси миру й самозахисту, та ін. Але наявність природних законів ще не веде до миру та безпеки. Закон може виконуватися за допомогою примусу і сили. Такою силою є, у вченні Гоббса, держава.

Вона утворюється за взаємною угодою людей за­вдяки злиттю окремих сил і воль в єдину Міць і Силу, носієм якої є суверен. Суверен (одна особа чи група людей) не може втратити влади, підлеглі не можуть протестувати або засуджувати дії суверена. Він володіє суворою владою, правом оголошення війни і укладення миру, здійснення правосуддя. Влада суверена в державі має бути абсолютною.

Аналізуючи й конструюючи систему державності, Гоббс зупинився на тому, в який спосіб прими­ряються в державі страх і свобода, свобода й необхідність. "... подібно до того, як люди для досяг­нення миру та обумовленого ним самозбереження створили штучну людину, яку ми називаємо держа­вою, так само вони створили штучні ланцюги, які називаються громадянськими законами". Свобода підданих випливає з замовчання законів. Взагалі "суверен має право на все лише за умови, що, сам

71

за своїм спрямуванням має дві сфери регулювання. Перша сфера — це суспільні відносини в державі, друга — міжнародні відносини (це право Г. Гроцій називав правом народів). Право, що встановлюється волею людей, має відповідати вимогам природного права. Тільки в цьому випадку воно буде спрямоване на захист або відновлення справедливості.

В основу божественного права покладено волю Бога. Опосередковано Бог впливає і на природне право, оскільки він — Творець природи, частиною якої є й людина. Але порядок природи знаходиться поза межами впливу Бога. Тому і природне право не підпадає під вплив божественного права.

Від категорії "право" Г. Гроцій відрізняв кате­горію "закон". Останній, на його думку, — це засіб, за допомогою якого здійснюється право, він силою примушує людей дотримуватися норм права. Ця сила уособлена в державі.

1 Стосовно походження держави мислитель заува­жував, що люди об'єднуються в державу добровіль­но, задля особистого захисту і протистояння насильству, та зобов'язуються виконувати цей договір, а також норми права, що встановлюються для підтри­мання порядку.

У державі панує громадянська влада, яка є верхов­ною і суверенною. Держава здійснює владні функції з допомогою політичних інститутів.

Г. Гроцій обстоював ідею мирного співіснування народів, зауважуючи, що основою їхніх відносин мають бути виключно право і справедливість, вико­нання договорів.

Видатним фундатором державно-правових учень нового часу був англійський мислитель Томас Гоббс (1588—1679). Проблеми державності, права, закон­ності, миру і порядку досліджувались ним у працях "Філософські засади вчення про громадянина", "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави цер­ковної та громадянської".

70

Гоббс розглядав три моменти становлення полі­тичного організму: природний стан — перехід до дер­жави — державний стан.

У природному стані, зазначав Гоббс, нема загаль­ної влади, нема законів і, відповідно, нема й спра­ведливості. У цьому стані нема власності, кожен має право на все, у тому числі й на життя іншої людини. У природному стані точиться "війна всіх проти всіх". Людина, як істота егоїстична, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом інстинкту самозбе­реження, які перемагають усі інші почуття. Але розум, здатність людей розмірковувати вказують умови виходу з цього стану. Ці умови — природні закони. Гоббс назвав до двадцяти таких законів, серед яких: прагнення до миру; необхідність вико­нання укладених угод; відмова кожного від своїх прав тією мірою, якою цього вимагають інтереси миру й самозахисту, та ін. Але наявність природних законів ще не веде до миру та безпеки. Закон може виконуватися за допомогою примусу і сили. Такою силою є, у вченні Гоббса, держава.

Вона утворюється за взаємною угодою людей за­вдяки злиттю окремих сил і воль в єдину Міць і Силу, носієм якої є суверен. Суверен (одна особа чи група людей) не може втратити влади, підлеглі не можуть протестувати або засуджувати дії суверена. Він володіє суворою владою, правом оголошення війни і укладення миру, здійснення правосуддя. Влада суверена в державі має бути абсолютною.

Аналізуючи й конструюючи систему державності, Гоббс зупинився на тому, в який спосіб прими­ряються в державі страх і свобода, свобода й необхідність. "... подібно до того, як люди для досяг­нення миру та обумовленого ним самозбереження створили штучну людину, яку ми називаємо держа­вою, так само вони створили штучні ланцюги, які називаються громадянськими законами". Свобода підданих випливає з замовчання законів. Взагалі "суверен має право на все лише за умови, що, сам

71

будучи підданим Бога, він зобов'язаний через це дотримуватися природних законів"1.

Широке тлумачення прав суверена не залишає місця для волевиявлення підданих. Природний і дер­жавний закони збігаються за змістом, законодавцем же (творцем державних законів) є суверен. Суверен державним законам не підлягає та є підзвітним без­посередньо Богові.

Держави не вічні. Вони ослаблюються й занепада­ють, але не внаслідок дії об'єктивно-історичних чин­ників, а через недосконалість їхніх законів, недо­статність абсолютної влади, приватних суджень про добро і зло. Знесилює державу і свобода висловлю­вань проти верховної влади.

Абсолютна влада, підкреслював Гоббс, грун­тується на принципах розуму. Досі створювалися не­досконалі держави, принципи розуму зроблять існу­вання держав довговічним.

Суверен виконує свої обов'язки верховного пасти­ря за божественним правом, він навіть може викону­вати функції священика: хрестити, освячувати храми, виконувати інші таїнства. Лише державні турботи перешкоджають йому в цьому. Отже, суве­рен — цар і священик "за божественним правом". Якщо суверен — християнин, то він — глава церкви.

На думку Гоббса, все, що потрібне для спасіння, міститься в двох чеснотах: вірі в Христа й підкоренні законам. Якби остання з цих чеснот була доскона­лою, то її однієї було б для нас досить.

У Гоббса постійно повторюється (в різних варіан­тах) схема: підкорення божественному, себто при­родному, законові, а отже, й громадянському, й за­конові суверена (бо суверен гарантує природні закони, а природні закони є основою громадянських законів) — це безконечний процес покаяння, за яким слідує хрещення (віра в те, що Ісус — Христос), а

Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма й власть государства церковного и гражданского. — М., 1936. — С. 234.

72

відтак — прийняття до Царства Божого, тобто спасіння.

Усе це здійснюється в державі через посеред­ництво царя й первосвященика — суверена. Якщо суверен — християнин, то він — посередник спасін­ня, який надає йому форми обов'язковості (закону). "Не може бути тому ніякої суперечності між зако­нами Бога і законами християнської держави"1.

Отже, Гоббс пропонував проект держави, яка є: засобом приборкання пристрастей у досягненні мир­ного стану (1-й ступінь); засобом сходження до Цар­ства Божого через спокуту, розкаяння, хрещення, спасіння (2-й ступінь).