Вихор <…> – це різновид нечистого: вкритий шерстю чорний чоловік з крилами, великими нігтями та хвостом. Живота Вихор не має, і нутрощі його відкриті. Живе він у полі або в скелі, постійно перелітаючи з місця на місце. Особливо рухливим Вихор стає перед бурею. Коли він здійметься, казали, що це сам нечистий справляє своє весілля. Потрапити у Вихор вважалося небезпечним, оскільки це могло спричинити психічну хворобу або каліцтво. <…> Зокрема, вірили, що вихор можна вбити, якщо кинути в нього ножем.
Відьма (чаклунка, чародійка, чарівниця, обавниця, потворниця) – популярний демонологічний персонаж українського фольклору. Розрізняли дві «категорії» Відьм – родимих та вчених. Останні вважались найбільш активними у здійсненні шкідливих вчинків, бо набували свої знання від досвідчених чарівниць або від самого чорта.
Розпізнати Відьму дуже важко: вона може бути бабою і дівчиною, красивою і потворною, прибирати вигляд тварин або речей. Для розпізнання Відьмі застосовувалися спеціальні магічні прийоми та засоби. Найчастіше Відьми виявляли себе серед односельців на великі календарні свята: різдвяно-новорічні, Великдень, Юрія, Івана Купала та ін. <…>
Усна традиція інкримінувала Відьмам насамперед те, що вони псували чужих корів, забираючи у них молоко. Повсюдно вірили, що Відьми накликають на людей хвороби, висмоктують кров, сприяють неврожаю зернових. Їхні чари поширювались на царину космічної та метеорологічної магії. Загальновідомі повір'я про те, що Відьми влаштовують свої регулярні зборища (шабаші, сейми, бали) на голих вершинах гір. Особливо багато легенд існувало про Лису гору в Києві, куди в ніч на Івана Купала зліталися відьми не лише з ближньої околиці, а й з віддалених місцевостей. <…>
Вій – демонічна істота, що має образ старого дідугана з величезними бровами. Назву свою отримав через довгі й густі вії, що тягнуться аж до землі. В народних переказах відомий ще під назвою шолудивий Буняк. Погляд його може вбити людину, від нього будинки западають під землю, а на їхньому місці утворюються озера або провалля. Однак від згубної дії його погляду рятує те, що Вій нікого не бачить крізь свої густі вії та брови.
Ймовірно, з оповідями про Вій пов'язані повір'я про недобрі очі й зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується.
Вовкулака (вовкун) – надзвичайна напівфантастична істота. Вовкулаками могли бути вроджені та зачаровані (обернені). Вродженим Вовкулаком ставала людина, що народилася під певною планетою. Вірили також, що коли вагітна жінка побачить вовка, то в неї народиться дитина-вовкун. Зачарованими ж вовкулаками стають ті, яких обертають у вовків чаклуни, відьми. <…>
Водяник – різновид нечистої сили. Як і всі духи, що є на землі, Водяник, згідно з українськими легендами про створення світу, походить від чорта. Отож, Бог скинув чорта та злих духів з неба і кожен із них летів до землі 40 діб; коли ж Господь сказав «Амінь», то хто де був, там і залишився: у воді – водяник, у болоті – болотяник, у лісі – лісовик тощо. Проте коріння вірувань у Водяникив значно глибше – воно випливає з давнього язичницького поклоніння слов'ян божествам, пов'язаним із водяною стихією.
Водяник мав вигляд старезного діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти – дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Цей володар річок, ставків та водоймищ головував над русалками та опікувався рибами. Жив здебільшого у вирах річок, коло млинів. Розгнівавшись, міг руйнувати греблі, млини, розливати ріки, топити людей.
Доля (талан) – фантастично-поетичний образ, який у повір'ях українців ототожнювався зі щастям. Побутували й відповідні повір'я про недолю та нещастя. Найчастіше Доля змальовувалася в образах жінки, панича, незнайомця тощо. Щаслива доля – приємна на вигляд, чепурна, а лиха – заспана, запухла, неряшниця.
За народною уявою, кожна людина має свою Долю, яка фатально визначає її вік, благополуччя тощо. Під якою планетою та в яку годину народиться людина – така й її доля. Доля сприймалася не як божество, а як двійник людини. <…>
Українці вірили, що довідатися про Долю можна, випадково підслухавши розмови «віщих птахів». Разом із тим охоче вдавалися до послуг різноманітних ворожбитів та ворожок, планетників, мальфарів тощо.
Домовик (похатник, господар, хованець, служка, помічник). Українське трактування Домовик аналогічне уявленням інших народів. Іноді його вважали істотою невизначеного роду (воно). Проте найчастіше Домовик змальовувався як невеличкий (вершків дванадцять заввишки) геть оброслий волоссям дідок. Вірили, що Домовик є в кожній оселі. За добрих взаємин із ним він забезпечував добробут родини, пильнував уночі худобу. Проте Домовик міг завдавати великих прикрощів тому, хто його розсердить.
Образ Домовика як опікуна родинного вогнища переплітається з образом домашнього чорта – дідька. Побутувало повір'я, що дідько сидить у курячому зноску і його може виховати кожен, хто виносить яйце дев'ять днів під пахвою. Заможні господарі прагнули мати собі таких опікунів і регулярно ставили для них у кутку їжу.
Заложні мерці – померлі неприродною смертю люди (утопленики, самогубці), которі вважалися нечистими. Захоронювали їх на перехрестях доріг, на межах полів, у ярах. Душі Заложних мерців набирають різного вигляду і тиняються по світі, доки не спокутують своїх гріхів. При цьому вони нерідко збиткуються над живими людьми. До Заложних мерців належали й діти, що померли нехрещеними (мавки, потерчата).
Народна уява наділяла Заложних мерців надприродними властивостями. Під час засухи їхні могили поливали водою, щоб викликати дощ. Аби позбавити таких покійників здатності відвідувати живих людей, в їхні могили клали вузлик свяченого маку-видюку, забивали осикові кілки. Власні ж хати обсипали свяченим маком або льоном. Робити це слід було до обіду, бо по обіді вже мрець починав ходити. Вважалося, що, на відміну від звичайних небіжчиків, душі Заложних мерцив не можуть з'являтися до родичів на поминки, коли за померлі душі обід ставлять. Ці мотиви виразно ілюструють вірування українців у безсмертя душі, її окреме існування.
Земляний дух – різновид нечистої сили, покараної Богом і приреченої жити під землею. Такі духи можуть жорстоко помститися тому, хто порушить їхній спокій. Щоб уберегтися від них, треба було, зокрема, вилити у викопану ямку чарку горілки, яка мала задобрити духів.
Злидні. Найчастіше народна уява змальовувала їх у вигляді дідків-жебраків або маленьких ненажерливих невиразно окреслених істот. Вважалося, що там, де поселяться Злидні, надовго запанує крайня бідність: багатство – дочасне, а злидні – довічні; просилися злидні на три дні, та й вигнать неможна. Позбутися Злиднів, за народними повір'ями, можна хитрощами, заманивши їх у якусь посудину чи іншу засідку.
Змій – популярний персонаж української демонології та фольклору, в якому злилися язичницькі, християнські та середньовічні фантастичні мотиви. <…> Як представник нечистої сили, Змій може перевтілюватись: ударившись об землю, він прибирає вигляд молодого привабливого парубка. Звичайно він нагадує куль соломи, з якого сипляться іскри. Проте може виглядати і як людина, тільки з кількома головами. Має він і крила, які знімає, йдучи межи люди. <…>
Лісовик – міфологічний образ, який уособлював небезпеку, що підстерігає людину в лісі. Найчастіше змальовується як старезний кошлатий дід. На відміну від людей Лісовик не має тіні. Про його нечисту природу свідчить і прагнення заполучити душі мисливців, які відрікаються від Бога, щоб дістати у винагороду різну дичину. Лісовик зваблював жінок, збивав людей з дороги, заподіював чимало іншої шкоди.
Водночас існували версії, згідно з якими Лісовик був «пастухом від звіра», тобто охороняв звірів від хижаків, мисливців, інших небезпек. Вважалося, що Лісовик бував не лише чоловічої, а й жіночої статі. Лісові люди вели своє господарство, створювали сім'ю і жили, як звичайні люди, хоч і походили від вовчиць, ведмедиць, олениць тощо.
Мавки (нявки, бісиці) – істоти, що уособлюють душі дітей, котрі народилися мертвими або померли нехрещеними. Їх ще називають потерчатами, страдчатами, повітрулями, лісними, лоскотницями. Мають вигляд гарних молодих дівчат, що співом та привабливим виглядом заманюють хлопців і залоскочують їх до смерті. На відміну від русалок, різновидом яких є Мавки, останні мали довге лляне волосся.
У народі вірили, що на Троїцькі святки потерчата літали у вигляді птаха і просили собі хрещення криками: «Христу, Христу!» Вважалося, що в таких випадках треба кинути якусь хустину і назвати ім'я, промовивши: «Хрещу тебе». Після цього душа немовляти потрапляє в рай. Якщо ж цей обряд не здійснити до семи років, то немовля перетворюється на русалку або нявку, стає нечистим духом і завдає людині шкоди. Оберегом від Мавок слугували часник, цибуля, полин.
Мара – міфічна богиня зла. Пізніше образ Мари уособлював хворобливий, тривожний, неспокійний сон. Мислилася страшною істотою жіночої статі, нічним привидом, що насідав на сонну людину, а коли та прокидалася, то Мара миттю зникала.
Нічниці (крикси) – злі демонічні істоти, яким народна уява приписувала здатність відбирати у людини, особливо у маленьких дітей, сон. Як втілення душ померлих дівчат, вони з'являлися до того, кому хотіли помститися, або ж до його дітей. Вважалося, що Нічниці можна внести до хати з водою, тому ввечері застерігалися ходити до колодязя. Коли ж вода все-таки вносилася після заходу сонця, рекомендувалося очистити її вогнем, зануривши запалену трісочку.
Одмінок (обмінчук, відміна) – дитина, підмінена нечистою силою. Українці вірили, що дика баба чи богиня може викрасти людське немовля, підкинувши натомість своє. Впізнати Одмінка можна за мішкуватою будовою тіла (маленька голова, велике черево, тонкі ноги). Підмінені діти невгамовно кричали й погано розвивалися. Подекуди їм приписували здатність змінювати розміри свого тіла. Одмінок міг вигодовуватися у людей до двадцяти років. Аби позбутися Одмінка, радилося винести його у мішку на перехрестя доріг чи кинути на смітник. Тоді нечиста, пожалівши свою дитину, забере її. Загальнопоширеною була засторога: не слід лихословити і згадувати нечистого (особливо після заходу сонця), щоб не накликати його на свою дитину.