Смекни!
smekni.com

Учебно-методическое пособие для студентов филологического факультета специальности «Русская филология» Электронное издание, рассчитанное на использование в качестве сетевого ресурса.  (стр. 57 из 84)

[Лойма]

У нас у рэчцы ест жаба вялізна, як кура, фунтаў з пяць, цела зялёна. То часта бывае, што як бабы палатно спераюць [стирают. – Л.С.] кіянкамі, то яна выйдзе на кладку і біе лапамі таксама па кладцы, як бабы кіянкамі па палатне. Людзі баяцца яе біць, каб каго не ўкусіла, а адна старая баба мовіла, што гэта лойма ў жабу пераменена [9, 169].

[Начніцы]

Начніцы больш усяго гуляюць па лету, як лес добра ўбярэцца ў лісце, як на паплавох зацвітуць кветкі, на палёх выкаласіцца жыта да ўсюды стане так гожа, так запахне, што, здаецца б, толькі сядзеў дзе-небудзь сярод зялёнага, пахучага лісту ці паміж красак да ўсё б нюхаў тыя пахі, што напаўняюць і поля, і поплаў, і лес. Але поўнага ніколі няма дабра: калі кругом так гожа, такі пах, так радасна на сэрцы, та, пэўне, якаясь бяда ўжэ саўсім блізка. От толькі за лес схаваецца сонейка, як гушчэча загамоніць усялякікімі галасамі. Там рагочуць русалкі, гойдаючыся на ветках, там ломяць дзераўлякі лесавікі да трашчыць усялякая нечысць, а там ціхенька вылазіць з лазавых кустоў цэлая чарад начніц. Яны толькі тое й робяць, што пужаюць добрых людзей. От раз я з Данілам Грудавых якраз кала сёмухі хацеў налавіць уюноў. <…> Налавілі мы паўчоўна <…> да й заначавалі пад вярбою. Толькі мы закурылі люлькі, як ось у альсе штоль заверашчала, запішчала да пачало так рагатаць, што аж лес разлягаецца. Седзімо мы аж не жывы. Што тут рабіць! Яшчэ добра было б, каб мы наклалі агню. Ведама, агню баіцца ўсялякая нечысь. А тут бяда – на том грудку няма нічога сухога, ніякага лому. Седзімо мы да толькі зубамі ляскаем са страху. А тут яшчэ была хмурная ноч: чуць-чуць толькі відаць якісь прасвет праз густыя веткі альса. Пачалі мы прыглядацца, аж і бачым, што на самум возеры стаіць густы туман, а ў том туману штось мітусіцца, баццэ гурба дзевак махае хвартухамі. Дагадаліся мы, што начніцы скачуць да спраўляюць сваё йгрышча. Так перамучыліся мы чуць не ўсю ноч, покуль не пачало світаць. <…> Няма чаго рабіць, падняліся мы да й пашлі к рацэ. Толькі мы пралезлі праз кусты лазы, як зірном, аж там голыя начніцы выскачылі з кустоў, падбеглі – да плюх, плюх у воду. Толькі мы й бачылі. Але хутка даў бог і свет, да ўсё супакоілася [9, 171].

1. [Шуликуны]

Шуликуны в воде живут. Когда Святки – на сушу вылезают. Шапки остры, имеют коней, сани. Человека заберут в воду, да говорят: «До воды пихай, до воды пихай». К себе возьмут. Шапками долбят лед и человека в прорубь пихают. Боялись выйти на Святки – шуликуны возьмут [8, 266].

2. [Шуликуны]

Они, шуликуны, из проруби вылезут, у них все железное – и сани, и повозка, и кони железные. В повозку складут человека, вокруг дома объедут, на прорубь увезут [8, 266].

3. [Шуликуны]

Нас раньше стращали все. 25 декабря – Игнатов день, говорят, сегодня выходят шуликуны. Говорили детям «Спи, а то шуликуны придут». На Рождество они выезжают из воды на ступах, на медных ступах, а во рту – огонь. Они по улице едут, в окошки смотрят [8, 266].

[Проклятые дети]

Мама мне рассказывала. Девка у них в деревне была проклятая. Как мать проклянет, попадает такой момент, дочь делается как слабая умом, и ее подхватывают черти, по лесу носят. Бегает по лесу днем, черти ее гоняют, a ночью приводят домой. Мать стала ходить в церковь, Бог молить. И вот в одну ночь девушку пригоняют домой, а матери подсказали, чтобы в эту ночь она читала молитвы, крестила двери и окна и говорила: «Аминь». Слышит мать: кто-то топочет. Она стала читать молитву, а дочь на печке сидит. Мать взяла пояс, крест и полезла к ней на печку, а она кусает мать. Та надела крестик, поясом обвязала, и дочь уснула. И все, больше не убегала [8, 272].

[Женитьба на проклятой]

Стали ребята спорить – кто осмелится пойти ночью в баню. Вот один другому говорит:

– Принеси мне камень из бани.

– Ставь четверть вина – притащу.

Вот пошел парень в баню, только руку за камнем протянул – женская рука его за руку схватила. Взяла и говорит:

– Возьмешь меня замуж – так дам тебе камень.
Ну, он испугался, согласился, сказал свое имя. Принес камень, а сам домой пошел. Согласье дал, а сам боится – что мать-то скажет.

Вот вечером какая-то девушка пришла, под окошком повертелась и ушла. И на следующий вечер приходит, им его называет и говорит:

– Ты что же, Миша, посулился… Мне уж двадцать
лет, а я ведь до сих пор нагишом хожу. Мне стыдно. Я проклятая, я же по баням живу… А мылась в речке. Давай, бери меня замуж.

Ну, мать его и говорит:

– Ладно, доченька, иди, завтра придем к тебе.

Вот они вечером священника позвали, он ризу взял. Приходят в баню. А она там стоит нагишом. Священник ризой накрыл ее. И привели ее домой. Свадьбу сыграли. Сын родился, дочь родилась, все на крестины собираются. А муж ей и говорит:

– У всех родня есть, а нам некого с твоей стороны на крестины позвать.

А она ему:

– И у меня есть родня, собирайся, поехали.
Приезжают в село, заходят в избу, а там ее мать сидит, люльку с ребенком качает. Дочь ей говорит:

– Ты что, мама, полено-то качаешь?

Взяла «ребенка» и бросила через окно, а вместо ребенка – полено обугленное. Это банник подменил, когда матъ ее прокляла. Мать-то обрадовалась, что дочь живая [8, 273].

Кадук

Кадук – гэта такая страшэнная пачвера: ні чалавек, ні звер, але больш змахвае на звера з вялізарнаю касматаю галавою й з шырокім горлам аж да самых вушэй. Як разявіць ён сваю халяву, у каторуй блішчаць белыя зубы да чырванее, бы агонь, язык, дак от так здаецца, што ён гатоў пракаўтнуць цалкам з касцямі й патрахамі. Часам людзі сярдзітыя кажуць: «Каб яго ўзяў кадук», ці: «Вазьмі яго кадук», Але кадук рэдка бярэ, бо ён праяўляецца толькі ў ліхую часіну, а такая часіна бывае адзін момант пры ўсходзе сонейка, у самы поўдзень і ў самую глупась сярод ночы.

Гэстая пачвера пахапала б усіх людзей, каб ёй было вольна аб'яўляцца заўжды, Але бог так даў, што яна сама не мае ўлады над чалавекам, а чакае, покуль ён яе не пазаве, да й то, покуль не пазаве ў такі ліхі момант, у які што чалавек ні скажа, та ўсё станецца [9, 183].

Пошасць і паморак

Некалі даўно быў вельмі добры адзін год: добрая восень, роўная зіма, а вясна цёплая, пагодная. <...> Рады людзі, што даў Бог ураджай: усё зрадзіла.

Ідзе адзін чалавек па лесе, бачыць: сядзіць на пні якаясь вельмі гожая маладзіца і трымае ў прыполе сноп жыта, ды такого буйнога, якога той чалавек яшчэ ніколі не бачыў. Падышоў ён бліжэй – аж маладазіца плача ды сваімі доўгімі валасамі ясныя вочкі ўцірае. Адгарнула маладзіца валасы і адкрыла грудзі. Бачыць чалавек: вуж упіўся ў самую цыцку і ссе маладзіцу. Хацеў чалавек забіць таго вужа, але маладзіца толька прамовіла:

– Вялікі ўраджай, ды не будзе каму спажываць.

І знікла.

Прыйшоў чалавек у сяло і расказвае, які бачыў цуд. Спужаліся людзі. Чакаюць Пошасці ці Паморку.

І вось аднойчы вечарам лавілі дзецюкі рыбу і заначавалі каля ракі на грудку. Сядзяць яны каля агню ды пякуць рыбу. Ноч ціхая, только чуваць, як рыба плюхаецца ў рацэ.

Узышоў месяц. Бачаць яны – аж за ракою падышлі да берага нейкія дзве вельмі страшныя бабы. Косы ў іх расплеценыя, твары цёмныя як зямля, толькі вочы блішчаць. Падышлі яны да ракі і просяць дзецюкоў, каб перавезлі іх на другі бераг.

Здагадаліся дзецюкі, што гэта не бабы, а Пошасць на людзей і Паморак на жывёлу. Спалохаліся дзецюкі і давай кідаць у іх галавешкамі. Хацелі тыя бабы перш па кладцы перайсці цераз раку, але як убачылі агонь, спалохаліся і пайшлі назад.

Праз нейкі час даведаліся людзі, што за ракою пайшла Пошасць ламаць людзей, а Паморак касіць свойскую жывёлу. Пачалі яны дзень і ноч класці з усіх канцоў сяла агонь, каб не падпусціць погані блізка. Толькі так і ўратавалі сваё сяло.

Многа памерла людзей, многа прапала жывёлы. Толькі к зіме трохі хваробы атаймаваліся. От з тае пары і давай людзі класці агонь ды рабіць куродым, як пачуюць, што Пошасць падыходзіць [26, 152 – 153]. Начало документа

ДУХИ РОДА И ХОЗЯЙСТВЕННЫХ ПОСТРОЕК

[О домовом]

Хозяин или хозяюшка живет в углу, за занавесками везде. Он все слышит, что мы говорим. Дом охраняет. Домовой из тех, кто жил тут, – это душа чья-то, может, отымать или братья. Если не уважить его – он и колотить будет, спать не будешь. Он хозяин надо всем. Ту же скотину – завела теленка, а не спросилась у хозяина – теленок будет такой истрепанный, измученный, как будто катали его. Если переезжают, просят домового с собой пойти. А пойдет или нет – это уже его дело [8, 280].

[Как показывается домовой]

Домовой не показывается, а если показывается, то как хозяин или хозяйка. Какая хозяйка, такой и домовой. Домовой и дворовой – одно и то же. На Пасху с домовым христосуюсь. Положу в блюдечко яичко и говорю: «Дворовой батюшка, дворовая матушка со своими малыми детушками, Христос воскресе!» [8, 281].

[Как увидеть домового]

Домовик может сидеть и на заборе, и на улице, и на дворе. Его настоящего облика никто не видит. Он показывается котом желтым, без единого пятнышка. Есть такой праздник, когда зажженную свечку из церкви домой несут (Страстной четверг). Одна женщина несла до самого дома; говорят, что будет счастливо жить человек, если донес зажженную свечку от церкви до дома. С этой свечкой можно увидеть домовика. И захотела эта женщина его увидеть. Влезла на чердак и при этой свечке увидела его. Лежал он как клубочек, говорит, и голову положил на лапы. Как обыкновенный кот, только желтый [8, 282].