План
Вступ
1. Становлення та розвиток інституційного права ЄС
1.1 Передумови виникнення
1.2 Етапи створення
2. Інституційна структура Євросоюзу
2.1 Загальна характеристика інституцій Євросоюзу
2.2 Види інституцій Євросоюзу, їх структура, склад, функції та повноваження
2.3 Юридична природа актів органів Євросоюзу
3. Перспективи розвитку ЄС
3.1 Огляд Лісабонської угоди
3.2 Інституційні зміни в Євросоюзі відповідно до Лісабонської угоди
Висновки
Список використаної літератури
Характерною рисою сучасних міжнародних відносин є активізація інтеграційних процесів, що розвиваються в різних регіонах світу і охоплюють різноманітні сфери співробітництва країн. Практика міжнародних відносин свідчить про появу і утвердження міждержавних інтеграційних об єднань, яким притаманні абсолютно нові ознаки і властивості. Вони змінюють усталені уявлення про традиційні міжнародні організації, включаючи відносини з країнами-членами. Передусім це стосується Європейського Союзу (ЄС) – найбільш впливового інтеграційного об єднання сучасності. Важливу роль в його організаційно-правовому механізмі відіграють виконавчі органи: Європейська Комісія – Рада ЄС, які демонструють виникнення у міжнародному співтоваристві принципово нового за правовою природою та змістом типу інституціоналізації інтеграційних процесів. Останні у межах ЄС розширюються та поглиблюються, набуваючи все більш визначених форм і способів самореалізації. Європейський Союз є міждержавним інтеграційним об єднанням наднаціонального характеру, котре поєднує риси міжнародної організації з рисами країноподібного утворення та еволюціонує в бік здійснення його компетенції на федеративній основі, що підтверджується змістом Проекту Договору про встановлення Конституції для Європи 2003 р. До складу ЄС нині входять Європейське Співтовариство та Європейське співтовариство з атомної енергії (Європейське об єднання з вугілля та сталі припинило існування в 2002 р.), котрі доповнені новими формами міждержавного співробітництва – спільною зовнішньою політикою і політикою безпеки, а також співробітництвом у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах. В ЄС діє єдиний інституційний механізм, ключову роль в якому відіграє тандем виконавчих органів: Європейська Комісія – Рада ЄС.
Актуальність теми полягає в тому, що досягнення економічних і політичних цілей ЄС та їх поетапна реалізація тісно пов’язані з розвитком права ЄС, що має пріоритетний характер стосовно внутрішнього права країн-членів і відповідні норми якого мають пряму дію в їх внутрішніх правопорядках. У зв’язку з визначенням Україною стратегічної мети – інтеграції до Європейського Союзу, включаючи членство в цьому міждержавному об єднанні, – важливим завданням є приведення вітчизняного законодавства у відповідність до права ЄС, що зумовлює необхідність реформування правової системи країни. З укладенням 16 квітня 2003 р. Угоди про вступ до ЄС десяти нових членів, постало питання щодо підвищення статусу співробітництва України з ЄС, що ставить перед країною нові завдання.
В українській науці міжнародного права дослідженню інституційного механізму ЄС, зокрема його виконавчих органів, до останнього часу не приділялося належної уваги. Висвітлювалися лише окремі питання з цієї проблематики, а саме в працях: В.Н. Денисова, М.О. Баймуратова, М.В. Буроменського, О.Ф. Висоцького, В.І. Євінтова, О.В. Задорожнього, Ю.В. Зайчука, Ю.М.К апіци, та ін., в яких аналізуються правова природа ЄС, особливості взаємодії права ЄС з внутрішнім правом країн-членів та міжнародним правом, формування єдиного правового простору в сфері діяльності банків та інвестиційних фірм, правові засоби вирішення спорів у межах ЄС тощо. В цих працях питання організації та діяльності виконавчих органів ЄС розглядалися, здебільшого, опосередковано.
Мета дослідження обумовлена актуальністю та ступенем розробленості обраної теми і полягає у комплексному аналізі організаційно-правових засад діяльності виконавчих органів ЄС, особливостей становлення та розвитку виконавчих органів ЄС з виявленням їхньої специфічної природи й особливого призначення в інституційному механізмі ЄС.
Зазначена мета визначила необхідність зосередження уваги на виконанні таких основних завдань:
– дослідити компетенцію ЄС як новітню форму інституціоналізації інтеграційних процесів у Європі та дати правову характеристику співвідношення виключної компетенції ЄС і компетенції країн-членів; – показати особливості правової природи ЄС, зумовлені його наднаціональним характером, що позначається на структурі та діяльності інституційного механізму цього міждержавного інтеграційного об єднання;
– дати характеристику основних принципів діяльності виконавчих органів ЄС, передусім Європейської Комісії, що є наднаціональним органом ЄС;
– проаналізувати практику діяльності виконавчих органів ЄС, що впливає на розвиток інтеграційних процесів у межах ЄС;
– охарактеризувати правову природу і порядок прийняття Радою ЄС та Європейською Комісією правових актів – регламентів, директив, рішень і визначити особливості їх застосування;
Об’єктом дослідження є інституційний механізм Європейського Союзу, а предметом – правові аспекти організації та діяльності його виконавчих органів у процесі еволюційного розвитку цього міждержавного об єднання.
Економічні передумови утворення Європейського Союзу полягають у процесі інтернаціоналізації господарських зв'язків, у результаті якого відбувається формування міжнародного ринку і його головних складових: транснаціональних корпорацій і банків, міжнародної кооперації й поділу праці, закордонних інвестицій капіталу й валютних операцій; міграції робочої сили й ін.
Однак рух убік економічної єдності, об'єктивний за своїм характером, вступив в протиріччя з політичною роздробленістю, що дісталася від минулого, Європи - з "Європою, суверенних держав", відділених друг від друга границями, митами, візами й іншими бар'єрами, що стискують господарські зв'язки між народами різних країн.
Дане протиріччя не є чимсь зовсім новим для європейських народів. Багато в чому воно повторює ситуацію, що вже існувала на рубежі кінця середньовіччя й нового часу, але на іншому рівні. У той період ринкове господарство, що прийшло на зміну натуральному, не змогло ужитися з феодальною роздробленістю й в остаточному підсумку перемогло її. Економічною основою виниклих тоді централізованих держав став національний ринок. [5]
Вихід господарських зв'язків за межі державних кордонів порушив питання про формування ще більш великої політичної організації народів Європи. Нею й стали Європейські співтовариства, першим великим починанням яких послужило створення саме загального ринку (за допомогою скасування всіх національних бар'єрів на рух товарів, робочої сили, інших факторів і результатів виробництва).
Такого роду взаємозв'язок у західній доктрині звичайно називають "ефектом переливу" або "ефектом зубчастої передачі". При цьому не підлягає сумніву, що її провідною ланкою, що дає імпульс іншим, виступає саме економіка як найбільш відкрита, найбільше "стимулююча" і найменш скована національними забобонами область діяльності людей.
Закономірне питання: чому описані вище тенденції одержали найбільший розвиток саме в Західній Європі? Адже міжнародний, а нині - світовий ринок охоплює й інші регіони планети. Тут, імовірно, головну роль зіграли фактори історичного й географічного характеру.
По-перше, саме в Західній Європі раніше, ніж в інших частинах земної кулі, склалася капіталістична система господарювання.
Стали налагоджуватися ринкові зв'язки. Процеси економічної інтеграції, таким чином, тут мали більше часу для розвитку. По-друге, відносно невеликі розміри території західноєвропейських держав набагато значніше, ніж у Росії або США, підкреслюють вузькість національних границь і внутрішнього ринку, підсилюють потребу в створенні "відкритого" суспільства.
Економічні передумови - головна, але не єдина причина процесу політичної централізації в рамках Європейського Союзу й зокрема європейського акціонерного права, оскільки економічний інтерес зачіпає саме діяльність великих гравців ринку. Причини цього явища лежать також в особливостях самої політичної системи Західної Європи, у тому числі в сфері геополітики.
На відміну від господарських, політичні передумови інтеграційного процесу сформувалися ще в середньовіччя. Залежно від територіальної сфери дії їх можна підрозділити на дві групи: внутрішні й зовнішні, хоча терміни в цьому випадку є чисто умовними. [8]
Внутрішні політичні передумови характеризують особливості взаємин європейських країн одна з одною, зовнішні - визначають ставлення Європи, насамперед західної її частини, до інших (неєвропейських) країн і регіонів планети.
І ті, і інші можна легко побачити, оглянувши поглядом політичну карту Європи й світу в цілому Перше, що впадає в око - наявність на відносно невеликій території значного числа держав, кожне зі своїми границями, законодавством, армією, поліцією й т.д.
Співіснування на вузькій площі безлічі країн створює сприятливий ґрунт для територіальних конфліктів між ними, у тому числі військових, які протягом попередніх століть (особливо, двадцятого) віднесли життя мільйонів європейців, не кажучі вже про збиток господарству, культурі, добробуту й психіці людей.
Мирні договори, пакти про ненапад або про "вічний світ", що укладалися між окремими країнами, неодноразово в минулому порушувалися, і немає стовідсоткової гарантії, що вони будуть строго дотримуватися в майбутньому.
Необхідність припинити розбрати між державами - не єдиний фактор політичного порядку, що підштовхує народи Європи до об'єднання й створення загальних органів керування. На всьому протязі європейської історії більшу роль грали також зовнішні фактори, а саме об'єднання перед лицем можливого агресора, загального супротивника.