Помітно зростає і кількість депутатів, які працювали в комісіях, а конкретно вона збільшилася в 15 разів (з 36 до 550 чол.), або з 9% до 84,6% від загального числа депутатів. Як переконуємося, більша частина депутатів працювала в комісіях, що значно посилювало їх участь у роботі Верховної Ради. Втім, діяльність постійних комісій мала пасивний характер, що пояснюється відсутністю нормативних актів, які законодавчо регламентували їх практику. Лише дев'ята сесія VI скликання в 1966 р. прийняла Положення про постійні комісії, в яке перша сесія Х скликання (1980 р.) внесла зміни і доповнення відповідно до вимог часу. Ці документи певним чином позитивно вплинули на організацію та діяльність постійних комісій Верховної Ради. Якщо ними, майже за десять років, в 1959-1967 рр. було розглянуто 306 питань, що стосувалися різних проблем суспільного життя, в тому числі 68 - у порядку контролю за виконанням законів [20], то за час роботи Верховної Ради УРСР Х скликання (1980-1985 рр.) на засіданнях постійних комісій було розглянуто понад 500 питань, пов`язаних з різними аспектами господарського, культурного, міжнародного життя республіки. Понад 95% членів комісій брали активну участь у перевірках роботи державних та громадських організацій, 75% - виступили на засіданнях комісій [21]. Наприклад, тільки в 1983 р. у роботі комісій брали участь понад 300 депутатів та майже 500 спеціалістів. Депутати висловили чимало конструктивних пропозицій, на підставі яких були вироблені відповідні рішення. Про підвищення обґрунтованості вироблених ними пропозицій та рекомендацій переконливо, на думку автора, свідчить той факт, що з більш як 20 питань, детально вивчених комісіями, прийняті постанови Президії Верховної Ради УРСР. З низки важливих проблем, піднятих комісіями, приймались відповідні постанови Ради Міністрів республіки [22]. В той же час, зокрема за 1986-1989 рр., комісії розглянули лише 50 господарських і соціально-культурних питань [23]. Тому в цілому ці організаційні структури ще не набули певного динамізму в роботі, ними допускався різнобій та підміна роботи однієї постійної комісії іншою.
Поряд з постійними комісіями Верховна Рада УРСР до початку 90-х рр. ХХ ст. формувала Президію. Президія Верховної Ради - постійно діючий орган законодавчої влади. Вона розв'язувала відведені до її компетенції питання, зокрема приймала чинні законодавчі акти, вносила до них зміни, утворювала і ліквідовувала міністерства та державні комітети. Через структури апарату здійснювала керівництво місцевими радами, присвоювала почесні звання та нагороди, вирішувала питання громадянства, здійснювала амністії та помилування.
Президія на першій сесії новообраної Верховної Ради обиралася у складі Голови, двох заступників (а з Х-ХІ скликань - трьох) та членів Президії. Президію Верховної Ради ІІ-ХІ скликань очолювали: липень 1939 р. - січень 1954 р. - Гречуха М. С.; січень 1954 р. - квітень 1969 р. - Коротченко Д. С.; квітень 1969 р. - липень 1972 р. - Ляшко О. П.; липень 1972 р. - червень 1976 р. Грушецький І. С.; червень 1976 р. - листопад 1984 р. - Ватченко О. Ф.; січень 1985 р. - березень 1990 р. - Шевченко В. С. Заступниками Голів Президії Верховної Ради обирались: Олійник З. Ф., Ковпак С. А., Пелехатий К Н., Піснечевський Д. П., Стеценко С. Є., Бойко С. К., Шевченко В. С., Чемодуров Т. Н., Бахтін Ю. Г., Рощупкін А М., Щербина В. П. Секретарями Президії Верховної Ради у вказаний період працювали: Нижник В. Є., Зленко А. Н., Колотуха Я. Я., Хоменко М. Г. Значна увага надавалася питанням дотримання законів. У 1975 р. Президія розглядала питання дотримання законодавства про охорону праці жінок у вугільній промисловості. В 1980 р. проаналізувала стан дотримання законодавства про працю у Кримській області.
Президія проводила значну організаторську діяльність з підготовки сесій Верховної Ради. Вона попередньо розглядала пропозиції щодо порядку денного, дбала про забезпечення депутатів проектами законів, що виносилися на розгляд сесій. Важливою ланкою діяльності була координація діяльності постійних депутатських комісій. Наприклад, при підготовці та розгляді питань, що стосувалися декількох комісій. Давала їм доручення і рекомендації з питань розробки ними проектів законів, у справі контролю діяльності державних органів. Заслуховувала повідомлення державних і громадських інституцій, установ і організацій про результати їх перевірки в формі контролю, виконання рекомендацій постійних комісій.
Президія сприяла реалізації депутатами своїх повноважень. Зокрема розглядала інформацію депутатів про звіти перед виборцями, трудовими колективами, громадськими організаціями. Давала доручення депутатам у справі перевірки діяльності державних органів і установ, організацій, питань, що належали до компетенції Верховної Ради, її Президії. Здійснювала контроль за розглядом і реалізацією державними і громадськими органами, службовими особами пропозицій та зауважень депутатів, висловлених ними на сесіях Верховної Ради, за виконанням депутатами наказів виборців. Забезпечувала депутатів офіційною літературою, довідковими матеріалами. Сприяла обміну досвідом у їх роботі безпосередньо у виборчих округах.
З проголошенням незалежності України виникла гостра потреба в радикальних змінах організації та функціональних вимірах Верховної Ради, без чого становлення, розвиток, зміцнення молодої держави в нових історичних умовах неможливе. Правовим підґрунтям, реальною основою державотворення стали передусім Декларація про державний суверенітет України, Акт про її незалежність, Конституція (Основний Закон) держави. У теоретичному і правовому розумінні названі акти визначають як політичну, так і економічну та соціальну природу держави, конструкцію владних структур по вертикалі і горизонталі, діяльність існуючих у ній різноманітних функціональних ланок. Генеративним механізмом державотворчого процесу виступає вища законодавча гілка влади - Верховна Рада України.
Уже в процесі виборів депутатів Верховної Ради ХІІ (І) скликання в 1990 р., фактично перших демократичних виборів в Україні, депутатський корпус формується шляхом обрання депутатів у багатомандатних округах на альтернативній основі. Наступні вибори до Верховної Ради ХІІІ (ІІ) скликання в 1994 р. відбувалися за тією ж схемою, що і попередні в 1990 р. А вже вибори до Верховної Ради XIV (ІІІ) 1998 р. та вибори до Верховної Ради XV (IV) скликань 2002 р. відбувалися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою за умов, коли одна половина депутатів обиралася за партійними списками, а друга - в багатомандатних округах на альтернативній основі.
Що стосується структурування Верховної Ради України вже в умовах незалежності, то до неї протягом 90-х рр. ХХ - початку ХХІ ст. постійно обиралось 450 народних депутатів. У процесі структурування Верховної Ради обирався її Голова. В 1990 р. Головою Верховної Ради ХІІ (І) скликання був обраний В.Івашко, перший секретар ЦК компартії України, а з переведенням його на роботу до Москви - заступником генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова почергово обираються Л. Кравчук - колишній другий секретар ЦК компартії, а потім І. Плющ - голова Київського облвиконкому. Після виборів депутатів нового складу Верховної Ради ХІІІ (ІІ) скликання в 1994 р. її Головою було обрано О.Мороза - лідера соціалістичної партії України.
У складі депутатського корпусу законодавчого органу ХІІ (І) - ХІІІ (ІІ) скликань активно відбувається і політичне структурування. Формується опозиція та провладна більшість. Політичне об`єднання, котре налічувало 25 і більше депутатів, відносилося до фракції, а з меншою чисельністю - до парламентської групи. Так, у перші дні діяльності народних обранців у Верховній Раді ХІІ (І) скликання сформувалися дві основні політичні течії - фракції: комуністів, що становили більшість - 239 депутатів і Народної Ради, серцевину якої складав Народний Рух України.
Структура Верховної Ради XIV (ІІІ) (1998-2002 рр.) та XV (ІV) (склад якої обраний в 2002 р.) скликань, сформована на мажоритарно-пропорційній основі, мала більш виражене політичне забарвлення в порівнянні з попередніми двома скликаннями. До Верховної Ради XIV (ІІІ) скликання були обрані представники восьми політичних партій та об`єднань (КПУ, НРУ, СПУ+СелПУ, ПЗУ, НДП, Громада, ПСПУ, СДПУ(о)), а до Верховної Ради ХV (ІV) скликання ввійшли представники шести політичних партій та об`єднань - "Єдина Україна", "Наша Україна", БЮТ, КПУ, СПУ, СДПУ(о). Верховну Раду України XIV (ІІІ) скликання спочатку очолював О. Ткаченко, пізніше в результаті так званої "оксамитової парламентської революції" була сформована правоцентристська, виключно ситуативна, більшість, її очолив І. Плющ. Головою Верховної Ради XV (ІV) скликання в 2002 р. було обрано В.Литвина.
Особливо вагомою структурною ланкою стали постійно діючі депутатські комісії. Помітно зросла їх роль у Верховній Раді ХІІІ (ІІ) скликання, коли депутати відповідно до рішень були переведені працювати на постійній професійній основі. Це означає, що вони у своїй більшості згідно з положенням залишили ті посади на ниві державної, господарської та іншої діяльності, де працювали до обрання народними депутатами. Верховна Рада постановою від 12 квітня 1994 р. визнала повноваження обраних депутатів і другим пунктом зобов'язала їх до 1 липня того ж року згідно з чинними законами оформити свої трудові відносини з Верховною Радою і розпочати виконання депутатських функцій та повноважень на постійній основі. У Верховній Раді ХІІ (І) скликання діяло 25, а в наступному ХІІІ (ІІ) скликанні - 23 депутатські комісії. (Зауважимо, що з 1996 р. комісії перейменовано в комітети: далі комітети.) У Верховній Раді XIV (ІІІ) скликання діяло 22 комітети, [24] а в XV (ІV) - було сформовано на два комітети та одну комісію більше. Комітети стали тим головним функціональним органом, через який на шляху до пленарного засідання Верховної Ради проходили пропоновані проекти законів та постанов.