Основною спрямованістю діяльності Верховної Ради України в умовах незалежності стала законотворча робота. Тільки в 1990-1998 рр. Верховна Рада України прийняла 1155 законів та 2759 постанов. Однак, незважаючи на досить напружену роботу депутатів, законотворча діяльність парламенту не змогла забезпечити реалізацію конституційного принципу верховенства закону у суспільстві, коли майже всі компоненти суспільних відносин регулюються законами. Із прийнятих у 1995 р. 1695 нормативних актів закони становили лише 87 (4,4%), а решта (95,6%) складали підзаконні нормативні акти, тобто документи, що давали додаткові тлумачення виконання законів, інтерпретацій того чи іншого положення, статті з метою правового застосування, необхідної їх матеріалізації [25]. Прийняті таким чином закони не мають прямої дії, певною мірою носять умовний, декларативний характер.
Типізація аналогічних обставин не стала винятком, а перетворилася в реалії з негативним ухилом. Відзначимо, що навіть закони надзвичайної ваги без прийняття додаткових актів не виконувалися або ж виконувалися тільки частково чи неприпустимо гальмувалися, якщо не сказати відвертіше, просто ігнорувалися. Скажімо, надзвичайний "чорнобильський закон" у справі соціального захисту потерпілих та ліквідаторів планетарної катастрофи. У цій сфері, зокрема на Житомирщині, не виконувалися більше 41% статей. До того ж четверта частина статей виконувалася лише частково, тобто реалізовувалася не в повному обсязі [26]. Така практика притаманна і для інших потерпілих від катастрофи регіонів України.
Закони приймалися без належно обґpунтованої стратегії, що, зокрема, засвідчує аналіз прийнятих з моменту проголошення Декларації про державний суверенітет по травень 1996 р. 670 законів [27]. Верховна Рада не встигає належною мірою за динамікою змін в українському соціумі. Тому іноді народжуються недосконалі закони, трапляються невиважені положення, часом навіть такі, що є суперечливими. Іноді залишаються справжні прогалини у справі правового регулювання з тих чи інших проблем. Недосконала нормативно-правова система незадовільно позначилася на ефективності суспільних економічних відносин. Законодавство про іноземні інвестиції 1992-1995 рр. змінювалося чотири рази, що негативно вплинуло на стан надходжень до країни іноземних інвестицій і, природно, позначалося на розвиткові економіки [28].
Життя неухильно вимагає вироблення таких законів, які б не лише ефективно діяли на терені України, а й були уніфікованими щодо до світової законодавчої практики і досвіду. Вступ України до Ради Європи значно актуалізував необхідність вирішення даної проблеми. Вказана впливова європейська структура жадала від України приведення законодавства у відповідність з європейськими стандартами. У першу чергy це стосувалося кримінального, банківсько-фінансового законодавства. Вирішення цієї ж проблеми вимагає і зацікавленість України у вступі до Євросоюзу. Але на початок 2003 р. тільки 3% законодавчих актів України уніфіковані у відповідності з європейськими стандартами, що, звичайно, гальмує вступ України до цієї поважної європейської інституції. Отже, з наведених прикладів та порівняльного аналізу зрозуміло, що українське законодавство залишається ще незбалансованою системою, його важливі положення не узгоджені з нормами міжнародного права, і не в останню чергу тому, що ті, хто розроблював проекти законів, ґрунтовно не обізнані з законотворчістю і змістом законів у цивілізованих країнах.
Крім того, Верховна Рада України в умовах незалежності накопичила значний позитивний досвід роботи, до якого з певністю можна віднести демократизм, відкритість, що переконливо свідчить про нову якість українського парламентаризму. Новаторством було те, що пленарні засідання відбувалися на очах і на слуху всього українського народу: транслювалися по телебаченню та радіо [29]. Верховній Раді певною мірою вдалося удосконалити механізм вироблення законів, поетапної підготовки їх проектів. Скажімо, для парламенту ХІІ (І) скликання нерозв'язаними залишилися питaння створення механізму проходження та дотримання послідовності у прийняттi законів. Але Верховній Раді ХІІІ (ІІ) скликання вже вдалося чітко визначити основні напрямки у своїй законотворчості відповідно до сфер функціонування суспільства. Так, блок проблем законодавчої діяльності у сфері економіки здійснювався за такими напрямками законодавства: податки, державне управління і керівництво; реформування власності і регiональне управління економікою; зовнішньоекономічна діяльність, банківська система і фінансово-валютне регyлювання; фондовий ринок і бухгалтерський облік та статистика; соціальна політика та соціальний захист населення. До цього додамо такі проблеми, як ринкові відносини, кадрові питання, питaння правопорядку і правового захисту населення, збройних сил, аграрних відносин, культури і духовності тощо. Це дає змогy структурувати законотворчу діяльність парламентy, зробити її більш чіткою та дієвою [30].
Незаперечним здобутком Верховної Ради за роки незалежності є розвиток практики у здійсненні контрольних повноважень. Насамперед слід відзначити значний прогрес у розвитку нормативної бази контрольних повноважень. Цьому значно сприяла, зокрема, стаття 85 нової Конституції України, де чітко сформульовані основні правові засади контрольних повноважень. Найвиразнішим свідченням цього прогресу, на думку фахівців, є контроль за виконанням законів про бюджет [31].
Суттєвим досягненням Верховної Ради ХІІ (І) - XV (ІV) скликань є унормування, відпрацювання процедури, напрацювання практики "Днів Уряду", "парламентських слухань". Значного розвитку набула практика процедури внесення депутатських запитів. Проте досягнутий рівень у частині використання контрольних функцій парламентом є ще недостатнім. Зокрема це стосується суттєво обмежених контрольних повноважень Верховної Ради у кадрових питаннях. Парламентські слухання, що останнім часом мали місце у Верховній Раді, проводилися у формі, що нагадувала колишні компартійні пленуми. На практиці далеко не всі слухання закінчувалися прийняттям рекомендацій, постанов з розглянутих питань.
Висновок
Загалом на зламі ХХ-ХХІ ст. у процесі трансформацій українського соціуму відбулися певні адекватні позитивні зміни у формуванні та функціонуванні Верховної Ради України. Організація Верховної Ради з проголошенням незалежності відбувається виключно на демократичних принципах та засадах на противагу негативній практиці компартійної "рознарядки" 50-80-х рр. ХХ ст. Використовуючи досвід роботи Верховної Ради 50-80-х рр. ХХ ст., парламент незалежної України за обставин становлення нової якості держави незаперечно прагнув виявляти себе активним і дієвим органом державотворчих процесів в Україні. Законодавча діяльність Верховної Ради України набувала цілком нових ознак та якостей. Все ширше законодавчий процес входив у русло демократизму, відточувався механізм вироблення та прийняття законів, поступово здійснювалися політичні кроки у напрямку матеріалізації законів, підпорядковування їх інтересам суспільства, держави. Водночас у контексті розвитку і вдосконалення законодавчої діяльності на шляху формування правової держави давалися взнаки відсутність належного досвіду в цій справі, брак професійної державотворчої культури і високої відповідальності кожного депутата за здійснення взятої на себе історичної місії. Все це здійснювалося у процесі постійного вдосконалення практичної діяльності вищого законодавчого органу влади шляхом пошуків, проб та долання перешкод.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що його основні ідеї, теоретичні положення, багатий фактичний матеріал і висновки можуть бути використані при підготовці колективних та індивідуальних праць з української історії, історії держави та права України, політичної історії України, конституційного права, розробці та читанні загальних і спеціальних лекційних курсів для студентів вищих закладів освіти. Результати дослідження сприятимуть збагаченню досвіду керівних органів державної влади та місцевого самоврядування в розбудові держави. Висновки роботи можуть стати підмогою в законодавчій діяльності, налагодженні взаємодії між гілками влади, формуванні архівних фондів з історії українського державотворення.
Література
1. Карпенко В. Парламент із середини. Нотатки депутата. - К., 1991.
2. Слюсаренко А., Томенко М. Історія української Конституції. - К., 1997.
3. Кравченко В., Падалка С., Панченко П. Україна. Державотворення. ХХ століття. - Київ - Донецьк, 1997.
4. Кравченко В., Титаренко Ю. Державотворення в Україні. Історія та сучасність. - Донецьк, 1998.
5. Кривенко Л. Верховна Рада України. - К, 1997.
6. Бандурка О., Древась Ю. Парламентаризм в Україні: становлення і розвиток. - Харків, 1999.
7. Чмихова В. Діяльність Верховної Ради України в умовах незалежності // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Випуск VIII. - Запоріжжя, 1999. - С. 221-227.
8. Нижник В. Порядок органiзацiї і проведення виборiв до Верховної Ради Української РСР. - К., 1968. - С. 13-21.
9. Пiдраховано на основi даних мандатних комiсiй // Радянська Україна. - 1947. - 5 березня; 1985. - 28 березня.
10. Кравченко В., Падалка С., Панченко П. Україна. Державотворення. ХХ століття. - Київ, 1997. - С.15-17.
11. Рябошапко Г. Верховна Рада Української РСР - найвищий орган державної влади республiки. - К., 1968. - С.- 8.
12. Кривенко Л. Верховный Совет союзной республики. - М., 1975. - С. 31-44.
13. Поточний архів Одеського облвиконкому: Довідка про підсумки діяльності Верховної Ради Української РСР, її Президії та постійних комісій за 1986р. - С. 1.
14. Домико І. Постiйнi комiсiї Верховної Ради Української РСР. - К., 1972. - С. 10.
15. Поточний архів Верховної Ради України, Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2146. - Арк. 4.
16. Шевченко В. Ради народних депутатiв в умовах перебудови // Укр. iстор. журн. - 1987. - № 5. - С. 16.
17. Чмихова В. Діяльність Верховної Ради України в умовах незалежності // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Випуск VІІІ. - Запоріжжя, Тандем-У, 1999. - С. 223.
18. Опришко В. Законотворчість: сьогодні і завтра // Віче. - 1996. - №6. - С. 3.
19. Барабаш О. Контрольна діяльність парламенту України. 1994-96 роки: поступ очевидний, але процес має розвиватися // Голос громадянина. - 1996. - №4. - С. 54-56.