Внаслідок Люблинської унії становище селян ще більш погіршилось. Зросла панщина, яку вимагали вже не з дворища, а з кожного селянського двору, збільшилися натуральні повинності. Поступово селянство закріплюється за землею. Кріпацтво проявлялось насамперед у позбавленні селян права на землю: вся земля стала вважатись державною або шляхетською, чи церковною і монастирською. Поступово повинності, що їх змушені були виконувати селяни, перейшли на особу.
Селяни втратили право переходу. В Галичині вони були позбавлені цього права ще в XV ст., на інших землях Литовсько-Руської держави — в XVI ст. Єдине, що залишилося від волі селянина, це те, що його не можна було продати без землі й безкарно вбити. Він все ще залишався суб'єктом права, а не його об'єктом.
Протягом другої половини XVI ст. польський і литовський уряди видали ряд законів і суворо заборонили селянам переходити з місця на місце без дозволу власника. "Артикули" Генріха Валуа 1573 року запроваджували "з волі пана" необмежену панщину в маєтках.
У другій половині XVI ст. феодали почали масово ліквідувати громади, їхнє самоврядування, копні суди. За Статутом 1566 року вільний селянин, що прожив за згодою феодала кілька років на "свободі", міг відійти, але за умови — відпрацювати стільки років, скільки він перебував на "свободі". Якщо ж селянин тікав, шляхтич мав право спіймати його та обернути на "отчича" (невільного), тобто на селянина, який втратив право відходу. Крім того, шляхтич міг продати селянина-втікача без землі.
Статут 1588 року закріпачив селянство остаточно. Селянин, який прожив на землі власника 10 років, ставав кріпаком. Якщо II Статут визначив 10-річний термін розшуку втікача, то III Статут збільшив цей термін до 20 років. Власник регламентував тепер усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям, отримав нероздільне право суда та кари, міг селян заковувати в кайдани, кидати до в'язниці, садовити на палю. Під кінець XVI ст. майже все селянство України було закріпачене1.
Якщо польському уряду і вдалося після Люблінської унії розповсюдити на українські землі адміністративно-територіальну систему та діяльність державних органів Речі Посполитої, то з правом було складніше. У Польщі на даний час не існувало єдиної правової системи. Ні Статут Ласького 1516 року, ні "Артикули" Генріха Валуа 1573 року не вирішували проблему кодифікації права. Уряд створював збірники, які охоплювали видані раніше статути та конституції, а також норми польського звичаєвого права, роль якого в регулюванні суспільних відносин була досить значною.
Литва, а отже і українські землі, мала досить розвинену систему права. І тому після Люблінської унії можна говорити про рецепцію Річчю Посполитою тієї правової системи, яка склалася у Великому князівстві Литовському. Перш за все, дію II Статуту 1566 року було залишено в Литві і на українських землях (Волинь, Поділля, Київщина). Після прийняття III Статуту 1588 року він стає головним діючим джерелом права в українських землях.
З формуванням козацького республіканського ладу складається своєрідна правова система на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів на своїй території. Норми звичаєвого права, які склалися у Запорізькій Січі, закріплювали порядок .землекористування, порядок укладання окремих договорі1.
В роки Визвольної війни в Україні формується своєрідна правова система. Хоча гетьман своїми універсалами неодноразово і підтверджував дію Статуту 1588 р. на визволеній території, фактично він тут майже не застосовувався.
Після возз'єднання України з Росією у 1654 р. кріпосне право впроваджувалось на території України у жорсткіших формах.
У другій половині XVII ст. була проведена ревізія всіх земель. У XVIII ст. було запроваджено Генеральне межування земель. У 1765 р. уряд Катерини II опублікував маніфест про початок відмежування приватних земель, а в 1766 р. — «Генеральні правила» і «Настанови землемірам» про проведення межування. Ці правові акти більше ста років відігравали основоположну роль в організації і регулюванні земельного кадастру1.
Політика закріпачення селян, яка проводилася польськими королями, а згодом російськими царями та імператорами, посилення утисків селян з боку панів-поміщиків спонукало селян втікати від переслідувань на вільні землі, якими були землі Запорізької Січі, запорізьких козаків. З XVIII ст. українські селяни масами осідали на Низу, споруджували там житло, культивували землю.
Юридичних джерел регулювання земельних відносин серед запорізьких козаків не збереглося. Можна прийняти те загальне положення, як пише відомий український історик Д.І. Яворницький, що в запорізькому краї вся земельна територія являла собою общинну власність. Відомо, стверджує він, що січове товариство володіло різними угіддями на правах общини, міняючи щорічно володіння ними між усіма без різниці товаришами. Відомо й те, що січове товариство віддавало деякі ділянки землі для козаків-зимівчан в їх особисту власність2. Тим самим підтверджується погляд на те, що поряд з общинною власністю на території запорізьких січовиків поступово впроваджувалась приватна власність на землю.
Кріпосницькі земельні відносини на Запоріжжі, як і на всій території України, були впроваджені російською імператрицею Катерною II, яка в 1765-1766 рр. поширила на всі козацькі землі дію російського законодавства.
У XIX ст. система земельних відносин зазнала деяких змін. Народжуваний в Росії капіталізм потребував землі для будівництва заводів і фабрик. Указом «Про купівлю до заводів сіл» скасовувалась заборона на купівлю населених пунктів купцями і промисловцями разом із заводами. Указом від 12 грудня 1801 р. міщанам, купцям і всім селянам, крім поміщицьких, було надано право купувати землі, а Указом від З березня 1848 р. таке право було надано і поміщицьким селянам. Указом від 20 лютого 1803 р. «Про вільних хліборобів» поміщикам було надано право (проте це не було обов'язком) відпускати своїх селян на волю за ними ж встановлений викуп.
Історично, до шістдесятих років минулого століття, пануючою формою господарювання в Російській імперії було кріпосницьке господарство поміщиків-дворян. Російські імператори роздавали землю боярам, воєначальникам, іншим вельможам у «помісні наділи», у власність. Поміщики — власники земельних наділів — були не тільки власниками землі. Селяни, які проживали на помісних наділах, перебували у повній кріпосній залежності від поміщиків. Вони були зобов'язані відбувати панщину, безплатно працювати в господарстві поміщика або виплачувати оброк натурою чи грішми. Кріпаки не мали права міняти «свого» пана, або міняти місце проживання. Законодавство царського уряду закріплювало і охороняло власність поміщиків на землю і зв'язані з нею їх станові привілеї, а також закріплювало безправне становище селян-кріпаків та їх особисту залежність від поміщиків.
Маніфест від 19 лютого 1861 р. і Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності, оголосили, що селяни звільняються від кріпосної залежності за викуп1. Проте землю селяни одержали не у власність, а лише в «постійне користування». За користування землею селяни повинні були відбувати на користь поміщиків натуральні повинності або компенсувати їх грішми. До викупу землі між селянами і поміщиками зберігались кріпосницькі відносини у вигляді панщини і оброку. В результаті селяни перетворювались з кріпаків у «тимчасовозобов'язаних».
Закон передбачав, що через дев'ять років селяни мали право перейти на викуп. Порядок викупу визначався спеціальним законом — Положенням про викуп. Це Положення розрізняло право викупу садиби і право викупу польового наділу. Польову землю селяни могли викупити лише за згодою поміщика, який міг скористатися правом примусового викупу, якщо йому це було вигідно1.
Положенням від 19 лютого 1861 р. встановлювалось, що селяни, які вийшли з кріпосної залежності, в обов'язковому порядку мусили об'єднуватись у сільські громади. Громада була поземельною спілкою селян, зв'язаних спільністю землекористування (при общинному порядку землеволодіння) і в той же час адміністративною одиницею, що виконувала адміністративні і поліцейські функції. Сільська громада наділялась великими правами щодо своїх членів і відповідала перед державою і поміщиками за справне виконання селянами як грошових, так і натуральних повинностей. Усі члени громади були зв'язані круговою порукою. Щоб одержати згоду громади на вихід із неї, необхідно було виконати цілий ряд її вимог: відмовитися від землі, сплатити всі недоїмки, сплатити половину викупної позики та ін.