Зміст правової держави тісно пов'язаний з його ґенезою — походженням права. Право виникло в суспільстві, що створило державну організацію як регулятор суспільних відносин. Право абсолютно природне по відношенню до людського буття, воно не відокремлене від людини та існує у свідомості людей.
1. Право є соціальним явищем, без якого неможливе існування будь-якого сучасного суспільства.
2. Право повинно відбивати загальнолюдські цінності та за можливості слугувати інтересам всього суспільства, а не окремим, економічно або політично пануючи в державі класам або верствам.
Міжнародне право, стверджуючи єдність основних прав і свобод людини, розглядає дітей їх суб’єктом. Дитина потребує, щоб нею належним чином управляли та керували у здійснені своїх прав і свобод, і щоб робили це «згідно зі здібностями дитини, яка розвивається». Водночас міжнародне право проголошує деякі специфічні «дитячі» громадянські права, зокрема право дитини на індивідуальність, забороняє протизаконне втручання в цю сферу (стаття 8 Конвенції).
На сьогодні Україна як правова держава є учасницею міжнародних договорів і угод, спрямованих на захист і гарантування прав та інтересів людини, на досягнення її повного добробуту. В законотворчій діяльності з особливого захисту, підтримки і допомоги дітям Україна виходить з гуманістичних принципів і вимог Конвенції про права дитини.
За останні роки конкретна законодавча та нормативна діяльність в Україні була спрямована на те, щоб реально поліпшити становище дітей, максимально реалізувати положення Конвенції ООН про права дитини.
Так, прийнятий новий «Сімейний Кодекс України» (10.01.2002 р.), закони України «Про органи й служби у справах неповнолітніх і спеціальні підліткові заклади для неповнолітніх» (24.01.1995 р.), «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» (05.02.1993 р.), «Про охорону дитинства» (26.04.2001 р.), Декларація «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» (15.12.1992 р.), Положення «Про Всеукраїнську міжвідомчу координаційно-методичну раду з правової освіти населення України» (29.05.1995 р.).
Однак з наведеного переліку документів прийнято лише кілька важливих законів, що потребують змін і доповнень у галузі забезпечення інтересів і прав дитини, відповідно до міжнародних правових зобов’язань «Про охорону дитинства» (26.04.2001 р.); «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» (26.06.2001 р.).
Згадані закони відразу не вирішать проблеми соціально-правового захисту учнів. Водночас у кожному з цих документів є такі аспекти, які можуть повноцінно діяти, підсилені додатковими актами, положеннями тощо, хоча всі вони, безперечно, базуються на міжнародних стандартах і статтях чинного в Україні законодавства.
Так, скажемо, Закон України «Про охорону дитинства» (26.04.2001 р.) вперше дає визначення та визнання існування в Україні бездоглядних дітей, дітей-інвалідів, дітей-біженців, а також неповної, багатодітної і прийомної сім`ї.
У Декларації «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» (Закон України від 15.12.1992 р.) визначаються мета, завдання, принципи, сутність, значення, головні напрями та механізми формування і реалізації державної політики на сучасному етапі розвитку України..
Державна національна програма «Освіта» (Україна — XXIстоліття). Закон України «Про освіту», прийнятий у 1991 р., закріпив право дитини на освіту, проголошене у Конвенції про права дитини (ст.. 28, 29), Міжнародному пакті про економічні та соціальні права та інших законодавчих актах, дав основу і принципи, і передбачив державні стандарти освіти.
Національна програма «Діти України» (18.01.1996 р.), Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» (05.02.1993 р.), Закон України «Про професійно-технічну освіту» (04.02.1998 р.).
У ході аналізу Законодавчих документів ми виявили, що українське законодавство дає підстави стверджувати, що стосовно дітей воно базується на гуманних принципах, закріплених у Конвенції про права дитини та інших міжнародних актах. Але слід зазначити, що є і відхилення. Наприклад, не враховано важливі складові права на освіту, а саме: зобов’язання держави вжити заходів щодо сприяння систематичному відвідуванню навчальних закладів і зниження кількості учнів, які залишили його (п. 1 ст. 28). Відсутність такої норми та відповідної контролюючої діяльності органів освіти є однією з причин такого, що значна частина випускників 9-х класів одержують лише довідку про закінчення неповної середньої школи. Звідси й поява негативних соціальних наслідків — після досягнення 15 років діти нерідко залишаються без догляду, освіти і роботи (2, ст. 46—47).
Ситуація в соціально-правовій сфері охорони дитинства в України потребує історичних змін, оскільки ще не врегульований чіткий механізм забезпечення реалізації та контролю за виконанням окремих норм законодавства про права дитини щодо загального поліпшення становища дітей, захисту їхніх інтересів, охорони здоров’я, розвитку, навчання.
Десять принципів — скорочений текст з Декларації про прав дитини ООН (1959)
1. Усі діти, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших поглядів, національного або соціального походження, майнового статусу, народження чи іншого, мають права, що містяться в Декларації прав дитини 1959 року.
2. Дитина повинна користуватися особливим захистом, і їй повинні надаватися всі можливості і сприятливі умови для фізичного, психічного, морального, духовного та соціального розвитку.
3. Дитина повинна мати право на ім’я та національність.
4. Дитина повинна мати право на необхідне харчування, житло та медичне обслуговування.
5. Діти, які мають фізичні вади, розумове відставання чи соціальні труднощі, повинні мати особливу увагу, навчання та лікування.
6. Діти повинні рости в сім’ї. Суспільство й уряд повинні забезпечити дітей, які не мають батьків, всіма необхідними умовами і підтримкою.
7. У дитини є право на безкоштовну обов’язкову освіту. Дитина також повинна мати можливість відпочивати і гратися.
8. Діти повинні бути завжди першими серед тих, кому необхідно надати підтримку і допомогу.
9. Дитина повинна бути захищена від усіх проявів зневажання, жорстокості й експлуатації. Забороняється дитяча праця.
10. Дитина повинна бути захищена від усіх видів дискримінацій, що практикуються, і виховуватися в дусі взаєморозуміння, терпимості, дружби між людьми, миру і загального братерства.
Досі не закріплено в українському законодавстві такі важливі стандарти, як визнання за дитиною права звертатися до суду та адміністративних органів з питання захисту своїх прав (ст. 9 п. 12, 13, 2, 15, 25, 37, 40 Конвенції ООН про права дітей).
Як відомо, законодавство про соціальний захист дитинства за Конституцією України належить до видання як в центральних, так і місцевих органів державної влади, що дає змогу місцевим органам встановлювати додаткові пільги для сімей з дітьми, Надавати їм допомогу. Нажаль, ця практика ще не має належного поширення, безперечно потребує подальшого розвитку, правового оформлення і заохочення з боку держави.
Найбільш змістовної, на мій погляд, є Національна програма «Діти України». Але, на жаль, питання законодавчого забезпечення захисту інтересів і прав дітей в ній присвячено лише один розділ, в якому головна увага зосереджена на таких проблемах:
— поліпшення здоров’я;
— зниження дитячої захворюваності та смертності;
— дитяче харчування;
— створення умов розвитку виховання й освіти дітей.
Такий підхід, на мою думку, не відповідає виконанню завдань згаданої програми.
Чому в правозахищеній державі смертність перевищує народжуваність дітей втричі, чому батьки не відповідають за своїх дітей належним чином, чому діти голодні, чому багато дітей — сиріт, інвалідів?!
Про здоров’я своїх дітей зобов’язані піклуватися батьки. Коли вони не виконують свій обов’язок і завдається шкода здоров’ю дитини, батьки можуть бути позбавлені своїх прав,а дитина передана під опіку або піклування інших осіб. В «Основах законодавства України про охорону здоров’я» не зафіксовано обов’язку лікарів негайно повідомляти у відповідні правоохоронні органи про випадки з дітьми, на перший погляд нещасні, а на самперед — закономірні або й навмисні. В інших країнах невиконання такого професійного обов’язку лікарями позбавляє їх прав надалі займатися професійною діяльністю.
Висновок
Аналіз українського законодавства дає підстави стверджувати, що стосовно дітей, людина вона базується на гуманних принципах, закріплено у Конвенції про права дитини та інших міжнародних актах. Але багато таких законів не працює. Таким чином, практична реалізація прав людини можлива лише за умов суспільної узгодженої роботи всіх державних органів, соціальних інститутів, від яких залежить дотримання прав та їх закріплення.
Слід зазначити, що реалізація прав людини неможлива без розвиненої системи соціальних інститутів, найбільш фундаментальними з яких є власність, держава, сім’я, наука, виховання, освіта, право. Коли всі люди самі навчаться захищати свою гідність, свої права, необхідність у спеціальних організаціях відпаде.
Колись людина як «перший вільновідпущеник природи» вирвалася з царства дикої природи, розпрямилася на весь зріст і промовила: «Я — людина! Я маю право!». З цього , зокрема, бере свій початок людська культура. Потім права перетворили в інструмент, спрямований іноді проти особистості, в інструмент захисту прав еліти (аристократії, монархів, олігархів тощо). Зараз ми є свідками розкручування «спіралі історії». Людина знову розпрямляється і, дивлячись в очі вже не «дикій природі», а державі, говорить: «Я маю право».
І чим більше буде серед нас таких особистостей, що випросталися, тим швидше людство вийде зі своєї передісторії і почне власну людську історію — еру реального гуманізму.