Законодавство про протидію злочинності: галузі та їх взаємозв’язок
Політика як сфера суспільного життя (в перекладі з грецької) означає мистецтво управління державою; діяльність, ядром якої є завоювання, утримання і використання державної влади.
Напрямки політики різноманітні, зокрема зовнішня і внутрішня, а в останній — соціальна. Внутрішня соціальна політика відображає принципи, стратегію, основні напрямки і форми досягнення соціальної мети, яку ставить перед собою суспільство, політичні і владні структури, що його представляють.
Політика знаходиться в основі формування і розвитку правової системи держави, різних галузей законодавства, правових форм і напрямків його діяльності.
Загальна мета соціальної політики визначена в Конституції України, де вказано, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (ст. 3).
Мета такої політики має складну ієрархію, яка залежить від характеру і спрямованості діяльності держави і її органів по її реалізації.
Один з її напрямків — політика у сфері боротьби зі злочинністю — концентрований вираз завдань, принципів, стратегій, основних напрямків, форм і методів контролю держави за злочинністю.
Ця багатопланова політика держави умовно може бути поділена на:
- кримінологічну політику як політику у сфері профілактики злочинів (з внутрішніми підструктурами, наприклад, постпенітенціарна політика направлена на попередження рецидивної злочинності);
- кримінальну (кримінально-правову) політику;
- політику у сфері виконання покарання (тобто кримінально-виконавчу політику);
- правоохоронну і судову політику;
- кримінально-процесуальну політику;
- криміналістичну політику.
Кримінальна політика виявляє собою сукупність принципів, мети, напрямків і методів діяльності держави в сфері кримінально-правового захисту особи і правопорядку від суспільно небезпечних посягань.
Її мета полягає у визначенні:
- видів суспільних відносин, які підлягають кримінально-правовому захисту;
- кола суспільно небезпечних діянь, які створюють кримінальні правопорушення (злочини), тобто підстави і межі криміналізації (декриміналізації);
- характеру й обсягу заходів боротьби зі злочинами, змісту покарань і меж санкцій, а також заходів звільнення від відповідальності і покарання (пеналізації і депеналізації);
- шляхів підвищення ефективності впливу кримінально-правових норм, у тому числі на правосвідомість громадян;
- способів досягнення мети кримінального покарання і напрямки взаємозв'язку кримінального права з іншими галузями права у сфері боротьби зі злочинністю.
Сучасна вітчизняна кримінальна політика розвивається із врахуванням наступних тенденцій.
1. Вона повинна задовольняти нові соціальні і економічні реалії (і умови) України.
2. Політика повинна будуватися на основі гуманізації законодавства про боротьбу зі злочинністю і практики його застосування, враховувати світові стандарти (економія репресії, базовість класичної школи з врахуванням останніх теорій, наприклад, нового соціального захисту) і втілення в життя принципу невідворотності відповідальності.
3. Кримінальна політика повинна враховувати взаємозв'язок всіх галузей права у сфері боротьби зі злочинністю і необхідність їх одночасного, комплексного, взаємообумовленого реформування.
4. В процесі реалізації кримінальної політики необхідно подолати об'єктивні труднощі її проведення, а саме:
- недостатнє матеріально-технічне і фінансове забезпечення правоохоронної діяльності;
- наявність психологічних стереотипів, які склалися у більшості населення про можливість зменшення злочинності шляхом посилення кримінальної репресії;
- складності законодавця, який здійснює законотворчість у перехідний соціально-економічний період, і вимушений знаходити компромісні рішення;
- труднощі застосування права, пов'язані з прогалинами в тлумаченні закону, практиці його застосування, з проблемами здійснення правосуддя, підготовки кадрів, підвищення їх професійної кваліфікації;
- проблеми політичної, державно-правової властивості (відсутність меж, прогалини законодавства про громадянство, міграцію тощо).
5. Необхідність забезпечення справжньої міжнародно-правової, конституційної, кримінологічної, прогностичної обґрунтованості кримінальної політики.
6. Об'єктивне врахування нинішньої соціально-кримінологічної реальності в техніко-юридичній (формально-логічній) законотворчості (зокрема, суперечностей між соціологічними і догматичними підходами, впливу соціальних змін і злочинності). При цьому потрібно брати до уваги наступні обставини:
- консенсус нових економічних і політичних інтересів вимагає нового адекватного захисту;
- зростання організованої, умисної, професійної, тяжкої злочинності, збільшення незаконного обігу зброї, наркотиків, злочинності неповнолітніх;
- приховане і явне лобіювання на законодавчому рівні різних, у тому числі протиправних економічних і прямо кримінальних інтересів;
- практика застосування ряду норм свідчить про значне ослаблення державності в 90-х роках XX ст.;
- недостатньо ефективна діяльність правоохоронної (зокрема кримінально-виконавчої) системи і вплив цього чинника на сучасну злочинність в Україні.
З врахуванням викладених положень науково-обгрунтована система заходів боротьби зі злочинністю може включати:
1. Забезпечення загальної організації цієї роботи (програмування, коректування, ресурсне й інше забезпечення, зокрема правотворчість у сфері законодавства про боротьбу зі злочинністю, включаючи кримінальне).
2. Загальне попередження злочинності (як вплив на її детермінанти, причинні комплекси при вирішенні загальних соціальних, економічних, політичних, духовних і інших проблем).
3. Спеціальне попередження як усунення причин і умов злочинності.
4. Правоохоронна діяльність (правозастосування), яка включає всі стадії кримінального процесу від оперативно-розшукової діяльності до виконання вироку і відновлення порушених прав особи, суспільства і держави.
Правове регулювання боротьби зі злочинністю
1. В основі справедливої законотворчої і правозастосовної діяльності державних органів (включаючи кодифікацію і кваліфікацію) лежать уявлення про правову державу: про її суть, характерні риси і завдання, проблеми формування в Україні на сучасному етапі.
Правова держава — багатогранне явище, яке розвивається. В ході суспільного прогресу воно набуває нових властивостей, наповнюється новим змістом, відповідним конкретним умовам існування суспільства і рівню його розвитку. В його основі знаходяться економічні, історико-культурні, соціальні, політичні і етичні детермінанти: «Суспільство ставить собі завжди тільки таке завдання, які воно може вирішити, оскільки при його найближчому розгляді завжди виявляється, що саме завдання виникає лише тоді, коли матеріальні умови його вирішення вже є чи, принаймні, знаходиться в процесі становлення».
До характерних рис правової держави належать:
а) верховенство закону, що виражає правові принципи у всіх сферах суспільного життя;
б) зв'язаність законом самої держави, її органів, громадських організацій, посадових осіб і громадян;
в) непорушність свободи особи, її прав і законних інтересів, честі і гідності, їх охорони і гарантованість;
г) рівність громадян перед законом;
д) взаємна відповідальність держави і особи;
е) функціонування механізму поділу влади на всіх рівнях державного управління як системи стримань і противаг, як бази для забезпечення ефективного контролю і нагляду за здійсненням законів;
ж) перебування державного апарату і системи правозастосування поза політикою;
з) наявність механізмів контролю за державою з боку «громадянського суспільства», відповідність права моралі цього суспільства;
и) свобода діяльності індивідів і їх об'єднань за принципом: все, що не заборонено законом - дозволено;
к) не тільки підпорядкування меншини більшості, але і система правових гарантій і способів захисту законних інтересів меншини;
л) пряма юридична дія конституційних норм;
м) забезпечення мінімального рівня правового насильства (економія і раціональність репресій, включаючи кримінально-правову);
н) підвідомчість суду будь-яких суперечок про право, між ким би вони не виникали.
З врахуванням викладеного звичайно дається наступне визначення правової держави. Це така демократична держава, у якій забезпечується панування права, верховенство закону, рівність всіх перед законом і незалежним судом, де визнаються і гарантуються права і свободи людини, а в основу організації влади покладений принцип поділу влади.
Соціальними завданнями правової держави по відношенню до громадянського суспільства є:
- забезпечення рівних і справедливих можливостей для розвитку особи, досягнення добробуту людини і суспільства;
- охорона праці і здоров'я людей, забезпечення підтримки сім’ї, материнства, батьківства і дитинства, інвалідів, людей похилого віку, розвиток системи соціальних служб, встановлення державних пенсій, допомог і інших гарантій соціального захисту;
- проведення гуманної демографічної політики;
- створення необхідних умов для культурного розвитку людини і суспільства;
- забезпечення екологічної безпеки і раціонального природокористування тощо.
2. Використовуючи науковий арсенал минулого і сьогодення, практичний досвід побудови і функціонування правової державності в сучасних цивілізованих країнах, вітчизняне правознавство намітило реальні контури правової держави в нашому суспільстві і визначило наступні основні проблеми його формування в Україні.
По-перше, визначити, по яких напрямах проходитиме подальше реформування всієї системи державної влади. В основі цих перетворень повинен лежати принцип поділу влади. Потрібно чимало зробити для вироблення ефективних процедур, формування певних традицій і правил взаємодії структур державної влади.