Інший наказ Департаменту від 15 травня 2000 року стосується затвердження Інструкції про порядок добору, вивчення, оформлення кандидатів на посади рядового і начальницького складу та проведення спеціальної перевірки осіб, які приймаються на службу /роботу/ до кримінально-виконавчої системи України (додаток№ 3).
Згідно до цієї інструкції були розроблені такі важливі питання як визначення потреби в працівниках, заміщення посад рядового і начальницького складу, професійно-психологічний добір кандидатів на посади рядового і начальницького складу, вивчення кандидатів на посади рядового і начальницького складу та розстановка працівників, порядок проведення спеціальної перевірки кандидатів. Так, зокрема, цією інструкцією було запропоновано передбачати призначення на посади середнього та старшого начальницького складу випускників вищих навчальних закладів ДДУПВП, інших навчальних закладів, які, як правило, мають кваліфікаційний рівень "спеціаліст", або "магістр". Проте, ці документи не пройшли до кінця юридичного оформлення і так і залишилися декларативними.
Висновок, на нашу думку, очевидний - необхідні зміни у тому стані речей, що склалися з питань механізму захисту прав, свобод і гарантій персоналу кримінально-виконавчої системи. Крім цього, у даному напрямку слід якнайшвидше прийняти нормативні акти, які б визначали статус персоналу установ виконання покарань.
Ми поділяємо погляди тих вчених, які вважають, що цей документ повинен регулювати наступні аспекти:
порядок проходження служби рядовим і начальницьким складом органів і установ виконання покарань;
внесення змін у чинний ВТК, де б закріплювалося право персоналу кримінально-виконавчої системи на захист у судовому порядку честі, гідності та ділової репутації, як право на самооцінку і соціальне значиму оцінку моральних, ділових та інших рис і властивостей громадянина, від якого залежить його положення у суспільстві;
створення професійної спілки атестованого персоналу УВП для захисту його прав, свобод і гарантій [ЗО].
Це і конституційне право людини і громадянина, і необхідність сьогоднішнього дня, бо персонал органів і установ не має ні своєї відомчої правової бази, ні механізмів захисту своїх прав.
На думку західних дослідників (і автор даної роботи поділяє її), "не варте нічого те суспільство, у якому люди не дотримуються прийнятих у ньому норм іне поважають його цінностей" [ЗІ], а такою найвищою соціальною цінністю за Конституцією України є людина, а у площині розглянутих нами проблем -персонал кримінально-виконавчої системи.
1.2. Європейські пенітенціарні правила як основа кадрового забезпечення кримінально-виконавчої системи України.
Однією з умов успішного розв'язання завдань пенітенціарної політики в Україні, ефективної діяльності пенітенціарних установ щодо утримання та проведення соціально-корегуючої роботи із засудженими є подальше покращення професійної підготовки пенітенціарного персоналу, на підставі всебічного і широкого знайомства з позитивним досвідом зарубіжних країн, міжнародно-правовим механізмом забезпечення позитивної виправно-виховної ролі пенітенціарних служб, спрямованої на повернення засуджених до нормального життя в суспільстві. У зв'язку з цим, особливо важливе значення в цьому відношенні, на нашу думку, має глибоке вивчення міжнародних правових актів з прав людини, які є основою професійних стандартів для працівників пенітенціарних установ. Сюди слід віднести, у першу чергу, такі документи Організації Об'єднаних Націй, як:
- Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 року;
- Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийнятий 16 грудня 1966 року;
- Кодекс поведінки посадових осіб у підтриманні правопорядку, прийнятий 17 грудня 1979 року;
- Мінімальні стандартні права поводження з в'язнями, прийняті 25 травня 1984 року;
- Мінімальні стандартні правила 00Н, що стосуються правосуддя по відношенню до неповнолітніх, ("Пекінські правила"), прийняті 29 листопада 1985 року;
- Основні принципи поводження з в'язнями, прийняті 14 грудня 1990 року, та інші [32].
А оскільки Україна прагне стати європейською державою не тільки згідно до географічного розміщення, але й у відповідності до політичних принципів, то європейський досвід у формуванні пенітенціарних установ є для України корисним. Цей досвід базується на наступних документах Ради Європи:
- Європейській конвенції з прав людини, прийнятій 4 листопада 1950 року;
- Європейських пенітенціарних правилах, прийнятих 12 лютого 1987 року;
- Віденській декларації, прийнятій 9 жовтня 1993 року, і т.д. [33]. На нашу думку, серед всіх цих документів на окрему увагу заслуговують Європейські в'язничні правила (ЄВП) (додаток № 4), які набули широкого міжнародного визнання як фактичний кодекс практичної діяльності по управлінню пенітенціарними установами. Характерною рисою Європейських в'язничних правил є те, що порівняно з мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язненими, у них значно змінені акценти та пріоритети і вони відбивають глибокі зміни у свідомості людей та практиці пенітенціарних установ, що сталися у другій половині XX століття. Основні підходи ЄВП визначені в шести головних принципах першої частини, які визначають ідеологію і мораль Правил. Ці визначальні принципи втілюють у собі поняття гуманізму, поваги людської гідності, соціальної орієнтації й ефективного управління пенітенціарними установами, заборони дискримінації засуджених тощо. Вони зумовлюють чітке і ефективне функціонування сучасних пенітенціарних систем, надають їм усіх необхідних атрибутів етичної соціальної орієнтації, які відіграють особливо важливу роль для забезпечення адекватного утримання засуджених, підтримки статусу персоналу і справдження сподівань цивілізованого суспільства в сучасних умовах. Досить змістовною та практично значущою, на нашу думку, є третя частина ЄВП, у яких мова йде про персонал пенітенціарних установ, підбір кадрів, їх підготовку і виконання службових обов'язків у відповідності до вимог конкретних стандартів.
Стаття 51 наголошує, що важливість першочергової уваги адміністрації в'язниць до персоналу обумовлена вирішальною роллю в'язничного персоналу у належному управлінні установами по досягненню їхніх організаційних та виправних цілей. В'язничний персонал повинен постійно заохочуватись за допомогою професійної підготовки, консультацій та ефективних методів управління до людяного поводження із в'язнями, підвищення ефективності роботи та відданості своїм обов'язкам, а в'язнична адміністрація повинна постійно інформувати громадськість про роль в'язничної системи та роботу її персоналу з метою поглиблення розуміння громадськістю важливості внеску в'язничної системи в суспільство (статті 52; 53; 55; п. 2 ст. 63 ).
Отже, громадськість (читай-держава, як найвища форма організації суспільства, [34] і є тим гарантом захисту прав, свобод персоналу установ виконання покарань.
Відомо, що формування статусу працівника в пенітенціарних установах починається з підбору кадрів. Ця складна і клопітка робота є обов'язком в'язничної адміністрації. Як ми вважаємо, пріоритетами в цьому напрямку є оцінка таких людських якостей, як сумлінність і людяність, і таких особистісних критеріїв, як професійний рівень підготовки і придатність до роботи. Важливим є положення про те, що професійний в'язничний персонал має статус цивільного службовця і отримує заробітну плату, достатню для утримання чоловіків і жінок. Враховуючи важкий характер роботи, - зазначено у п. 2 ст. 54 ЄВП, -пенітенціарні працівники мають право на службові пільги та сприятливі умови праці. Як закріплено в п. 4 ст. 55, окрім фахової підготовки і перепідготовки, співробітники пенітенціарної системи повинні вивчати вимоги та порядок застосування ЄВП та Європейської конвенції з прав людини.
Наступним критерієм майбутньої моделі персоналу системи ДДУПВП є положення ЄВП про те, що серед фахового складу персоналу в'язниць має бути достатня кількість психіатрів, психологів, соціальних працівників, викладачів, вчителів професійно-технічних дисциплін, фізичного виховання та тренерів (стаття 57).
Відповідно до ст. 61 ЄВП У кожній в'язниці повинен бути лікар, який у термінових випадках у будь який час має можливість негайно відвідувати в'язнів, а якщо в такій установі нема штатних лікарів, то повинно забезпечуватися медичне обслуговування лікарем-сумісником (таким, що працює неповний робочий день). Персонал не повинен застосовувати силу до в'язнів, окрім чітко визначених випадків, як самооборона, спроба втечі, активний чи пасивний фізичний опір наказам. Проте кожен факт застосування сили повинен доповідатися начальникові установи (п.1 ст. 63 ). Щодо озброєності персоналу, то ЄВП її не схвалюють, окрім винятково особливих обставин. Крім того, співробітникам ні за яких обставин не може видаватися зброя, якщо вони не пройшли повний курс підготовки з питань користування нею (п. З ст. 63).
Концептуальним, на наш погляд, є такий підхід, згідно якого для забезпечення положень Європейської конвенції з прав людини, у ЄВП введені статті про мову в пенітенціарних закладах (стаття 60) і стать персоналу (стаття 62).