Експедитор і клієнт при укладанні договору транспортного експедирування можуть передбачити й інші обов’язки. Але за будь-яких умов у разі невиконання або неналежного виконання обов’язків, які передбачені договором транспортного експедирування і Законом, експедитор і клієнт несуть відповідальність згідно з ЦК України, іншими законами та договором транспортного експедирування.
Статтями 929 ЦКУ, 316 ГКУ та 9 Закону про експедицію встановлено, що за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов’язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов’язаних з перевезенням вантажу.
Окрім того, договором транспортного експедирування може бути встановлено, що обов’язок експедитора — організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов’язання, пов’язані з перевезенням.
Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу.
При укладенні такого господарського договору сторони зобов’язані в будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору відповідно до статті 180 ГКУ та ст. 9 Закону про експедицію. Причому, відповідно до того самого законодавства істотними є умови, визнані такими за законом (ст. 9 Закону про експедицію) чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін необхідно досягти згоди.
ГКУ встановлює важливу для господарських договорів особливість, відповідно до якої плата за договором транспортного експедирування здійснюється за цінами, що визначаються главою 21 цього Кодексу. Зокрема, ст. 189 ГКУ зазначає, що ціна є істотною умовою господарського договору та вказується в договорі у гривнях.
Лише у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) ціни можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін. При здійсненні експортних та імпортних операцій у розрахунках з іноземними контрагентами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.
Договір транспортного експедирування укладається виключно в письмовій формі (ст. 930 ЦКУ, ст. 9 Закону про експедицію). При цьому у випадках, коли умовами договору передбачено вчинення експедитором дій від імені клієнта, останній повинен видати експедиторові довіреність.
3. Правова характеристика і значення неустойки
Сплата неустойки у зв’язку з порушенням договірних зобов’язань підприємств - звичайна річ в економіці нашої країни. Проте, на практиці та в літературі з нею пов’язано чимало всіляких питань. Це і не дивно, оскільки неустойка має багато різновидів і нерідко переплітається з такими господарськими операціями, як відшкодування заподіяних збитків і реальне виконання порушеного зобов’язання.
Основний нормативно-правовий акт, що регулює договірні відносини є Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року №435-IV (далі – ЦКУ). Відповідно до положень ЦКУ для забезпечення належного виконання зобов’язань за договором сторони можуть передбачити в умовах договору сплату неустойки стороною винною у неналежному виконання умов договору іншій стороні.
Відповідно до п. 1 ст. 549 ЦКУ неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник зобов’язаний передати кредиторові у випадку порушення свого зобов’язання. З цього визначення виходить, що неустойка - це додаткове зобов’язання, що починає обтяжувати боржника з моменту невиконання або неналежного виконання ним основного зобов’язання, тобто з моменту порушення боржником прав кредитора (але, якщо боржник не визнає такого обтяження, то в подібних ситуаціях необхідне рішення суду).
На випадок порушення цивільних прав законодавство, насамперед, передбачає різні способи їхнього захисту. До способів захисту цивільних прав та інтересів судом відносяться, зокрема, примусове виконання зобов’язання в натурі (називане ще «реальним виконанням»), відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (п. 2 ст. 16 ЦКУ). От під цими «іншими способами» саме і мається на увазі сплата неустойки.
На практиці найпоширенішими способами захисту цивільних прав є відшкодування збитків і стягнення неустойки. У таких випадках боржник задовольняє майновий інтерес потерпілого, надаючи йому грошову (товарну, майнову) компенсацію його майнових втрат. При цьому відшкодування збитків має місце, якщо виплачувана компенсація прямо пов’язана з розміром заподіяної шкоди. Стягнення ж неустойки в наявності, коли компенсація пов’язана з розміром збитку або побічно, або взагалі незалежна від нього. Тому основною формою компенсації заподіяного збитку є відшкодування збитків, тоді як сплата неустойки провадиться у випадках прямо передбачених договором або законом. Справа тут ще і в тому, що збитки є найбільш істотним і розповсюдженим наслідком порушення цивільних прав.
Способи захисту цивільних прав традиційно підрозділяються на заходи захисту і заходи відповідальності. При цьому якщо реальне виконання є тільки заходом захисту, то відшкодування збитків і стягнення неустойки визнаються ще і заходами цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язань (або «правовими наслідками порушення зобов’язань», як це зазначено в ст. 611 ЦКУ).
Однак для неустойки загальні визначення на цьому не закінчуються, оскільки вона визнається ще й одним з видів забезпечення виконання зобов’язань (п. 1 ст. 546 ЦКУ). Таким чином, неустойка - це одночасно і спосіб захисту цивільних прав, і міра відповідальності за їхнє порушення, і спосіб забезпечення виконання зобов’язань (здійснення прав). У той час як, наприклад, застава або поручительство - тільки способи забезпечення виконання зобов’язань. Тому для повного розуміння сутності та призначення неустойки її варто розглянути в кожному з трьох зазначених ракурсів, після чого можна буде зробити відповідні класифікації.
Стягнення неустойки та відшкодування збитків, як окремі способи захисту цивільних прав, є виплатами компенсації і, таким чином, протиставляються виконанню зобов’язання в натурі. Справа в тому, що інтерес потерпілої сторони (кредитора) не завжди може бути задоволений у повному обсязі шляхом заміни реального виконання на виплату компенсації. У таких випадках кредитор вправі наполягати на тому, щоб його контрагент фактично вчинив так, як передбачено відповідним договором.
Що стосується заходів цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язань, то згідно ст. 217 ГКУ правовими засобами відповідальності в сфері господарювання є господарські санкції, тобто засоби впливу на правопорушника, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Це значить, що в особи, що порушила договір, виникають додаткові обтяження, які засновані на примусовій чинності закону і є певним покаранням за здійснене правопорушення.
Окремими видами господарських санкцій є відшкодування збитків і штрафні санкції (п. 2 ст. 217 ГКУ). При цьому, відповідно до п. 1 ст. 230 ГКУ, штрафними санкціями визнаються неустойка, штраф і пеня у вигляді грошової суми.
Статтею 550 ЦКУ визначені підстави виникнення права на неустойку:
1. Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов‘язання.
2. Проценти на неустойку не нараховуються.
3. Кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов‘язання (стаття 617 цього Кодексу).
Далі переходимо до забезпечення виконання зобов’язань за допомогою неустойки (п. 1 ст. 546 ЦКУ). Способи забезпечення виконання зобов’язань, взагалі, - це спеціальні заходи, які або гарантують виконання основного зобов’язання боржником, або стимулюють боржника до належного виконання своїх зобов’язань. Так, якщо поручительство або, наприклад, застава гарантують виконання основного зобов’язання, то неустойка, на відміну від них, є стимулюючим способом. Це і зрозуміло, оскільки передбачена договором або законом неустойка лише понукає боржника бути справним, щоб додатково не позбутися певної суми коштів (як правило, меншої, ніж сума основного боргу).
Оскільки в ЦКУ правовідносини неустойки включено до Кн. 5 Розд. I «Загальні положення про зобов’язання» Гл. 49 «Забезпечення виконання зобов’язання», то неустойка, як і всі інші способи забезпечення зобов’язань, носить зобов’язально-правовий характер (тобто неустойка - забезпечувальне зобов’язання).
Згідно п. 1 ст. 547 ЦКУ угода щодо забезпечення виконання зобов’язань здійснюється в письмовій формі. На практиці це виражається в тому, що угода про неустойку фіксується або в самому договорі, що встановлює основне зобов’язання (на забезпечення якого направлена неустойка), або в додатковій до нього (або навіть спеціальній) угоді сторін.
Як і більшість способів забезпечення виконання зобов’язань, неустойка носить залежний від основного зобов’язання характер. Це означає, що при недійсності основного зобов’язання (п. 2 ст. 548 ЦКУ) або припиненні його дії припиняє своє існування і неустойка як угода, що його забезпечує.
Тепер, після розгляду неустойки в трьох вищевказаних аспектах, проведемо її послідовну класифікацію за різними підставами. Залежно від правового джерела встановлення неустойки вона поділяється на законну та договірну (ст.ст. 551 і 611 ЦКУ). Застосування законної неустойки не залежить від волі сторін і відбувається в тих випадках, коли умова про неустойку взагалі не включена до договору або ж коли встановлений законом розмір неустойки перевищує розмір договірної неустойки. Відповідно до п. 2 ст. 551 ЦКУ розмір законної неустойки, виплачуваної коштами, може бути зменшений за згодою сторін, крім випадків, передбачених законом. За домовленістю сторін можливо також і збільшення розміру грошової неустойки, установленої законом (при відсутності, звичайно, прямої заборони в законі). Однак суд вправі зменшити неустойку (законну або договірну), але не повністю звільнити боржника від її сплати, якщо розмір неустойки явно більше розміру збитків, понесених кредитором (п. 3 ст. 551 ЦКУ).