З урахуванням викладеного кримінальна відповідальність — це вимушене перетерпіння особою, що вчинила злочин, державного засудження, а також позбавлень особистого, майнового або іншого характеру, які передбачені кримінальним законом і покладаються на винного спеціальними органами держави.
Очевидно, що поняття кримінальної відповідальності відбиває факт реальної взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеціальних органів держави. Така взаємодія врегульована нормами кримінального права і тому протікає в межах певних правовідносин, які називаються кримінально-правовими відносинами. Одні автори слушно вважають, що ці правові відносини виникають з моменту вчинення злочину. На думку інших, вони виникають або з моменту порушення кримінальної справи, або з моменту притягнення особи як звинуваченої, або, навіть, з моменту постановлення обвинувального вироку суду чи набрання ним чинності.
Відповідь на це та на інші питання залежить від розуміння того, що являють собою ці правовідносини, який зміст їх структурних елементів, у чому полягає їх взаємодія, в якому співвідношенні знаходяться кримінальна відповідальність і правовідносини, що розглядаються, тощо. З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею і державою виникають певні юридичні відносини, внаслідок яких у такої особи і держави виникають взаємні права і обов’язки. Злочинець зобов‘язаний бути засудженим за вчинений злочин, а також перетерпіти позбавлення і обмеження, передбачені кримінальним законом. В той же час він має право на те, щоб до нього була застосована та стаття КК, яка забороняє вчинене ним діяння; щоб покарання було призначено йому в межах санкції даної статті, враховані відповідні положення Загальної і Особливої частин КК та ін. Держава має право засудити злочинця і вчинений ним злочин, а також обмежити його правовий статус строками давності притягнення до кримінальної відповідальності і строками погашення чи зняття судимості, і зобов‘язана забезпечити правильну кваліфікацію скоєного, призначити покарання в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК з урахуванням характеру і ступіня суспільної небезпеки скоєного, особи винного, а також обставин, які пом‘якшують або обтяжують відповідальність, та ін.
Взаємні права і обов‘язки сторін є змістом правовідносин, що розглядаються. Вони виникають об‘єктивно з часу вчинення злочину. Тому реальність прав і обов‘язків суб‘єктів кримінально-правових відносин не залежить від того, чи виявлено злочин органами держави. Доказом цього є хоча б те, що строки давності притягнення до кримінальної відповідальності починаються саме з дня вчинення злочину (ст. 48 КК). Процесуальні акти порушення кримінальної справи, притягнення особи як звинуваченої або постановлення обвинувального вироку не створюють кримінально-правових відносин, а лише констатують їх, бо ще до винесення цих актів між злочинцем і державою вже виникли реальні юридичні відносини.
Суб‘єктами таких відносин є, з одного боку, особа, що вчинила злочин, а з другого — держава в особі передусім органі дізнання, слідства та прокурора. Дані правовідносини постійно розвиваються, уточнюються за змінюються внаслідок дій суб‘єктів по реалізації їх взаємних прав і обов‘язків (наприклад, злочинець може з’явитися із зізнанням, активно сприяти розкриттю злочину, відшкодувати заподіяння збитки та ін., що, в свою чергу, породжує у відповідних органів і посадових осіб обов‘язок урахувати ці обставини при визначенні міри відповідальності.
На наступному стані розвитку правовідносин органом, що представляє державу, виступає суд, оскільки згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України “особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Саме обвинувальний вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин, які виникли в момент вчинення злочину. Вирок є формою вираження державного засудження злочинця та діяння, яке він вчинив, і конкретизує вид та міру тих позбавлень і обмежень, яким повинен бути підданий засуджений. Таким чином, з моменту набрання чинності обвинувальним вироком правовідносини досягають свого повного обсягу і визначеності. Об‘єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові та інші блага особи, зменшення яких передбачається в санкції статті Особливої частини КК, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину. В подальшому, при відбуванні засудженим покарання, суб‘єктами, що представляють державу в кримінально-правових відносинах, виступають органи, які відають виконанням призначеного судом покарання.
Кримінально-правові відносини можуть бути припинені і на більш ранньому етапі. Підстави такого припинення можуть бути різними. Це, наприклад, смерть особи, закінчення строків давності (ст.ст. 48, 49 КК), звільнення особи від кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 50, ст. 51 КК та ін.), видання акту амністії або помилування (ст. 54 КК). З моменту припинення правовідносин припиняється і кримінальна відповідальність особи, яка вчинила злочин.
Отже, кримінальна відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним вироком чинності, а припиняється з моменту припинення кримінально-правових відносин [15, 112]. Такий погляд на момент виникнення кримінальної відповідальності не є загальновизнаним в науці кримінального права: багато хто з авторів вважають, що кримінальна відповідальність виникає на більш ранніх стадіях — з моменту вчинення злочину, порушення кримінальної справи, затримання або Авесту підозрювального (звинуваченого) та ін.
Згідно зі ст. 10 Конституції Україні кримінальній відповідальності підлягають лише особи, яким до вчинення злочину минуло 16 років. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за вбивство, умисне заподіяння телісних ушкоджень, що спричинили розлад здоров’я, згалтування, крадіжку, грабіж, розбій, злісне або особливо злісне хуліганство та ін.
До особи, яка вчинила у віці до 18 років злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, якщо буде визнано, що її виправлення можливе без застосування кримінального покарання, а також до особи, яка до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, вчинила небезпечне діяння, передбачене КК, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, які не є кримінальним покаранням.
Наведена вище характеристика кримінальної відповідальності не ”заважає” дискусіям у теорії кримінального права з приводу основного змісту цього поняття. Найбільш поширеними в цьому плані точками зору є такі [16, 74]:
1. Визначення кримінальної відповідальності як обов’язку відповісти за вчинення забороненого кримінальним законодавством суспільно небезпечного діяння і стерпіти обмеження морального, матеріального та фізичного характеру.
2. Розуміння кримінальної відповідальності як реального покладання на особу, що вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду та примусу.
3. Ототожнення кримінальної відповідальності та покарання, зведення кримінальної відповідальності до застосування санкцій.
4. Розгляд кримінальної відповідальності як специфічних кримінально-правових відносин або як сукупності кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих відносин.
Із наведених точок зору більш слушною видається та, що розглядає кримінальну відповідальність як реальне покладання на особу, яка вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду і примусу. Єдине уточнення, яке потрібно зробити — в окремих випадках кримінальна відповідальність може зводитися лише до державного осуду особи, яка вчинила злочин [16, 75].
Інші точки зору, як уявляється, в тій чи іншій мірі не відповідають основним юридичним ознакам кримінальної відповідальності. Так, обов’язок особи відповісти за вчинення злочину і стерпіти передбачені кримінальним законом обмеження не є реакцією держави на вчинений злочин. У цьому плані, очевидно, сам по собі обов’язок не може бути кримінальною відповідальністю.
Не можна ототожнювати кримінальну відповідальність і покарання. Покарання є основою, але не єдиною формою кримінальної відповідальності, про що свідчить, зокрема, положення ч. 1 ст. 3 та ст. 50 КК.
Щодо розуміння кримінальної відповідальності як специфічних кримінально-правових відносин, то воно занадто розширює її зміст. Кримінально-правові відносини, як уявляється, є більш широким правовим явищем, ніж кримінальна відповідальність, а їх співвідношення потребує окремого розгляду.