Головним критерієм, за яким відмежовують тероризм від інших споріднених, суміжних злочинів, є мотив. Критерієм поділу тероризму на види, які зазначалися вище, саме і виступає мотив. У теорії кримінального права панує думка, яка підтримується більшістю вчених, що мотив є внутрішньою спонукою до вчинення злочину [17, 78]. При цьому слід чітко відмежовувати мотив і мотивацію вчинення терористичного акту. Наприклад, у разі вбивства політичного лідера з метою залякати своїх суперників під час проведення передвиборної кампанії, дії особи, що керувалася саме такими мотивами, повинні бути кваліфікована як терористичний акт, тобто це є класичним проявом політичного тероризму. Проте можливо розглянути і таку ситуацію, коли вчинення злочину замовляється особі, яка повинна вчинити певні дії (вбити політичного лідера) і за це отримати винагороду у вигляді, наприклад, грошей. За цих обставин особа-виконавець може керуватися виключно корисними мотивами, їй байдуже, що після цього може статися. Отже, в даному випадку говорити про спрямованість умислу винного на вчинення терористичного акту неможливо, тому і його дії кваліфікуватимуться за відповідними статтями Кримінального кодексу, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти життя та здоров‘я. Проте особа-замовник заздалегідь планує певну модель поведінки за умови настання того стану, на який вона сподівається внаслідок вчинення дій, що замовляються особі-виконавцю. Тому в цьому випадку дії особи-замовника мають кваліфікуватися за статтею, що передбачає кримінальну відповідальність за тероризм.
Так, зокрема, в чинному КК України відсутня норма, яка передбачала б кримінальну відповідальність за погрози щодо осіб, які користуються міжнародним захистом. Ця прогалина певною мірою усувається в проекті нового КК України, але й тут є деякі упущення. Проект містить два склади, що мають на меті охорону осіб, які користуються міжнародним захистом. Це ст. 412 проекту КК, котра встановлює кримінальну відповідальність за посягання на життя представника іноземної держави, і ст. 414 проекту КК, диспозиція якої зазначає таке: напад на службові або житлові приміщення осіб, які мають міжнародний захист, а також викрадення або позбавлення волі цих осіб з метою впливу на характер їх діяльності або діяльність держав чи організацій, які вони представляють, або з метою провокації війни чи ускладнення міжнародних відносин”. А ч.2 ст. 414 проекту КК встановлює кримінальну відповідальність за погрозу вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті. Але при порівнянні статей 412 і 414 проекту КК постає питання: якщо встановлюється відповідальність за погрози діями, що перелічені в ч. 1 ст. 414, то чому тоді не криміналізовані погрози тими діями, котрі передбачені ст. 412 проекту і які є значно небезпечнішими, ніж дії, зазначені в ч. 2 ст. 414 проекту КК України? У зв’язку з цим є цілком можливим й необхідним доповнити ст. 59 КК України і ст. 412 проекту КК України частиною другою у такій редакції: “Погроза посягненням на життя представника іноземної держави з метою впливу на характер його діяльності або на діяльність держави, яку він представляє, або з метою провокації війни чи ускладнення міжнародних відносин — карається позбавленням волі на строк до п’яти років” [10, 99].
1. Кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності, яка в юридичної літератури визнається як вид і міра примусового перетерпіння особою, що вчинила правопорушення, певних позбавлень державно-правового характеру, які передбачені законом. Правопорушення, як один із різновидів протиправних діянь, тягне за собою ретроспективну юридичну відповідальність, що є реакцією держави на правопорушника і ті діяння, які він скоїв і за які зобов‘язаний понести певну кару чи стягнення з метою виправлення і перевиховання.
2. Кримінальна відповідальність — це вимушене перетерпіння особою, що вчинила злочин, державного засудження, а також позбавлень особистого, майнового або іншого характеру, які передбачені кримінальним законом і покладаються на винного спеціальними органами держави. Поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим рисам юридичної відповідальності і разом з тим характеризується своїми видовими рисами.
3. Поняття кримінальної відповідальності відбиває факт реальної взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеціальних органів держави. Така взаємодія врегульована нормами кримінального права і тому протікає в межах певних правовідносин, які називаються кримінально-правовими відносинами.
4. Карне покарання не переслідує мети відплати злочинцю. Основне його призначення в тім, щоб виправити, перевиховати правопорушника, попередити здійснення їм нових злочинів. Якщо для досягнення цих гуманних цілей немає необхідності застосовувати дуже строгі заходи кримінально-правового впливу закон передбачає можливість зм'якшення участи засудженого аж до повного звільнення його від покарання.
5. З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею і державою виникають певні юридичні відносини, внаслідок яких у такої особи і держави виникають взаємні права і обов’язки. Злочинець зобов‘язаний бути засудженим за вчинений злочин, а також перетерпіти позбавлення і обмеження, передбачені кримінальним законом. Держава має право засудити злочинця і вчинений ним злочин, а також обмежити його правовий статус строками давності притягнення до кримінальної відповідальності і строками погашення чи зняття судимості, і зобов‘язана забезпечити правильну кваліфікацію скоєного, призначити покарання в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК з урахуванням характеру і ступіня суспільної небезпеки скоєного, особи винного, а також обставин, які пом‘якшують або обтяжують відповідальність, та ін.
6. Кримінальна відповідальність може бути реалізована в трьох формах: в формі вимушеного перетерпіння винним державного засудження; в формі перетерпіння винним державного засудження, яке поєднано з призначенням йому конкретної міри покарання, від реального відбування котрого, однак, засуджений звільняється; в формі вимушеного перетерпіння винним державного засудження і позбавлень або обмежень особистого, майнового чи іншого характеру, що складають зміст покарання, призначеного йому судом.
5. Постанова Пленуму Верховного Суду № 5 від 26 березня 1999 р. “Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів” // Вісник ВСУ № 3, 1999, С. 11—16.
9. Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення у вину. К., 1996.
10. Ємельянов В. Кримінальна відповідальність за злочини терористичної спрямованості проти державних діячів // Право України, № 1, 2000, С. 98—100.
15. Кримінальне право України: Загальна частина. За ред. М.І. Бажанова. Х., “Право”, 1997.
16. Кримінальне право України: Загальна частина. За ред. проф. П.С. Матишевського. К., Юринком, 1999.
17. Ліпкан В. Актуальні проблеми розроблення кримінально-правової норми про відповідальність за тероризм // Право України, № 3, 2000, С. 77-81.
24. Сухов Ю. Кримінальна відповідальність за вчинення злочинів у сфері оподаткування та її вдосконалення // Право України, № 1, 2000, С. 86—91.
26. Уголовный кодекс Украины. Научно-практический комментарий. К., 1999.
1. Конституція України // Голос України. 1996, 13 липня.
2. Кримінальний кодекс України // Кодекси України, № 1, 1996.
3. Закон України від 6 березня 1992 р. “Про скасування кримінальних покарань у вигляді заслання і вислання” // Відомості ВР України, 1992, № 23, С. 337.
4. Закон України від 11 липня 1995 р. “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності посадових осіб” // Відомості ВР України, 1995, № 29, С. 216.
5. Постанова Пленуму Верховного Суду № 5 від 26 березня 1999 р “Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів” // Вісник ВСУ № 3, 1999, С. 11—16.
6. Постанова Пленуму Верховного Суду № 3 від 31 березня 1989 р “Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна” // Бюллетень законодавства і юридичної практики України. К., 1995, С. 301-304.
7. Указ Президії ВР України від 15 листопада 1991 р. “Про внесення доповнень і змін до Указу Президії Верховної Ради УСРС від 29 липня 1991 року “Про посилення відповідальності за порушення правил, норм та стандартів, що відносяться до забезпечення безпеки дорожного руху” // Відомості ВР України, 1992, № 5, С. 40.