§ 67. Штраф, як міра покарання (характеристика).
Штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і в межах, установлених законом. Розмір штрафу встановлюється в залежності від ваги зробленого злочину з урахуванням майнового положення винного (ст.32 КК).
Штраф як міра покарання встановлюється законом за здійснення менш небезпечних злочинів проти власності, проти особистості, господарських і деяких інших видів злочинів, чинених, як правило, з корисливих мотивів чи при завданні майнових збитків. Штраф може бути призначений у виді як основного (ст. 106, 107, 135, 136, 137, 179 і ін.), так і додаткового покарання, але тільки у випадках, спеціально передбачених санкціями відповідних статей, або при призначенні більш м'якого покарання, чим передбачено законом, у порядку ст.44.
Межі розміру штрафу в КК установлені від 10 до 400 мінімальних зарплат, а за корисливі злочини – у межах 1000 мінімальних зарплат. У виняткових випадках, визначених законом, можуть застосовуватися і великі суми штрафу (ст.32 КК). Щораз ці межі визначаються в залежності від ваги зробленого злочину по санкціях конкретних статей Особливої частини КК. При призначенні штрафу суд враховує, крім того, майнове положення винного – число працездатних членів родини, розмір заробітку винного й інші дані для того, щоб сума штрафу була реальної для сплати у випадку стягнення в примусовому порядку.
Якщо засуджений ухиляється від сплати штрафу, він стягується в примусовому порядку, причому стягуватися можуть як кошти, так і майно засудженого. Однак у цьому випадку предмети, що не підлягають конфіскації, не можуть бути вилучені і при стягненні штрафу. При неможливості стягнути штраф через відсутність у засудженого майна, на яке може бути звернене стягнення, штраф з дозволу суду заміняється виправними роботами з розрахунку один місяць виправних робіт за 4 розміри мінімальної зарплати, але для того, щоб загальний термін виправних робіт не перевищував двох років.
По прямій забороні закону штраф не може бути замінений позбавленням волі ні прямо, ні побічно, наприклад, шляхом заміни позбавлення волі виправними роботами, призначеними замість штрафу в порядку ст.32. Рівною мірою не допускається заміна позбавлення волі штрафом, тому що така заміна суперечить природі цих покарань. Якщо суд призначає покарання по декількох вироках, то в цих випадкам вироку до позбавлення волі і штрафу приводяться у виконання самостійно (ст.43).
Від неможливості стягнення штрафу варто відрізняти таке положення, коли обчислювальна сума штрафу, що підлягає сплаті, у даний момент або в повній сумі може створити для засудженого або членів його родини особливі ускладнення в силу яких-небудь виняткових обставин (пожежа, стихійне лихо, важка хвороба, і т.д.). У цих випадках на підставі ст.405 КПК суд може відкласти чи сплату надати винному розстрочку терміном до одного року з дня вступу вироку в законну силу.
Штраф як міра кримінального покарання відрізняється від адміністративного штрафу, головним чином, своєю природою і юридичними наслідками. Штраф, будучи мірою карного покарання, призначається судом за злочин, передбачений карним законом; він, як і всяке покарання, спричиняє судимість винного, чого немає при адміністративному штрафі.
§ 68. Конфіскація майна (характеристика).
Конфіскація майна складається в примусовому безоплатному вилученні у власність держави усього чи частини майна, що є особистою власністю засудженого. Конфіскація майна може бути призначена тільки за державні і тяжкі корисливі злочини у випадках, зазначених у законі. Суд повинний вказати у вироку, чи конфіскується все майно засудженого чи частина його; в останньому випадку суд повинний указати, яка частина майна конфіскується, чи перелічити предмети, що конфіскуються. Не підлягають конфіскації предмети, необхідні для засудженого, членів його родини й обличчя, що знаходяться на його утриманні, відповідно до переліку, даному в додатку до кодексу (ст.35 КК).
Конфіскація майна є мірою покарання, що ущемляє, насамперед, майнові права засудженого. Однак, на відміну від штрафу, що призначається завжди в грошовому вираженні і з урахуванням матеріального положення винного, конфіскація як покарання поширюється на всяке майно засудженого, приналежне йому на праві особистої власності, на грошові суми й інші цінності, предмети одягу, домашнього побуту і т.п., крім майна, на яке не може бути звернена конфіскація.
У випадку конфіскації частки засудженого в загальному майні розмір його частки визначається після виключення з цього майна того, що не підлягає конфіскації. Конфіскації по вироку суду підлягає як майно, що цілком належить засудженому, так і його частка в загальній власності, наприклад, на будинок, автомашину і т.д.
Розрізняються два види конфіскації, застосовуваної як карне покарання: повна і часткова.
Повна конфіскація майна складається в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього майна, що є особистою власністю засудженого, а також його частки в загальній власності, у чому б вона не виражалася і де б вона не знаходилася, за винятком предметів необхідності, перерахованих у додатку до КК. Повна конфіскація поширюється також на майно засудженого, котре з метою приховання від конфіскації оформлено по фіктивних угодах на ім'я інших осіб. При повній конфіскації майна повинні бути враховані права і законні інтереси членів родини засудженого, проживаючого разом з ним.
Часткова конфіскація майна складається в безоплатному вилученні у власність держави точно визначеної судом частини майна, що є особистою власністю засудженого. Щоб уникнути непорозумінь, що можуть виникнути при виконанні вироку, суди зобов'язані точно вказувати, яка саме частина (половина, третина і т.д.) усього майна засудженого підлягає конфіскації, чи конкретно перелічити предмети, що конфіскуються. Заміна конфіскації майна стягненням грошової суми, рівної вартості цього майна, не допускається.
Якщо в процесі попереднього розслідування на майно винного був накладений арешт, то суд, розглядаючи справу, повинний перевірити, чи дотримані вимоги ст.35 КК у відношенні майна, не підмета конфіскації. Якщо таке майно було включено в опис, суд зобов'язаний своїм визначенням виключити його з опису і зняти арешт.
Конфіскація майна відрізняється від вилучення майна, придбаного в результаті необґрунтованого збагачення, по-перше, тим, що вилучення такого майна і звертання його в доход держави не є мірою карного покарання і тому не створює судимості; по-друге, тим, що це майно може бути вилучено не тільки в засудженого, але, наприклад, у його родичів, що необґрунтовано збагатилися, і в третіх осіб (конфіскація майна в засудженого виробляється тільки по вироку суду); по-третє, тим, що при вилученні майна держава ніякої відповідальності по боргах особи, в якої вилучається майно, не несе (при конфіскації майна держава несе відповідальність по всіх боргах і зобов'язанням засудженого, виниклим до прийняття слідчими чи судовими органами заходів для охорони майна, в обсязі, не перевищуючий актив конфіскованого майна); по-четверте, таке майно вилучається в будь-якої особи цілком (конфіскація ж майна поширюється тільки на особисте майно засудженого чи на його частку в загальному майні).
Відрізняється конфіскація і від відшкодування заподіяної шкоди. Речовинні докази і речі, добуті злочинним шляхом, не можуть включатися в майно, що конфіскується. Вони повертаються їхнім законним власникам. Це ж правило поширюється і на речовинні докази, що належать третім особам (ст.330 УПК).
Якщо третя особа подало позовну заяву про виключення майна з числа конфіскованого і поверненні його, суд зобов'язаний розглянути заяву в порядку цивільного судочинства з залученням як відповідача тієї організації, який було передане майно (де воно знаходиться), за участю прокурора.
Речі, що не є речовинними доказами в справі, повинні бути повернуті їх законному власнику (ст.330 УПК). Суд, що виніс вирок, незалежно від прохання засудженого, при одержання визначення вищестоящого суду зобов'язаний направити копію визначення фінансовому органу, у розпорядження якого надійшло конфісковане розпорядження майно, для виконання – повернення чи майна відшкодування його вартості.
При конфіскації майна держава не відповідає за обтяжуючі майно борги і зобов'язання, якщо вони виникли після прийняття слідчими чи судовими органами заходів для охорони майна і притім без згоди цих органів. Держава відповідає за обтяжуючі конфісковане майно борги і зобов'язання тільки у визначених випадках, точно передбачених ст.36 КК, і в порядку, установленому цивільним і цивільно-процесуальним законодавством.
У відношенні претензій, що підлягають задоволенню за рахунок конфіскованого майна, держава відповідає лише в межах активу, тобто вартості цього майна, по оцінці фінансових органів.
При виконанні вироків, якими, крім конфіскації майна, із засудженого стягнені суми у відшкодування матеріального збитку, заподіяного злочином, у першу чергу стягуються ці суми, конфіскація ж звертається на іншу частину майна, якщо це майно може бути конфісковано.
Черговість задоволення інших претензій за рахунок конфіскованого майна встановлюється цивільним і цивільно-процесуальним законодавством.
§ 69. Загальні начала призначення покарання.
Призначення покарання – це один із етапів застосування кримінально-правових норм, який характеризується такими особливостями: 1) призначення покарання може здійснюватися лише судом в обвинувальному вироку; 2) призначення покарання відбувається лише після визнання особи винною у вчинені злочину; 3) призначення покарання за своєю юридичною природою є різновидом так званого індивідуального піднормативного регулювання кримінально-правових відносин. Суд визначає і вказує у вироку: 1) яке основне покарання призначається особі, що вчинила злочин, а у певних випадках – який його розмір та інші показники; 2) чи призначається особі додаткове покарання, якщо ж призначається, то який його вид, а у певних випадках - розмір; 3) яке покарання остаточне призначається особі, якщо мають місце обставини, зазначені в ст.42,43 КК. Загальні начала призначення покарання – це передбачені кримінальним законом вихідні положення, яких дотримується і які враховує суд для оптимального поєднання нормативності та індивідуалізації при призначенні покарання. Ст.39 загальні начала: 1) суд призначає покарання в межах, встановлених статтею закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) суд призначає покарання у точній відповідності до положень ЗЧ КК; 3) при призначенні покарання суд, керуючись правосвідомістю, враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом‘якшують і обтяжують відповідальність. За загальним правилом межі покарання, що може бути призначене особі за вчинений нею злочин, передбачені в санкції тієї статті (частині, пункті) ОЧ КК, за якою засуджується винний. У окремих санкціях мінімальна межа основного чи додаткового покарання може бути не вказана. У цих випадках вона визначається тією статтею ЗЧ КК, яка передбачає даний вид покарання. Більшість санкцій КК є альтернативними, в них передбачено кілька основних чи кілька додаткових покарань. Додаткові покарання можуть бути як обов‘язковими так і факультативними, одні з них “прив‘язані” до окремих основних покарань, інші до всіх. При призначені покарання суд має з‘ясувати такі питання: 1) які види покарань передбачені санкцією статті (частини, пункту) за якою засуджується винний; 2) яка мінімальна і максимальна межа кожного з цих покарань; 3) які з покарань є основними, а які додатковими; 4) до яких основних покарань “прив‘язані” додаткові; 5) обов‘язковий чи факультативний характер мають додаткові покарання. Кримінальне законодавство України не передбачає випадків призначення більш суворого виду основного покарання, ніж передбачено санкцією статті, за якою засуджується винний, а також призначення основного чи додаткового покарання вище тієї максимальної межі, що встановлена даною санкцією. В окремих випадках, прямо передбачених ЗЧ КК, суд при призначенні покарання може вийти за межі санкції статті, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин: 1) призначення більш м‘якого покарання, ніж передбачено законом (ст.44); 2) призначення додаткового покарання, не передбаченого санкцією статті, за якою засуджується винний, на підставі ЗЧ КК (позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю ст.31, позбавлення звання чи рангу ч.1 ст.37, позбавлення батьківських прав ст.38); 3) заміни при призначенні покарання, передбаченого в санкції статті, за якою засуджується винний, іншим покаранням, зокрема, виправних робот – штрафом чи громадською доганою (ч.3 ст.29); 4) призначення штрафу у випадку застосування умовного засудження чи відстрочки виконання вироку (ч.1 ст.45, ч.1 ст.46-1). Суд в резолютивній частині вироку зобов‘язаний посилатися на ту статтю ЗЧ КК, яка передбачає відповідний випадок і яка є правовою підставою виходу за межі санкції. Ст.39-44 КК безпосередньо регламентують призначення покарання, крім того є цілий ряд положень про призначення покарання, тому суд повинен (об‘єктивні критерії): 1) виходити з мети покарання (ст.22); 2) керуватись послідовністю розташування покарань у ст.23, яке більш суворе; 3) виконувати положення статей ЗЧ КК, які передбачають конкретні види покарань: зміст , умови застосування, особливості призначення тощо (ст.24-25, 29-34, 35-38); 4) враховувати характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом‘якшують і обтяжують відповідальність (ст.39-41); 5) дотримуватися правил призначення покарання за вчинення кількох злочинів та за кількома вироками (ст.42, 43); 6) використовувати передбачені законом можливості пом‘якшення покарання винному (ст.44, ч.2 ст.47); 7) застосовувати деякі інші положення статей ЗЧ КК (напр., ч.4 ст.17, ч.7 ст.19). Суб‘єктивний критерій – правосвідомість суду (ст.39 КК). При визначенні суспільної небезпечності злочину треба враховувати: 1) чи є злочин тяжким (особливо тяжким); 2) яка соціальна цінність є безпосереднім об‘єктом цього злочину, і яке місце вона посідає в тій ієрархії соціальних цінностей, яка є пріоритетною для кримінального права на даний момент; 3) як співвідноситься вчинений злочин з іншими однорідними злочинами з точки зору кримінально-правових санкцій. Абз.1 п.2 постанови Пленуму ВС від 22.12.95 №22 “Про практику призначення судами кримінального покарання”: “визначаючи ступінь ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, суд повинен виходити із сукупності всіх обставин справи, зокрема, форми вини, мотиву і цілі, способу, обстановки і стадії вчинення злочину, кількості епізодів, наявних кваліфікуючих ознак, ролі кожного із співучасників (якщо злочин вчинено групою осіб), тяжкості наслідків, що настали, тощо”. Абз.2 п.2 постанови: “з‘ясовуючи дані про особу підсудного, суд повинен досліджувати його вік, стан здоров‘я, поведінку до вчинення злочину за місцем роботи чи навчання, його минуле (судимість, адміністративне стягнення, якщо вони мали місце), дані про сім‘ю (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку, стан їх здоров‘я, матеріальний стан сім‘ї) тощо”. Данні про особу мають оцінюватися в їх сукупності, а ті, які безпосередньо вплинули на призначення покарання, мають бути наведені у вироку. Обставини, що пом‘якшують відповідальність (ч.1 ст.40 КК): 1) відвернення винним шкідливих наслідків вчиненого злочину або добровільне відшкодування завданої втрати чи усунення заподіяної шкоди; 2) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих або сімейних обставин; 3) вчинення злочину під впливом погрози чи примусу або в силу матеріальної чи іншої залежності; 4) вчинення злочину під впливом великого душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого; 5) вчинення злочину при захисті від суспільно небезпечного посягання, хоч і з перечищенням меж необхідної оборони; 6) вчинення злочину неповнолітнім; 7) вчинення злочину жінкою в стані вагітності; 8) щире розкаяння або явка з повинною, а також сприяння розкриттю злочину. Врахування обставин, що пом‘якшують відповідальність, при призначенні покарання означає, що суд може: 1) призначити менш суворий вид основного покарання, якщо в санкції статті, за якою засуджується винний, передбачено кілька альтернативних покарань; 2) призначити основне чи додаткове покарання ближче до мінімальної межі, встановленої КК за вчинення даного злочину; 3) не призначати винному додаткового покарання, якщо воно передбачено в санкції статті, за якою він засуджується, як факультативне; 4) враховуючи наявність інших, передбачених законом, обставин, застосувати до винного умовне засудження чи відстрочку виконання вироку; 5) визнавши кілька пом‘якшуючих обставин винятковими і враховуючи особу винного, призначити йому більш м‘яке покарання, ніж передбачено законом (ст.44). обставини, що обтяжують відповідальність (ст.41 КК): 1) вчинення злочину особою, що раніше вчинила якийсь злочин (залежно від характеру першого злочину суд може не визнати його обтяжуючою обставиною); 2) вчинення злочину організованою групою; 3) вчинення злочину з використанням підлеглого або іншого залежного стану особи, щодо якої вчинено злочин; 4) вчинення злочину з корисливих або інших низьких мотивів; 5) заподіяння злочинам тяжких наслідків; 6) вчинення злочину щодо малолітнього, старого або особи, яка перебуває в безпорадному стані; 7) підмовлення неповнолітніх до вчинення злочину або залучення неповнолітніх до участі у злочині; 8) вчинення злочину з особливою жорстокістю або знущанням з потерпілого; 9) вчинення злочину з використанням умов громадського лиха; 10) вчинення злочину загальнонебезпечним способом; 11) вчинення злочину особою, яка перебуває в стані сп‘яніння (залежно від характеру злочину може не визнаватись обтяжуючою); 12) вчинення нового злочину особою, яка була взята на поруки, на протязі строку поручительства або на протязі одного року після закінчення цього строку. Цей перелік є вичерпним. Враховуючи обставини, що обтяжують відповідальність, суд може: 1) призначити більш суворий вид основного покарання за наявності в санкції статті, за якою засуджуються винний, двох або більше альтернативних покарань; 2) призначити основне або додаткове покарання ближче до максимальної межі, встановленої санкцією статті, за якою засуджується винний; 3) застосувати до винного додаткове покарання, передбаченого в санкції статті, за якою він засуджується, як факультативне; 4) не застосовувати до винного умовного засудження чи відстрочки виконання вироку; 5) обрати принцип повного або часткового складання покарань, а не принцип поглинення більш суворим покаранням менш суворого при засудженні винного за сукупністю злочинів.