У відповідності з ст156 КПК максимальний строк тримання обвинуваченого під вартою у стадії попереднього розслідування кримінальної справи – 18 місяців, при цьому основним строком вважаються 2 місяці. Оскільки цей запобіжний захід пов’язаний з позбавленням волі, він повинен бути по можливості короткотерміновим і скасовуватись зразу ж, як тільки в ньому відпаде необхідність. Клопотання про продовження строку тримання під вартою повинно порушуватись з таким розрахунком, щоб питання було вирішено до закінчення наявного строку тримання під вартою. Це клопотання оформляється мотивованою постановою слідчого, де, зокрема, викладаються обставини, що зумовлюють необхідність продовження строку тримання під вартою, зазначаються основні процесуальні і розшукові дії, які ще треба виконати в справі. Коли це питання вирішується вищестоящим прокурором, клопотання має бути підтримано прокурором, який здійснює безпосередній нагляд за розслідуванням справи. Після одержання санкції на продовження строку слідчий зобов’язаний письмово повідомити про це адміністрацію місця попереднього ув’язнення і надіслати їй примірник постанови. При поверненні судом першої, касаційної або наглядової інстанції на нове розслідування справи, в якій обвинуваченому обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, питання про необхідність залишення цього заходу і продовження строку тримання під вартою вирішує прокурор, котрий здійснює нагляд за розслідуванням даної справи. Своє рішення про скасування чи зміну запобіжного заходу або про продовження строку тримання під вартою в межах одного місяця від дня надходження до нього справи прокурор оформляє постановою. Закінчення строку тримання під вартою, якщо його не продовження у встановленому законом порядку, є підставою для звільнення обвинуваченого з-під варти. Начальник місця попереднього ув’язнення повинен не пізніш як за 7 діб до закінчення строку письмово повідомити про це слідчого, в провадженні якого знаходиться справа, а також прокурора, котрий здійснює нагляд за її провадженням, а в день закінчення строку – прокурора, який здійснює нагляд за додержанням кримінально-виконавчого законодавства, за постановою котрого обвинувачений звільняється з-під варти. Обвинувачений, який під час попереднього слідства перебував під вартою протягом максимального строку, передбаченого ч2 ст155 КПК, підлягає негайному звільнення адміністрацією установи в перший день після закінчення цього строку, якщо не отримано повідомлення слідчого або прокурора про закінчення попереднього слідства і пред’явлення його матеріалів обвинуваченому для ознайомлення. Персональна відповідальність за звільнення ув’язнення покладається в цьому разі на начальника місця попереднього ув’язнення. Постанова, вирок або ухвала про звільнення обвинуваченого з-під варти підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця попереднього ув’язнення. Особи, яких звільняють з-під варти, забезпечуються адміністрацією місця попереднього ув’язнення безплатним проїздом до місця проживання. У необхідних випадках їм видається грошова допомога і одяг (ст20 закону про попереднє ув’язнення).
§ 34. Підписка про невиїзд як вид запобіжного заходу, її суть, порядок обрання.
Стаття 151. Підписка про невиїзд. Підписка про невиїзд полягає у відібранні від підозрюваного або обвинуваченого письмового зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого. Якщо підозрюваний або обвинувачений порушить дану ним підписку про невиїзд, то вона може бути замінена більш суворим запобіжним заходом; про це підозрюваному або обвинуваченому повинно бути оголошено при відібранні від нього підписки про невиїзд.
Підписка про невиїзд є найбільш поширеним запобіжним заходом. Вона обирається у випадках, коли обставини справи свідчать про те, що мета застосування запобіжного заходу може бути досягнута і при обмеженні права обвинуваченого (підозрюваного) відлучатися з місця його постійного проживання або тимчасового знаходження. Під місцем постійного проживання обвинуваченого (підозрюваного) слід розуміти той населений пункт, в якому він за певною адресою має постійне житло, прописаний, проживає разом з сім’єю (якщо вона є). Місце тимчасового знаходження – це місце, в якому він перебуває у зв’язку з проїздом, відрядженням, хворобою, відпусткою, навчанням тощо. Закон не передбачає права органу дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду при обранні підписки про невиїзд визначати місце проживання обвинуваченому (підозрюваному) на період провадження в справі. Він надає їм лише право заборонити обвинуваченому (підозрюваному) залишати місце постійного або тимчасового знаходження без їх дозволу. Дозвіл на залишення місця проживання необхідним у випадках постійного або тимчасового переїзду до іншого населеного пункту або іншої місцевості. При переїзді в межах місця проживання (в зв’язку з одержанням, наймом, обміном квартири тощо), вказаного в підписці, дозвіл не потрібен, але про зміну адреси обвинувачений (підозрюваний) повинен повідомити орган, упровадженні якого знаходиться справа. Відсутність обвинуваченого (підозрюваного) протягом тривалого часу за адресою, зазначеної в підписці, без повідомлення про це відповідного органу має розглядатися як порушення підписки. Дозвіл на постійний або тимчасовий виїзд з місця проживання або відмова в ньому оформлюються мотивованою постановою слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду. Постанова слідчого і прокурора про відмову в задоволенні клопотання може бути оскаржена обвинуваченим у загальному порядку (ст234-236 КПК). Застосування підписки про невиїзд оформлюється двома процесуальними документами: постановою (ухвалою, вироком) про обрання запобіжного заходу (ч2 ст148 КПК) і самою підпискою про невиїзд, в якій вказується місце ї дата її відібрання, прізвище, ім’я, по батькові, адреса обвинуваченого (підозрюваного), зміст зобов’язання, оголошення про наслідки його порушення. Цей документ підписують обвинувачений (підозрюваний) і особа, котра відібрала підписку. Підписка про невиїзд істотно відрізняється від письмового зобов’язання обвинуваченого повідомити про зміну свого місця перебування і з’являтися за викликом (ч3 ст148 КПК). Вона: а) є запобіжним заходом; б) може застосовуватись не тільки до обвинуваченого, а й до підозрюваного; в) суттєво обмежує право цих осіб на зміну місця проживання; г) застосовується за відповідною постановою чи ухвалою (вироком); д) може бути замінена більш суворим запобіжним заходом, тим часом як порушення зазначеного зобов’язання може потягнути лише застосування запобіжного заходу, в тому числі і підписки про невиїзд.
§ 35. Особиста порука і порука громадської організації або трудового колективу як види запобіжних заходів.
Стаття 152. Особиста порука. Особиста порука полягає у відібранні від осіб, що заслуговують довір'я, письмового зобов'язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом і зобов'язуються при необхідності доставити його в органи дізнання, попереднього слідства чи в суд на першу про те вимогу. Число поручителів визначає слідчий, але їх не може бути менше двох. Поручитель повідомляється про суть справи, по якій обирається запобіжний захід, а також попереджається про те, що коли обвинувачений, щодо якого обраний даний запобіжний захід, ухилиться від слідства і суду, то на поручителя може бути накладене грошове стягнення до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. При відмові поручителя від взятого на себе зобов’язання особиста порука заміняється іншим запобіжним заходом.
Поручителями можуть бути особи, які заслуговують довіри слідчого і суду, тобто громадяни, котрі завдяки своїм моральним якостям мають авторитет і мають змогу забезпечити належну поведінки і явку обвинуваченого за викликом зазначених органів. При необхідності слідчий і суд можуть витребувати характеристики або довідки, які містять дані про поручителів. Ці документи додаються до справи. Особиста порука застосовується тільки за клопотанням або згодою поручителів. Громадяни, котрі виявили бажанням взяти на себе відповідне зобов’язання, повинні подати про це письмові заяву слідчому або суду, які після перевірки даних про особу поручителя та їх взаємини з обвинуваченим вирішують питання про можливість застосування цього запобіжного заходу. Застосування особистої поруки оформлюється постановою (ухвалою) про обрання запобіжного заходу, яка оголошується обвинуваченому, і зобов’язанням про особисту поруку. Поручителі викликаються до слідчого або суду, їм повідомляють про суть справи (про характер злочину, роль обвинуваченого в його вчиненні, юридичну кваліфікацію, можливу міру покарання тощо) і попереджують про відповідальність, передбачену ч2 ст152 КПК. Зобов’язання підписують поручителі (спільно або кожний окремо) і особа, яка його відібрала. Поручителям повинно бути роз’яснено право відмови від поруки. Якщо поручитель або всі поручителі переконаються в тому, що вони не мають змоги гарантувати належну поведінку обвинуваченого та його явку до слідчого і суду, вони повинні негайно письмово або усно заявити про відмову від взятого на себе зобов’язання. В разі своєчасного повідомлення про відмову від поруки з поручителя знімається відповідальність за належну поведінку і явку обвинуваченого, а особиста порука заміняється іншим, при необхідності і наявності до того підстав – більш суворим запобіжним заходом.