Таке становище не відповідає притаманним кримінальному праву принципам особистої і винної відповідальності, оскільки „за колективною відповідальністю юридичної особи можуть критися істинні винуватці злочину”. „Принцип особистої відповідальності, - вказується в Концепції розвитку законодавства України на 1997-2005 роки, - має означати, що до кримінальної відповідальності може бути притягнена лише фізична особа. Тому для визначення юридичної особи суб’єктом злочину... немає підстав”.
Слід розрізняти суб’єкта злочину, суб’єкта кримінальної відповідальності (тобто суб’єкта злочину, що притягається до кримінальної відповідальності) та суб’єкта (суб’єктів) відповідальності за вчинене суб’єктом злочину суспільно небезпечне діяння, яким можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи, а також держава, які можуть нести матеріальну, адміністративнy, моральну, дисциплінарну відповідальність. Наприклад, за транспортну пригоду кримінальну відповідальність несе працівник, який керував транспортним засобом, матеріальну відповідальність - транспортне підприємство, а деякі керівники можуть понести дисциплінарну відповідальність. Суб’єктом же злочину (суб’єктом кримінальної відповідальності) може бути тільки фізична осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності.
Цей механізм давно налагоджений в чинному законодавстві і немає ніякої необхідності перевантажувати кримінальне законодавство якимись новими видами суб’єктів кримінальної відповідальності. Наявним прикладом тому може слугувати розділ VІ.3акону України „Про боротьбу з терроризмом”, де встановлюється відповідальність за участь у терористичній діяльності. Так, згідно зі ст. 23 Закону, особи, винні в терористичній діяльності, притягаються до кримінальної відповідальності в порядку, передбаченому законом, тоді як організація, відповідальна за вчинення терористичного акту і визнана за рішенням суду терористичною згідно зі ст. 24 Закону, підлягає ліквідації, а належне їй майно конфіскується. Тобто для прийняття стосовно організації таких суворих заходів зовсім не обов’язково визнавати її суб’єктом злочину, достатньо визнати її суб’єктом відповідальності за вчинениЙ фізичними особами злочин.
Аналогічний підхід повинен бути і в тих випадках, коли сприяння терористам та їх організаціям надають представники державної влади. В науковій літературі ця обставина породжує полемику про суб’єкти такого роду тероризму і про можливість визнання держави суб’єктом злочину. Так, В.Ф. Антипенко стверджує, що „суб’єктами міжнародних злочинів як юридичної патології є, передусім, держави, а також фізичні особи, які виступають вїд їх імені і конкретно вчиняють ці злочини” [19, C.15].
Позиція визнання держави суб’ктом. злочину взагалі і злочинів терористичної спрямованості зокрема була вже піддана всебічній критиці, а саме поняття так званого „державного теторизму” названо термінологічною маніпуляцією, що не має а ні правової підстави, а ні сутнісного наповнення [26, C.277].
Таким чином, Наступна ознака суб’єкта злочину це осудність. Відповідно до ст. 19 КК України, осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Таким чином, осудна особа - це фізична особа, яка за віком і станом психічного здоров’я може усвідомлювати свої діяння (усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку) і керувати ними під час вчинення злочину.
Осудність - це нормальний психічний стан особи (людини). Осудність характеризується двома критеріями: юридичним і психологічним.
Юридичним критерієм осудності є факт вчинення злочину психічно здоровою особою, яка здатна повною мірою усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку свого діяння та керувати своїми діями під час вчинення злочину.
Психологічний критерій характеризує стан психіки особи під час вчинення нею злочину. У свою чергу, він характеризується двома ознаками: 1) можливістю повною мірою усвідомлювати характер своїх дій (бездіяльності), тобто усвідомлювати як фактичну сторону, так і суспільну небезпеку свого діяння; і 2) керувати своїми діями.
З визнанням особи осудною пов’язана і реалізація мети кримінального покарання. Тільки осудні особи здатні правильно усвідомлювати не тільки сутність вчиненого злочину, але й характер покарання, його вид, соціальне призначення.
Сукупність таких ознак, як вік кримінальної відповідальності й осудність, є підставою для визнання особи суб’єктом злочину.
Слід сказати, що вік, з якого настає відповідальність за терористичний акт (ст. 258 КК України), вбачається вельми серйозною проблемою кримінального права. За відсутністю необхідних документів вік фізичної особи визначається судово-медичною експертизою. У разі, коли встановити точний вік особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, документально неможливо, це робиться шляхом проведення судово-медичної експертизи. При цьому слід мати на увазі, що особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з нуля годин наступної доби. При встановленні експертизою не дня народження, а року народження, днем народження вважається останній день цього року. Якщо судово-медична експертиза визначила вік у рамках певного періоду років, наприклад, приблизно 15-16 років, то вважається, що особа досягла мінімального із вказаного експертом віку (у наведеному прикладі - 15 років).
За загальним правилом згідно з ч. 1 ст. 22 КК України, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. У ч.2 ст.22 КК України перелічені злочини, за вчинення яких настає кримінальна відповідальність з чотирнадцяти років. У цей перелік включено і такий злочин як „терористичний акт (стаття 258)”. Проте, навряд чи можна вважати виправданим встановлення з 14-річного віку кримінальної відповідальності за терористичний акт, оскільки в цьому віці особа далеко не завжди здатна усвідомлювати це діяння в усій його складності, багатооб’єктності та цільовій ієрархічності, тому вбачається цілком правильним, що в ст. 22 Модельного Кримінального кодексу для держав учасниць СНД, терористичний акт не віднесений до категорії злочинів, за вчинення яких відповідальність настає по досягненню винним 14-річного віку [47, C.66]. Більше того, в 14-річному віці особа не в змозі усвідомлювати всю багатоаспектність організаційної діяльності по створенню терористичного формування, керівництва ним саме як терористичним в усьому розмаїтті об’єктів, дій і наслідків такої діяльності.
3.2 Суб’єктивна сторона злочину
Кожен злочин – це єдність об’єктивного і суб’єктивного. Суб’єктивне в злочині – це ті ознаки, описані в законі, які характеризують діяння з внутрішнього боку, які складають внутрішній зміст злочину.
Сукупність всіх суб’єктивних ознак складає суб’єктивну сторону складу злочину.
В юридичній літературі існує декілька визначень суб’єктивної сторони злочину - це внутрішній бік злочину, це ті психічні процеси, які відбуваються в свідомості суб’єкта, які характеризують його волю. Але суб’ єктивна сторона злочину не взагалі будь-які процеси психіки, а лише ті з них, в яких виявляється його воля до злочинного діяння та його наслідків.
Суб’єктивна сторона злочину – це психічне ставлення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків [50, C.85].
До ознак, які утворюють суб’єктивну сторону складу злочину, віднесені: вина, мотив, мета злочину та емоційний стан. Слід зазначити, що останню ознаку суб’єктивної сторони виділяють не всі вчені.
Вина – основна й обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого злочину. Мотив і мета – це факультативні ознаки суб’єктивної сторони злочину. Вони вимагають свого встановлення лише у тих випадках, коли про це прямо зазначено у законі (в диспозиції статті Особливої частини КК) або коли вони однозначно випливають зі змісту злочину.
Головним критерієм, за яким відмежовують терористичний акт від інших споріднених, суміжних злочинів, є мотив.
У теорії кримінального права панує думка, яка підтримується більшістю вчених, що мотив є внутрішньою усвідомленою спонукою до вчинення злочину [48, C.115]
При цьому слід чітко відмежовувати мотив і мотивацію вчинення терористичного акту. Вважається некоректним їх ототожнення, як це, скажімо, робить В.Ф. Антипенко, який визначає мотивацію як внутрішнє спонукання, що викликає в особи рішучість вчинити злочин та керує ним під час вчинення [19]. Тобто по суті даний дослідник мотив називає мотивацією, що є не вірним. Наприклад, у разі вбивства політичного лідера з метою залякати своїх суперників під час проведення передвиборчої кампанії, дії особи, що керувалася саме такими мотивами, повинні бути кваліфіковані як терористичний акт. Проте, можливо розглянути і таку ситуацію, за якої вчинення даного злочину замовляється особі, яка повинна вчинити певні дії (вбити політичного лідера) і за це отримати винагороду у вигляді, приміром, грошей. За цих обставин, особа-виконавець може керуватися виключно корисливими мотивами, для неї байдужий той стан, що може виникнути. Отже, за даного випадку говорити про спрямованість умислу винного на вчинення терористичного акту неможливо, тому і кваліфікація його дій буде відбуватись за відповідними статтями КК України, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти життя та здоров’я.
Проте особа-замовник заздалегідь планує певну модель поведінки за умови настання того стану, на який вона сподівається внаслідок вчинення дій, що замовляються собі-виконавцю. Тому за цього випадку дії особи-замовника повинні кваліфікуватися за статтею, що передбачає відповідальність за терористичний акт. Тому у більш загальному плані можна зазначити, що мотив визначає внутрішнє спонукання особи до вчинення злочину, а мотивация її - зовнішнє пояснення.