Факт — це явище або подія, що мала місце насправді.
Закони — це істини, що відрізняються змістом і формою закріплення, які виражають загальні, необхідні і такі, що повторюються зв'язки між явищами і процесами. Окремо в законах розташовані юридичні закони.
Особливе значення для правильної кваліфікації злочину має УК, що є, безумовно, законом.
Аксіома — це положення, що не вимагає доказування, оскільки перевірка істинності цього положення проводилася раніше і підтверджена істотною практикою. В юридичній практиці зустрічаються аксіоми у вигляді презумпцій, тобто положень, передбачуваних встановленими і такими, що не потребують доказування
Операція визначення поняття — це форма мислення, що розкриває поняття за допомогою віддзеркалення ознак, що виражають сутність предмету.
У юридичній практиці посилання на визначення фактично означає посилання на закон.
Більш того, кваліфікація являє собою встановлення тотожності між ознаками вчиненого діяння і визначенням поняття того або іншого злочину, що міститься в статті Особливої частини КК.
Демонстрація — це процес виведення тези з аргументів, який завжди виражається у формі висновку.?
3. У логіці, як і в юридичній практиці, за способом доказування докази підрозділяються на прямі і непрямі.
Прямими називаються докази, в яких теза обґрунтовується безпосередньо аргументом.
Непрямими визнаються докази, в яких істинність тези обґрунтовується шляхом доказування, помилковості антитези.
Непрямі докази бувають двох видів:
а) апологічні, тобто такі докази,яких до істинності тези приходять шляхом доказування помилковості антитези.
б) розділові, тобто такі докази, в яких теза обґрунтовується шляхом виключення всіх членів розділового судження ,окрім одного що є доказовою тезою.
Доказ (доказування) дуже тісно пов'язано із спростуванням, оскільки доказування істинності однієї тези, як правило, одночасно супроводжується спростуванням іншої тези, яка вважається помилковою.
Спростування — це доказування помилковості якої-небудь тези або неспроможності доказування в цілому.
Спростування може здійснюватися трьома способами, наступними із структури доказування
1)спростуванням тези;
2)спростуванням аргументів;
3)спростуванням демонстрації.
Спростування тези може бути здійснено таким чином:
а)шляхом доказування істинності нової тези, протилежної заперечуваній,
б)шляхом виведення з тези висновків що суперечать дійсності, тобто шляхом приведення тези до абсурду.
Спростування аргументів може здійснюватися наступними шляхами:
а)шляхом доказування помилковості аргументів;
б)встановленням недостатності аргументів, за допомогою яких обґрунтовується висунута теза;
в)встановленням того, що аргументи самі є ще недоказаними.
г)встановленням того, що джерело фактів, за допомогою яких обґрунтовується висунута теза, є недоброякісним.
Спростування демонстрації здійснюється шляхом вказівки відсутності логічного зв'язку між аргументами і тезою. Як правило, мова ведеться про пошук порушень правил умовисновку, що автоматично веде до спростування.
Доказування і спростування повинні підкорятися наступним правилам:
1)теза повинна бути сформульована чітко і однозначно;
2)теза повинна залишатися незмінною в процесі всього доказування або спростування (можуть зустрічатися такі помилки, як:
— «підміна тези», тобто зміст тези на початку доказування або спростування не відповідає йогозмісту в кінці доказування або спростування;
— «доведення до людини», тобто процес доказування або спростування підміняється оцінкою особи (або опонента, або того, чиї діяння підлягають оцінці);
— «доведення до публіки», тобто прагнення емоційно впливати на слухачів з метою добитися прийняття ними рішення не логічним, а ірраціональним шляхом — прийоми, які частовикористовуються в англо-саксонской системі права, особливо учасниками процесу в суді за участю присяжних.
3) підстави повинні бути істинними, доказаними і не підлягаючими сумніву (зустрічаються наступні помилки:
— «основна помилка», тобто обґрунтування тези помилковими аргументами;
— «передбачення підстави», тобто використання в доказуванні або спростуванні аргументів, що потребують власного обґрунтування);
4) підстави повинні доказуватись незалежно від тези (помилкою може бути „порочний круг”, тобто доказування аргументів за допомогою тези , а останнього за допомогою таких аргументів.);
5) доказування і спростування повинні будуватися за загальними правилами умозаключенні ,іноді можливі такі помилки:
− «уявне проходження» — коли теза не виходить з приведених підстав;
− «від висловленого з умовою — до висловленого безумовно» — це приведення аргументів, істинних тільки за певних умов, в якості істинних за будь-яких умов). Сфера застосування гіпотез при розслідуванні і судовому розгляді кримінальних справ надзвичайно широка:
а) вона виступає логічною передумовою правового, криміналістичного і кримінологічного прогнозування, оскільки є хоч і передбачуваний, але як право обкреслений, визначений, заснований на фактичних обставинах висновок;
6)побудова гіпотез є необхідним і обов'язковим етапом спеціально направленого наукового (слідчо-судового) пізнання, законодавчо визначеною стадією кримінального процесу;
в) велика роль гіпотези у встановленні істини у кримінальній справі: там де істина встановлена, гіпотези немає. Процес висунення, підтвердження і зміни гіпотез співпадає з процесом встановлення істини.
Доказування в кримінальному процесі – це здійснювана у встановленому кримінально-процесуальним законодавством порядку діяльність уповноважених органів держави по збиранню, перевірці і оцінці доказів з метою правильного встановлення обставин кримінальної справи і виконання завдань кримінального процесу.
Аналізований вид доказування відрізняється від схожих з ним процедур перш за все:
а) законодавчим регулюванням процесу доказування;
б) тим, що воно має на меті встановити існування певних обставин, вказуючи на наявність або відсутність в діянні ознак складу злочину;
в) здійсненням кримінально-процесуального доказування вказаними в законі особами
г) встановленням кримінальним і кримінально-процесуальним законом предмету доказування;
д) визначенням в кримінально-процесуальному законі можливих результатів процесу пізнання, які в той же час є і неминучими залежно від встановлених обставин;
е) встановленням чітких гарантій прав особи і законних інтересів юридичних осіб і інших суб'єктів, зокрема пов'язаних з їх участю в процесі доказування;
ж) обов'язком ряду процесуальних суб'єктів брати участь в процесі, доказування;
Можливість пізнання обставин злочину ґрунтується на принципах гносеології, сутність якої зводиться до того, що мир існує об'єктивно, мир пізнаваний, людина здатна розкривати закони реальної дійсності, матерія володіє властивістю віддзеркалення. Злочин віддзеркалюється в навколишньому світі, залишаючи сліди на матеріальних об'єктах і в свідомості людей. Використання цих слідів і дозволяє встановити обставини того, що відбулося і в результаті провести кваліфікацію вчиненого. 3 іншого боку, кваліфікація суспільно небезпечних діянь супроводжує процес пізнання і додає йому належну спрямованість (слідчий висуває версії про те, який злочин вчинений і відпрацьовує їх).
У зв'язку з цим діяльність слідчого, суду і інших суб'єктів, що займаються пізнанням обставин злочину можна представити у вигляді наступних послідовних етапів:
а) виникнення обставин події (подія злочину, інші обставини) і їх віддзеркалення на певних носіях, що залучаються згодом до кримінального процесу як джерела фактичних даних;
б) поява доказів, які стають відомими слідчому; вони закріплюються відповідно до встановленої процесуальної форми і віддзеркалюється в свідомості правозастосовувача ;
в) формування у слідчого (суду) знань про обставини злочину, які перевіряються на предмет їх відповідності об'єктивної реальності;
г) формулювання висновків правозастосовувачем прийняття і оформлення юридично значущих процесуальних рішень (про притягнення як обвинуваченого, про складання обвинувального висновку, про виголошення вироку і т.п.).
Кримінально-процесуальне пізнання звичайно носить ретроспективний характер, оскільки за загальним правилом слідчий, суд не можуть спостерігати обставини вчиненого злочину.
Проте доказування не обмежується тільки процесом опосередкованого доказами пізнання.
Окремі факти можуть бути сприйняті суб'єктом доказування і безпосередньо. Наприклад, такі з них, які збереглися до часу розслідування або розгляду судом кримінальної справи (наслідки вибуху, зіпсований одяг, спотворене обличчя потерпілого і т.п.). Безпосередньо сприйнятіслідчим і суддею обставини, факти матимуть доказове значення, якщо при їх сприйняттідотримана встановлена законом процесуальна форма (огляд , освідчення, а одержані при цьому даніналежним чином відображені в матеріалах кримінальної справи (у протоколі огляду, освідчення).
Важливу роль у встановленні правил, по яких проводиться доказування грає презумпція не винуватості (у кримінальному процесі діють і інші окремі презумпції, наприклад, одноговизнання вини недостатньо для виголошення обвинувачувального вироку; правило про обов'язкове проведення експертизи і ін.).
З положень презумпції витікає ряд важливих правил: недоказана вина в юридичному відношенні прирівнюється до доказової не винуватості, обов’язок по доказування не може бути покладений на обвинуваченого ; всі сумніви, які неможливо спростувати в процесі доказування тлумачаться на користь обвинуваченого.
При цьому наявність неусувного сумніву у факті, що обґрунтовує звинувачення, тягнейого виключення з системи доказів, і тим самим сумнів тлумачиться на користьобвинуваченого; за наявності неусувного сумніву у факті, який спростовує звинувачення, цейфакт залишається в системі доказів, поки не буде повністю спростований.