Українська держава забезпечує право своїм громадянам вільного користування російською мовою. В регіонах, де проживає компактно кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнятна для всього населення даної місцевості.
СТАТТЯ 4
Усім громадянам України кожної національності гарантується право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів.
СТАТТЯ 5
Пам'ятки історії та культури народів та національних груп на території України охороняються законом.
СТАТТЯ 6
Українська держава гарантує всім національностям право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання. Ці організації можуть здійснювати діяльність, спрямовану на розвиток національної культури, проводити вустановленому законом порядку масові заходи, сприяти створенню національних газет, журналів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій.
СТАТТЯ 7
Національні культурні центри і товариства, представники національних меншин мають право на вільні контакти із своєю історичною батьківщиною.
185. Метод создания юридических норм.
Міжнародна правотворчість — це активно творча діяльність суб'єктів міжнародного права щодо формування правової норми через узгодження державних інтересів, волі (позицій). Звідси випливає висновок, що головним суб'єктом правотворчого процесу є держава.
Сформована державна воля, якщо вона може бути задоволена в національних умовах, формулює внутрішньодержавний правовий акт; якщо для її реалізації необхідні зусилля інших держав, то вказана воля формує відповідну позицію держави для досягнення результату разом з іншими державами.
Це відбувається в певному правовому порядку. Процесу міжнародно-правового нормоутворення властиві дві стадії: а) досягнення згоди інших суб'єктів міжнародного права (передусім держав) щодо змісту правил поведінки; б) досягнення згоди (на рівні волевиявлення) стосовно визнання цих правил поведінки як норм міжнародного права.
Міжнародна правотворчість починається з правотворчої (договірної) ініціативи, що може здійснюватися у формі запропонування проекту угоди. Цьому передує доправотворча стадія, коли на основі усвідомлення своїх потреб та інтересів держава формує власну позицію і усвідомлює, що захист її без зусиль інших держав неможливий. Сформована позиція держави, як правило, будується на трьох основних компонентах: а) власному баченні механізму розв'язання проблеми; б) прогнозі перспективи її впорядкованого розвитку; в) можливості використання потенціалу інших держав при вирішенні вказаної проблеми.
225. Ієрархія норм у міжнародному праві.
Доктрина міжнародного права дає однозначну відповідь про існування ієрархічних зв'язків між нормами в системі міжнародного права. Чільне, з погляду юридичної сили, місце в системі посідають договірні та звичаєві основні принципи загального міжнародного права, які є імперативними нормами загального міжнародного права, що містяться у певних універсальних міжнародних договорах. Імперативні норми визначають межі дійсності або недійсності інших норм як двосторонніх, так і багатосторонніх договорів. Доцільно наголосити на тому, що такі норми визначають не зміст інших норм, а їхню юридичну дійсність або недійсність у загальному міжнародному праві.
Щодо питання про співвідношення і взаємозв'язок договірних та звичаєвих норм у системі міжнародного права, більшість теоретиків і практиків міжнародного права вважають, що обов'язкова сила договірних та звичаєвих норм однакова. З погляду засобів створення і форм існування ці норми мають істотні розбіжності, проте з огляду на юридичну чинність вони є рівними. Договірні та звичаєві норми одного ієрархічного рівня мають однакову юридичну силу. На випадок колізії між ними та відсутності певного взаємного рішення суб'єктів про вибір застосовної норми доктрина припускає використання відомого загального принципу права «lexposteriorderogatpriori» (наступний закон має переважну силу перед попереднім). У разі невідповідності договірних та звичаєвих норм різного ієрархічного рівня незалежно від форми їх існування повинні застосовуватися ті, що мають більшу юридичну силу у міжнародно-правовій системі.
243. Національний інституційний механізм реалізації норм міжнародного права.
До внутрішньодержавного організаційно-правового (ін-ституційного) механізму реалізації норм міжнародного права належать державні органи, покликані здійснювати правову діяльність для розроблення та прийняття юридичних актів з метою забезпечення виконання міжнародно-правових зобов'язань.
В Україні такими основними органами є:
Президент України, який як глава держави за Конституцією України представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, видає укази і розпорядження, що є обов'язковими до виконання на території України.
Верховна Рада України є законодавчим органом, уповноваженим у галузі реалізації норм міжнародного права: розробляти і приймати законодавчі акти — як спеціального характеру, стосовно прийняття зобов'язань і реалізації конкретних міжнародних договорів, так і загального характеру.
Кабінет Міністрів України забезпечує здійснення зовнішньої політики держави, виконання законів України і актів Президента України, прийнятих з метою гарантування дії міжнародно-правових актів, вживає заходів до забезпечення виконання міжнародних пактів з прав і свобод людини, розробляє загальнодержавні програми забезпечення виконання міжнародних зобов'язань, організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України та ін.
Міністерство закордонних справ України є органом виконавчої влади, на який покладено обов'язок здійснення управління зовнішніми зносинами України з іншими державами та міждержавними організаціями.
Крім зазначених органів, суттєвими повноваженнями щодо забезпечення реалізації норм міжнародного права наділені спеціалізовані органи зовнішніх зносин, зокрема Міністерство економіки, інші міністерства, комітети та відомства України.
272. Склад міжнародного правопорушення.
Международное правонарушение - это действие или бездействие субъекта международного права, в результате чего нарушаются нормы международного права и международные обязательства этого субъекта, допустившего неправомерные действия или бездействие, наносящие другому субъекту или группе субъектов международного права или всему международному сообществу в целом ущерб материального или нематериального характера (например, акты агрессии, незаконное ограничение суверенитета, посягательство на территориальную целостность, оккупация, вооруженное вмешательство, нарушение обязательств по договорам и др.) При этом ответственность возникает как правило, только при наличии причинной связи между противоправным поведением (действием) субъекта международного права и причиненным ущербом
Таким образом, составными элементами международного правонарушения, влекущего за собой международно-правовую ответственность, являются действие или бездействие субъекта (субъектов) международного права, нарушающее действующие нормы международных соглашений или международные обычаи, вменяемость правонарушения субъекту международного права, причинение ущерба или вреда другому субъекту (субъектам) международного права
Никакие ссылки государства на национальные законы и правила в оправдание своего поведения, приведшего к нарушению норм международного права и нанесению ущерба или вреда, недопустимы Также недопустимы ссылки и на незнание норм международного права или на неправильное их толкование или применение должностными лицами государства. Практически все международные правонарушения субъектами международного права совершаются сознательно, преднамеренно, виновно.
301. Материальная и нематериальная ответственность.
Міжнародно-правова відповідальність реалізується в конкретних видах і формах. Під видами відповідальності мають на увазі матеріальну і політичну. Іноді ці два види називають: матеріальний і нематеріальний. Серед нематеріальної відповідальності розрізняють: моральну, політичну і морально-політичну. Але, по-перше, таке дроблення мало підтверджується практикою реалізації міжнародно-правової відповідальності. По-друге, зводити відповідальність за порушення норм міжнародного права до моральності не зовсім коректно. Безперечно, міжнародна мораль суттєво впливає на характер певних обмежень щодо порушення норм міжнародного права, але замінити собою юридичну відповідальність вона не може.
Коли йдеться про політичну відповідальність, то слід враховувати певну умовність цього терміна. Адже будь-яка відповідальність держави як політичного організму за своєю суттю є політичною, В такому разі говорять про умовність терміна, відсутність такого, який більше підходить, тощо. Висловлюється й така думка, що за політичної відповідальності можливі лише політичні наслідки.
Чіткої межі між політичною (нематеріальною) і матеріальною відповідальністю немає. Матеріальний збиток може тягнути тільки на політичну відповідальність, і, на-
впаки, нематеріальний збиток (порушення прав людини) може викликати матеріальну відповідальність за заподіяну моральну шкоду.
Нематеріальна відповідальність може виступати в різних формах: сатисфакції, ресторації, обмеження суверенітету, обмеження юрисдикції держави та ін.