Численні резолюції ООН називали такі принципи: справедливості, добросовісності, незловживання правом, добросусідства, спільної спадкоємності людства, охорони навколишнього середовища тощо. Окремі автори відразу ж запровадили зазначені принципи до своїх класифікацій основних принципів міжнародного права, не звернувши уваги на досить слушне застереження Інституту міжнародного права про те, що резолюції Генеральної Асамблеї ООН уживають поняття «принцип» частіше в неправовому значенні.
Як зауважує 1.1. Лукашук, це поняття використовується в таких значеннях: 1) як правове і як неправове; 2) як норма вищого чи найвищого порядку; 3) як норма, що породжує конкретні правила; 4) як норма, важлива для цілей резолюції; 5) як ціль, якої необхідно досягнути як вимоги до правової чи іншої політики; 6) як керівна засада для тлумачення.
Якщо взяти до уваги окремі дослідження вчених або рішення наукових асоціацій, то кількість «основних» принципів міжнародного права сягне нескінченності. Досить часто до принципів, визначених в основних документах ООН, науковці додають свої, збільшуючи їхню кількість, таким чином, у декілька разів. Лише в Декларації про прогресивний розвиток міжнародного публічного права, які стосуються нового економічного порядку, ухваленій на конференції Асоціації міжнародного права 1986 р., було названо такі принципи: 1) панування міжнародного публічного права у міжнародних економічних відносинах; 2) добросовісне виконання зобов'язань; 3) принцип справедливості і солідарності; 4) право на допомогу та сприяння в розвитку; 5) обов'язок співробітничати в глобальному розвитку; 6) невід'ємний суверенітет над природними ресурсами, економічною діяльністю і багатствами; 7) право на розвиток; 8) принцип спільної спадкоємності людства; 9) принципи рівності і недискримінації; 10) принцип рівноправної участі країн, що розвиваються, в міжнародних відносинах; 11) принцип матеріальної рівності; 12) права кожної держави на блага науки і технології; 13) принцип мирного вирішення спорів.
Ясна річ, що за такої «принципотворчості» необхідна класифікація хоча б для того, щоб їх запам'ятати. Кількість класифікацій на сьогодні, мабуть, не менша за кількість основних принципів міжнародного права.
Не применшуючи значення решти класифікацій, розглянемо деякі з них (окремі автори пропонують кілька класифікацій). Так, В, П. Панов, М. Ф. Філімонова, С. В. Шульга пропонують таку класифікацію:
1) принципи забезпечення і захисту глобальних цінностей (а) поваги прав та основних свобод людини; б) захисту навколишнього середовища; в) рівності і самовизначення народів і націй);
2) принципи мирного співробітництва (а) співробітництва держав; б) суверенної рівності держав; в) добросовісного виконання міжнародних зобов'язань; г) невтручання у внутрішні справи держав; д) поваги державного суверенітету);
3) принципи забезпечення миру та безпеки людства (а) заборона застосування сили і загрози силою; б) мирного розв'язання спорів; в) непорушності кордонів; г) за гального і повного роззброєння; д) територіальної цілісності);
4) спеціальні принципи (практично всі з перерахованих вище, крім: поваги прав та основних свобод людини, співробітництва держав, суверенної рівності держав і добросовісного виконання міжнародних зобов'язань);
5) функціональні принципи (а) співробітництва держав; б) суверенної рівності держав; в) добросовісного виконання міжнародних зобов'язань; г) мирного розв'язання міжнародних спорів);
6) нові статутні принципи — йдеться про принципи Статуту ООН (а) поваги прав та основних свобод людини; б) рівності й самовизначення народів і націй; в) заборони застосування сили або загрози силою; г) мирного вирішення спорів);
7) нові (післястатутні) принципи {а) захисту навколишнього середовища; б) загального і повного роззброєння).
Така класифікація, мабуть, не задовольнила М. Ф. Філімонову, і вона згодом запропонувала нову: 1) за формою закріплення (а) писані принципи — принципи територіальної цілісності, непорушності кордонів; б) звичаєві принципи — принцип співробітництва держав з охорони довкілля); 2) за історичною ознакою — принципи, шо виникли в період: а) рабовласництва; б) феодалізму; в) становлення капіталістичного способу виробництва; г) достатутні; д) статутні; є) післястатутні. Автор не зазначає, які принципи належать до певної епохи. Починає хронологічний ряд принцип добросовісного дотримання міжнародних зобов'язань, а завершує — принцип, який зобов'язує суб'єктів міжнародного права співпрацювати в захисті навколишнього середовища. Очевидно, що така «класифікація» мало допомагає при з'ясуванні сутності основних принципів; 3) за ступенем важливості відносин, що захищаються принципами (а) такі, що забезпечують загальнолюдські цінності, знищення яких призведе до знищення самої цивілізації: поваги прав та основних свобод людини, співробітництва держав у сфері охорони довкілля; б) пов'язані з інтересами держав — невтручання у внутрішні справи, незастосування сили або загрози силою, загальне і повне роззброєння тощо); 4) спеціальні та функціональні принципи.
Висловлювалися й інші пропозиції щодо класифікації основних принципів, а саме: а) принципи, б) принципи-ідеї, в) принципи-цілі тощо.
Нині, коли ще не вироблені взаємовизнані критерії формулювання основних принципів, доцільніше керуватися в їхній класифікації міжнародно-правовими актами. А вони дають підстави поділяти всі основні принципи на: 1) універсальні; 2) регіональні (наприклад, непорушності державних кордонів); 3) локальні чи партикулярні (див., наприклад, Принципи співробітництва СРСР і Франції 1972 р.; Основи взаємовідносин СРСР і США 1972 р. та ін.).
Можна також виокремити: 1) загальносистемні принципи; 2) галузеві принципи; 3) принципи інституту міжнародного права.
241. Национальный механизм реализации норм международного права.
Нормативно-правове забезпечення розпочинається із законодавчого визначення ставлення держави до норм міжнародного права. Це може проявитись у проголошенні переваги (примату) норм міжнародного права перед нормами національного законодавства, визнанні міжнародних договорів та звичаїв частиною національного законодавства, невизнанні можливостей дії норм міжнародного права у внутрішньодержавній сфері, а відтак виробленні спеціальних правових механізмів переведення міжнародних зобов'язань у національно-правові та ін.
Незалежно від того, яке ставлення до норм міжнародного права проголошують держави, на практиці вони прагнуть розробити додаткові правові механізми національно-правового забезпечення ефективності реалізації міжнародно-правових актів.
У сукупності тих засобів, до яких удаються різні держави, можна вирізнити такі: а) засоби забезпечення юридичної обов'язковості міжнародно-правових актів; б) засоби інформування про зміст міжнародно-правових актів; в) засоби узгодження національно-правових актів з міжнародно-правовими.
Найбільш уживаними засобами державно-правового забезпечення юридичної обов'язковості міжнародно-правових актів є ратифікація, затвердження, прийняття (акцепт), приєднання та підписання міжнародно-правового акта, а також обмін документами.
Узвичаєними засобами інформування про зміст міжнародно-правових актів є їх опублікування (безпосередньо або через повторення у формі внутрішньодержавного правового акта). Деякі держави вдаються до такого засобу інформування, як проголошення. Це дещо об'ємніше поняття, ніж опублікування. По-перше, проголошення може бути у формі опублікування у спеціальному збірнику. По-друге, воно може не відтворювати змісту міжнародного договору, а лише давати точну його назву й повідомляти про час його набрання чинності. Заінтересовані особи мають можливість у такому разі ознайомитися зі змістом договору у спеціальному виданні. По-третє, міжнародні угоди можуть бути проголошені по радіо, телебаченню або мережі Інтернету,
В деяких країнах практикується інформування про зміст міжнародних угод через видання спеціального закону. Закон у таких випадках і оголошує зміст договору, і затверджує його від імені держави. Інформація про зміст міжнародних договорів передається здебільшого через адміністративно-правові акти.
304. Случаи, которые исключают международно-правовую ответственность.
Комиссия международного права ООН при разработке Проекта статей об ответственности государств разработала в 1980 г статьи об обстоятельствах, исключающих ответственность государств Эта ответственность исключается, по ее мнению, при следующих определенных условиях
1. В случае достижения государствами взаимного согласия относительно действий, которые противоречат ранее принятым ими обязательствам или соответствующим нормам международного права Например, ввод иностранных войск на территорию государства обычно рассматривается как серьезное нарушение суверенитета государства, а зачастую как акт агрессии Однако подобная акция не может быть признала таковой, если она осуществляется по просьбе или с согласия государства (например, ввод индийских войск на территорию Шри-Ланки в 1987 г по взаимному договору для борьбы против боевиков ТОТИ)
Исключение ответственности государства в данном случае наступает при наличии следующих условий согласие государства должно быть международно-правомерным, согласие должно быть ясно выраженным (а не подразумеваемым), согласие должно предшествовать совершению действий Согласие может быть использовано в качестве обстоятельства, исключающего противоправность деяния только в тех пределах, которые имеет в виду государство, дающее такое согласие (речь идет о сфере действия и сроках) Однако согласие не может быть дано на совершение действий, противоречащих императивным нормам международного права (например, согласие на использование территории для совершения агрессии в отношении третьего государства)