Механізми реалізації державної інноваційної політики в регіоні (стр. 2 из 7)

Теоретичні розробки дисертаційної роботи використовують у навчальному процесі Дніпропетровського національного університету та Класичного приватного університету при викладанні таких дисциплін: “Теорія інвестування”, “Державне управління інвестиційними процесами”, “Інвестиційний менеджмент”, “Державне регулювання економіки” (довідки № 197-005/2 від 11.04.2006 р., № 356 від 20.11.2007 р.).

Особистий внесок здобувача. Наукові положення, розробки, висновки та рекомендації, які виносяться на захист, одержано здобувачем самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні результати дисертаційної роботи доповідались на міжнародних науково-практичних конференціях, конгресах, теоретичних семінарах, а саме: «Підвищення ролі фінансових відносин у комплексному соціально-економічному розвитку регіону» (м. Дніпропетровськ, 2001 р.), «Проблеми формування та реалізації інвестиційної стратегії господарюючого суб’єкта» (м. Дніпропетровськ, 2002 р.), «Фінансово-економічні проблеми розвитку регіонів України» (м. Дніпропетровськ, 2004 р.), «Проблемы прогнозирования и государственного регулирования социально-экономического развития» (м. Мінськ, 2007 р.), «Стан та проблеми інноваційної розбудови України 2007» (м. Дніпропетровськ, 2007 р.), «Економічна ефективність і державне регулювання мікро- та макроекономічних процесів» (м. Запоріжжя, 2007 р.), «Актуальні проблеми інноваційно-інвестиційного розвитку економіки України» (м. Харків, 2007 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 12 наукових праць (загальний обсяг − 5,9 авт. арк.), 5 з яких (загальний обсяг – 3,9 авт. арк.) – у фахових виданнях.

Обсяг і структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків. Повний обсяг дисертації становить 183 сторінки, у тому числі 11 рисунків, 16 таблиць, список використаних джерел (167 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У першому розділі – «Теоретико-методологічні основи формування державної інноваційної політики» – визначено інноваційну діяльність як об’єкт державного управління.Досліджено інноваційну політику як складову сучасної соціально-економічної політики держави.

Визначено, що основними характеристиками корисності інновації є: практична застосовність, комерційна реалізованість і позитивна соціальна спрямованість.

Практична застосовність означає, що це нововведення може бути реально затребуване при обслуговуванні яких-небудь конкретних потреб людини (групи людей, суспільства), при виробництві товарів і послуг та передбачає, що нововведення володіє певними перевагами перед уже наявними продуктами за споживчими властивостями і водночас сумісне з культурно-історичними традиціями суспільства, країни, соціальної групи, на обслуговування якої воно націлене, досягнутим технічним рівнем і прийнятими технологіями життєзабезпечення.

Комерційна реалізованість – це здатність інновації давати виробникові прибуток. Ця особливість є однією з найбільш істотних властивостей і відрізняє інноваційну діяльність від наукової, головним завданням якої є отримання нових знань. Комерційна реалізованість виступає щодо інновації як потенційна властивість. Її виявлення потребує певних зусиль з боку суб'єктів інноваційної діяльності.

Позитивна соціальна спрямованість означає, що нововведення не є соціально небезпечним, не справляє руйнівного впливу на фізичне здоров'я людини і моральність; крім того, позитивні соціальні, економічні, екологічні ефекти від його застосування істотно перевищують можливі негативні наслідки. Ця властивість випливає з самої філософії впливу інновацій на суспільні процеси і дає змогу розділяти бажані й небажані для суспільства напрями науково-технічного прогресу за критеріями соціальної користі та моральності. При перелічуванні характеристик корисності інновації багато дослідників зазвичай опускають цю властивість, проте, на нашу думку, це є неправомірним.

З огляду на це під інновацією пропонуємо розуміти новий продукт, що є результатом практичного застосування наукових або науково-технічних знань і становить економічну і соціальну цінність. Це визначення дає змогу досить повно відобразити властивості інновації як об'єкта державною управління.

Встановлено, що інноваційний потенціал є складовою соціально-економічного потенціалу регіону. Враховуючи становище інноваційної діяльності в процесі передачі накопиченого знання з науки в практику, слід зазначити, що сфери визначення науково-технічного, інноваційного і промислово-виробничою потенціалу тісно пов’язані одна з одною і частково перетинаються.

Для комплексної характеристики стану інноваційного розвитку регіонів разом з поняттям «інноваційних потенціал» пропонуємо також використовувати ширше поняття – «інноваційні можливості». При цьому під інноваційними можливостями регіону слід розуміти сукупність оцінки потреби регіону в інноваційному оновленні (передусім виробничо-технологічної сфери), її інноваційного потенціалу, а також наявних у регіоні організаційно-правових, фінансово-економічних, інституційних, виробничо-технологічних, соціально-психологічних та інших умов для розгортання інноваційної діяльності.

Роль регіонів в управлінні територіальним розвитком сьогодні обмежена контрольно-координуючими функціями. Серед функцій, які надані регіонам, найбільший інтерес, з погляду впливу на розвиток інноваційних процесів у регіоні і їх активізації, становить розробка програм соціально-економічного розвитку регіонів і організація контролю за їх виконанням. Цим закладаються основи для формування регіональної соціально-економічної політики, зокрема інноваційної.

На регіональному рівні визначають пріоритети інноваційною розвитку регіону, формують і реалізують регіональні програми, можуть вводити в рамках його компетенції додаткові податкові пільги, інші механізми впливу на розвиток інноваційних процесів у регіоні.

Крім державного та регіонального рівнів, у структурі державної інноваційної політики виділяють ще два додаткові рівні: державно-регіональний і міжрегіональний, завданням яких є узгодження дій по вертикалі та горизонталі управління.

Формування інноваційної політики регіону йде одночасно у двох напрямах: згори вниз і знизу вгору. Регіони подають свої пропозиції вищим органам. Згори доводяться установки, склад програм, рівень і форми участі вищого суб'єкта управління в реалізації інноваційної політики регіону. Потім, в принципі, можливе узгодження дій.

Горизонтальний зріз на рівні регіонів, особливо якщо там розташовані технологічно пов'язані і (або) взаємодоповнюючі виробництва, дають змогу посилити механізм підтримки інноваційної діяльності регіонів за рахунок використання ефекту міжрегіональної інтеграції (рис. 1).

Визначення пріоритетів інноваційного розвитку є одним з найважливіших завдань державної інноваційної політики. Необхідність вибору пріоритетів зумовлена обмеженістю ресурсів, які держава може спрямувати на підтримку інноваційної діяльності, обмеженістю самого інноваційного потенціалу й необхідністю узгодження напрямів і рівня інноваційної активності із завданнями соціально-економічного розвитку та вимогою забезпечення конкурентних переваг економіки регіону на довгострокову перспективу.

Рис. 1. Рівні інноваційної політики

Інтенсивність інноваційної діяльності, її спрямованість і пріоритети залежать, з одного боку, від стану науково-технічного потенціалу регіону, інтенсивності й напрямів досліджень, що проводяться, а з іншого – від готовності суспільства до сприйняття інновацій, насамперед, від наявності стимулів до технологічного оновлення виробництв у виробників масової продукції як основних споживачів нововведень.

З метою створення сприятливих умов для безперешкодного проходження інноваційного процесу і його розширеного відтворення, перетворення в безперервний цикл, механізм державного регулювання інноваційної діяльності не слід обмежувати власне інноваційною сферою. Він повинен охоплювати також «початок» і «кінець» інноваційного процесу, тобто збереження й розвиток ринків науково-технічної та інноваційної продукції, підготовки кадрів.

Основу сектора інноваційного підприємництва України становлять підприємства, які виникли в результаті реорганізації галузевої й заводської науки, для яких інноваційна діяльність і раніше були традиційними, а також малі підприємства, що утворилися при академічних інститутах, ВНЗ, інших структурах.

На нашу думку, вибір оптимальних, організаційних форм включення в інноваційний процес організацій і підприємств – суб’єктів інноваційної діяльності залежить від місця та характеру участі організації в інноваційному процесі, їх основної спеціалізації, науково-технічного потенціалу, масштабності, пристосованості до ринку. Для УАН і великих ВНЗ найкращою формою організації інноваційної діяльності є технопарк, для галузевих інститутів природнішою формою є техноцентр. Підрозділи «заводської» науки трансформуються в малі інноваційні фірми тощо. Стримує розвиток інноваційного бізнесу в Україні слабкий розвиток його елементів, інститути фінансової підтримки, інформаційного забезпечення й маркетингу. У зв’язку з відсутністю державної підтримки венчурної діяльності приватний капітал не виявляє інтересу до інноваційної діяльності.